Переяславський лікар Остап Левчук загинув на війні: розстріляли його медичну машину. Згадуємо Героя
Ім’я Остап на Переяславщині понад двадцять років було уособленням самовідданого лікаря «від Бога», як називали його вдячні пацієнти. Можна було навіть не називати прізвища, але кожен відразу згадував знаного лікаря-ЛОРа, скромного і вдумливого, з добрими блакитними очима. Тепер Остап Левчук – ще й герой-патріот, який загинув у пеклі війни, рятуючи поранених воїнів. Це була перша втрата Переяславщини і одна з найболючіших у цій війні.
Остап Левчук
Загинув за Україну
30 серпня відомому лікарю Остапу Левчуку виповнилося б 53 роки. Більше ніколи, як раніше у свій день народження, він не усміхнеться і не обійме маму, дружину, дітей, друзів...
«Від такого батька не міг народитися не герой»
Цього дня найближчі люди наодинці зі своїми спогадами розповідають про їхнього Остапа.
Остап Михайлович народився 30 серпня 1969 року на Вінниччині у селищі Брацлав в родині майбутніх лікарів-педіатрів.
– Коли народився Остап, ми з його татом були студентами четвертого курсу. Знаєте, від такого батька не міг народитися не герой, – розповідає мама Раїса Сергіївна. – Після інституту нас направили в Крижопільський район, де була найвища дитяча смертність в області. Чоловік мав звання «Відмінника охорони здоров’я», його дуже шанували. Ми працювали день і ніч, затримувалися допізна.
Бувало, що з садочка забирали Остапа останнім. Вихователька казала йому: «Якщо ти не потрібен батькам, хай тебе віддадуть в іншу родину». Він нам якось цим дорікнув, то ми пояснили, що рятуємо дітей. Він цим перейнявся і потім усім відповідав, що його батьки хочуть полікувати дітей всієї земної кулі.
Мама Остапа Левчука Раїса Сергіївна та дружина Ірина Маркіянівна
У родині не було інших розмов, окрім як про медицину, згадує Раїса Сергіївна. Їхня квартира нагадувала ординаторську лікарів. Тож не дивно, що Остап, як і обидві його сестри, теж стали лікарями.
– Вони завжди були дружні. Остап дуже любив їх, казав: «Мені так затишно між двома сестрами». Старша на сім років Таня піклувалася про нього, а він захищав молодшу на шість років Оленку. Він мріяв саме про молодшу сестричку. Якось приніс мені мідячок: «Оце, мамо, щоб купила дівчинку, і назвемо її Матільдою», – усміхається, згадуючи дитинство сина, Раїса Сергіївна.
«Більше Остапів немає!»
Раїса Сергіївна пригадала кумедний випадок. Поклала старшій доньці бутерброд у ранець, а маленький Остап попросив і собі. «Ти ж ідеш у садок, туди не потрібно брати бутерброди». – «Там не колорійноє пітаніє», – серйозно відповів Остап.
Мама каже, що Остап був унікальною дитиною, вирізнявся допитливим жвавим розумом і цікавою манерою розмовляти. Перехожі навіть спеціально зупиняли його на вулиці, щоб поспілкуватися.
– Остап народився шульгою, кажуть, ці люди особливі. Він змалку був дуже говірким, веселим, легко йшов на контакт. Коли він народився, ми з чоловіком, не змовляючись, вирішили дати йому ім’я Остап – означає «щасливий». Коли у Вінниці реєстрували його, у ДРАЦСі сказали, що він перший Остап з часів Великої Вітчизняної війни. Він був одиничний екземпляр.
Маленький Остап був кмітливим і допитливимФото: надане Іриною Левчук
Батьки були авторитетними лікарями, і діти відчували за собою велику відповідальність. За найменші пустощі дорослі могли зробити їм зауваження, мовляв, маючи таких батьків, не можна поводитись нечемно. Якось, запізнившись у першому класі до школи, Остап зізнався старшій сестрі: «Таню, щоб ніхто не дізнався, що я сьогодні спізнився, я сказав, що я не Остап Левчук, а Остап Левчуковський». Таня засміялася: «Ти б краще ім’я не називав – Остапів же більше немає!».
Раїса Сергіївна зазначає, що за легку і щиру вдачу його всі любили, він нікому не бажав зла і не мав ворогів. При цьому був самодостатнім і щодо всього мав власну думку.
– Такий був цікавий момент… От дав би мені Остап за те, що я розказую. Я вже його цю ніч питала: «Синочку, чи розповідать про тебе?», – вперше за нашу розмову втирає сльози Раїса Сергіївна, і, усміхаючись крізь сльози, продовжує. – Він у дитинстві займався хокеєм і на кожну гру вдягав кумедні картаті штани. Коли виходив, всі здивовано дивилися, мов кепкували. А він не зважав, йому було все одно, він завжди одягав те, що хотів. Одного разу на хокеї йому шайбою травмували око. Таня принесла його додому. У нього повіка відірвана, а він з порога: «Тату, мамо, не сваріться, Саша не винен, це сталося випадково».
«Напевно, я буду лікарем»
У старших класах юнак ще роздумував, ким стати. Навіть влаштувався на літо помічником комбайнера, але зрозумів – незабаром колгоспи загинуть. Коли заявив про це публічно у школі, вчителі викликали батьків, сварили за антирадянські розмови. «Ми його не налаштовували, він сам побачив зсередини і склав таку думку», – сказала мати. Затим спробував вступити у Суворовське училище, але не пройшов медкомісію. «Напевно, я буду лікарем», – вирішив тоді Остап.
Навчання у медичному інституті, 1990 рікФото: надане Іриною Левчук
У 1986 році Остап Левчук вступив у Києві до медичного інституту ім. Богомольця. Після другого курсу його призвали до армії, служив у штабі західних військ у Кишиневі. Після армії відновив навчання у виші, обравши спеціальність оториноларинголога (ЛОР), закінчив інтернатуру, загалом здобував освіту протягом десяти років.
Під час служби в армії, 1988 рікФото: надане Іриною Левчук
Молодого лікаря спочатку направили до Ніжина. Сестра Тетяна тоді вже працювала у Переяславі. Рідні вирішили, що вся сім’я має бути разом, тож Левчук разом із майбутньою дружиною Іриною, теж випускницею медінституту, у 1994 році перебрався до Переяслава. У районній лікарні якраз була вакансія ЛОРа.
Поряд із практикою традиційної медицини Остап Михайлович захопився альтернативним напрямком – гомеопатією. Постійно вдосконалював кваліфікацію, поповнюючи знання в Україні та закордоном. Опановував психологію, бо відчував, що це необхідно пацієнтам: вважав, що людину не можна вилікувати від хвороби на фізичному рівні, якщо її турбують психологічні проблеми.
Остап Михайлович з дружиною та друзямиФото: надане Олександром Литвишком
– Я не пам’ятаю жодного дня, щоб він не навчався, – згадує дружина Ірина Маркіянівна. – Щодня він читав книги, вивчав англійську, іспанську, відвідував тренінги, курси, у нього сотні дипломів та сертифікатів. Він був амбулаторним лікарем, але завжди прагнув оперувати. Та у лікарні для цього не було можливості, ще й зарплати маленькі. Тож через десять років він вирішив відкрити приватну практику. Не скажу, що я підтримала його тоді, бо переймалася: чи вийде? Тоді ж у Переяславі він був одним із перших, хто на таке зважився. Спочатку ходили постійні пацієнти, потім про нього дізнавалося все більше людей і приїздили з усієї області.
Згадує близький друг Остапа Михайловича Олександр Литвишко, відомий у Переяславі реставратор, майстер роботи з металами.
– Ми познайомилися у 1997 році. Він тоді почав працювати у лікарні і дуже хотів проводити операції. Але на рівні районної лікарні про це й мови не було. Я йому допомагав у виготовленні й вдосконаленні необхідних інструментів. Він казав: «Кожен хірург повинен мати такого спеціаліста, який доводить його інструменти до досконалості». Так ми здружилися.
Я хоч і старший за нього на шість років, але він був мені, мов старший брат: порадником, підтримкою, моїм заспокійливим. Бувало, захворію, розклеюсь, подзвоню Остапу – на другий день вже одужаю. А найбільше він вражав мене своїм патріотизмом. Коли у 2014 році стався Майдан, він був там цілодобово, оперував поранених. Я теж їздив туди, але він працював там майже постійно, ризикував власним життям, бо інакше не міг.
Остапа Михайловича любили і поважали як професіонала і добру людинуФото: надане Іриною Левчук
«Мамо, я живу авансом. Я мав тоді загинути»
Мати Остапа Михайловича пам’ятає, як 18 лютого 2014 року він поїхав на чергування на Майдані Незалежності, а там почалася стрілянина. То були найтрагічніші дні Революції Гідності. Під час штурму Майдану силовиками загинуло найбільше протестувальників. У цей час в приміщенні музичної академії шестеро лікарів, серед яких і Остап Левчук, без жодної паузи на перепочинок надавали допомогу пораненим.
Остап Левчук був учасником Майдану в 2014 роціФото: надане Іриною Левчук
– Вони їх шили, навіть оперували. 36 годин поспіль… Коли він вийшов звідти, не орієнтувався в просторі. А після того сказав мені: «Мамо, я живу авансом. Я мав тоді загинути». Він був пацифістом, як його улюблений Ремарк. Колись погоджувався з ним у тому, що від війни треба втікати. А після Майдану сказав, що це неправильно, бо хтось повинен захищати країну.
Остап пішов добровольцем до військкомату ще у 2014 році, але тоді йому відмовили. Сказали, що потрібніший тут як лікар. То він їздив до шпиталю допомогати пораненим бійцям із зони АТО, постійно волонтерив. Ділився зі мною: «Цей заморожений конфлікт має вибухнути». Він знав, що буде повномасштабна війна…
Зранку 25 лютого 2022 року Остап Левчук зателефонував матері з військкомату. Вона розхвилювалася, але сина не відмовляла – знала, що він діятиме, як вирішив. За два тижні лікар опинився в зоні найзапекліших бойових дій на північних околицях Києва, біля селища Мощун Бучанського району. Рятував військових та цивільних. Рідним телефоном казав коротко і спокійно: «Все окей, працюю».
19 березня Переяслав заціпенів від страшної новини – Остапа вбили на війні. Він загинув від ворожої кулі, під час евакуації поранених солдатів.
– Остап не повідомляв, де перебуває, – ледь стримуючи сльози, каже Раїса Сергіївна. – Я боялася, що вирахують його місцезнаходження і тільки в смс питала, як він. А вранці шостого березня він набрав і сказав: «Терміново всіх вивезти, терміново!» Мабуть, через те, що побачив, що росіяни там роблять з мирним населенням… Іра з дітьми поїхала у Моршин, я лишилася у Переяславі. 15 березня я написала йому: «У мене все добре, цілую». І все, немає відповіді… В мене було передчуття, та у військкоматі сказали, що звістки немає.
«Розстріляли прямо у медичній машині»
19 березня Переяслав заціпенів від страшної новини – Остапа вбили на війні. Він загинув від ворожої кулі під час евакуації поранених солдатів. Це була перша трагічна новина з фронту.
– Розстріляли прямо у медичній машині. Вся їхня бригада загинула. Сказали, мій син на місці помер, але мені чомусь здається, що ніби не відразу... Його тіло підібрали аж на другий день. При ньому не було документів, а тільки телефон, завдяки йому й опізнали. Потім на ярлику уже побачили напис його рукою «Остап» і на футболці «ЛОР». Я їздила опізнавати… Хотіла подивитися, не могла повірити, знаєте, думала, а може не він? У праве око влучили. Якраз те, яке травмував у дитинстві на хокеї...
Остап Михайлович пишався бути дитячим лікаремФото: надане Іриною Левчук
Друг Остапа Михайловича Олександр Тимченко спілкувався з ним у перший день повномасштабного вторгнення, коли він збирався у військкомат. Затим відвозив його дружину з дітьми на захід України. А за два тижні привіз їх на похорон коханого чоловіка та улюбленого батька…
– Ми познайомилися з Остапом більше двадцяти років тому, він лікував мою доньку, – розповідає Олександр. – Він у першу чергу був педіатром, а вже тоді ЛОРом. Неймовірно любив дітей, вони всі ставали його друзями.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького
Дружина Остапа Михайловича Ірина Маркіянівна теж згадує, як він обожнював дітей, вмів знайти до них підхід і пишався тим, що він – дитячий лікар. Стіни його кабінету були завішені малюнками, які дарували йому маленькі пацієнти. Він цінував їхню увагу, досі всі ці подарунки зберігаються вдома. Таким же турботливим він був і до своїх дітей – сина Валерія і доньки Наталії.
Малюнки маленьких пацієнтів досі зберігаються вдома у родині ЛевчуківФото: надане Іриною Левчук
– Бувало, діти захворіли, а я саме в аптеці на зміні, то він казав: «Треба тобі та робота», і брав лікарняний, щоб бути з дітьми, – згадує дружина. – Займався з ними спортом, плаванням, був їхнім кращим другом. Для них втрата тата – величезний біль і потрясіння, вони дуже травмовані…
На честь Остапа Левчука переяславці хочуть перейменувати вулицюФото: надане Іриною Левчук
Син Валерій Левчук цього року закінчив школу з золотою медаллю, як і його тато. Склав випускні тестування на найвищі бали.
Попрощатися з шанованим лікарем і героїчним воїном 21 березня вийшло все місто. Його домовину до Підварського кладовища супроводжували тисячі людей. Тепер на його честь містяни пропонують перейменувати вулицю Черняхівського – ту, якою він за життя пішки ходив на роботу. Хоча скромний Остап таку ідею й не схвалив би, зауважують рідні.
BGImage
Переяславця Остапа Левчука посмертно відзначили почесною державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Його постать як неперевершеного лікаря, великого українського патріота назавжди залишиться в пам’яті земляків і буде вічним зразком служіння Батьківщині.
Нарогоду передали дружині Ірині Маркіянівні Левчук.
BGImage
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
