Історія воїна ЗСУ Віктора ІВАНЕНКА з Переяславщини, як на перший погляд, подібна до історій багатьох інших загиблих захисників України. І водночас вона — унікальна. Бо йдеться про людину з власною життєвою історією, особистими бажаннями і планами. Він любив своїх рідних, мріяв, жив життя… Але війна усе змінила – "відрізала" від близьких, змусила взяти зброю до рук, позбавила майбутнього. І найціннішого — життя...
Історію про Героя розповіли мама, дружина та невістка для Переяслав.City.
Найбільше любив риболовлю
– Вітя дуже любив рибалку, – починає розповідати мама Віктора Ніна Іваненко. – Якось батько взяв їх із братом, ще маленькими, на річку і після того Вітя без рибалки вже не міг – так захопився. Було побачить десь річку чи навіть калюжку, і питається: "Мама, тато, бабо (всіх перечитував), а тут є риба?". Йому ще й п'яти років не виповнилося, було, візьме свою пластмасову синеньку кошолочку і – до річки. Сусіди питають, куди це зібрався, а він так кумедно: «Ибу ловить іду», – казав.
Мій тато дуже любив риболовлю, і чоловік любить, і сини теж, особливо Вітя. Все життя з вудкою, ніби аж не міг без цього. Чи після нічної зміни, чи у вихідний, за будь-якої погоди він ішов рибалити, – згадує мама.
А ще я пам’ятатиму, як Вітя любив нашу кішку Мурзу. Це була його справжня подруга, яка завжди проводжала його й зустрічала. Щойно чула звук мопеда, як мчала назустріч і нявкала. Мурзу ми взяли ще кошеням. Біленька, з чорними плямами на хвостику і носику, через що я й назвала її Мурзою.
Він був доброю і щедрою людиною, найважливішою його рисою була безкорисливість.
– Що не попросиш допомогти, завжди відгукнеться і нічого не проситиметиме взамін. Він дуже-дуже любив сім'ю, свою доцю Вікторію і племінницю Дашу теж. А риболовля – це його стихія, – згадує невістка Діана, дружина Вікторового брата Андрія.
– У нас завжди було якось так: Вітя, я, наша доня Вікуся, а десь посередині риболовля. Батьком він був дбайливий, навіть дуже, усе вмів зробити: памперс замінити і помити дитину, борщ зварити – він загалом умів смачно готувати. Усе вмів робив. Тепер залишається тільки згадувати, – каже дружина Наталія.
– Оце привезуть до нас на канікули, було літом, Даша і вона гуляють удвох, а тоді Вітя дзвонить: «Мама, як там Віка?» – «Все добре, синок, не переживай». А він і їй трубку обов’язково попросить передати, побалакає, а вкінці розмови завжди каже: «Папа, я дуже за тобою сумую і дуже тебе люблю». А він їй: «Я тебе дуже люблю, доця». Дуже любив Віку, на риболовлю з собою теж її брав, вудку їй купив маленьку, вчив черв’ячки чіпляти, – підхопила мама Ніна.
«В армії служив в авіаційних військах»
Віктор Іваненко народився 31 жовтня 1989 року в селі Лецьки.
– У перший клас Вітя пішов у 96-му році, у 2005 році закінчив дев’ять класів, – розповідає Ніна Василівна. – У червні ми з ним поїхали документи здавати у Київській коледж будівництва, архітектури та дизайну. Навчався він до 2009 року. Після коледжу відразу пішов працювати на Старинську птахофабрику, а через два роки його призвали до армії. Служив півтора року, повернувся в 2013 році. Побув трохи вдома і пішов на роботу: спочатку в «Агрошляхбуд», далі повернувся на птахофабрику, тоді влаштувався у Києві на склади, працював і в АТБ. А через кілька років почалася повномасштабна війна…
Віктор Іваненко. 2009 р.
У 2008 році Віктор потрапив у жахливу аварію.
– Це сталася під час осінніх канікул в коледжі, син поїхав до баби і діда на Хмельниччину допомогти їм копати картоплю. Ввечері він вийшов із друзями відпочити на березі ставка, що неподалік дороги. І там у їхню компанію влетів машиною п'яний водій.
Зі слів мами, в тій аварії серйозно постраждали Віктор та ще одна дівчина. Судовий процес був тривалим, але водій зміг уникнути покарання. Після лікування Віктор довго оговтувався, та попри всі труднощі зміг відновитися.
– Винуватець виплатив якісь гроші, Вітя казав, що дав лише 1000 гривень, а більше нічим не допоміг. Та син завжди знаходив у собі сили рухатися далі. Навіть після аварії і тієї судової тяганини він старався жити звичайним життям.
У 2011 році Віктора Іваненка призвали в армію, служив в авіаційних військах. Хоча сам чоловік і його рідні були переконані, що з підірваним здоров'ям він до служби вже непридатний.
– Все сталося дуже швидко і є сумніви, що справедливо, – каже мама. – Його визвали у військкомат сьогодні, а назавтра вже дали повістку, щоб із речами був у Києві, на ДВРЗ у Дарниці. Зазвичай батьки випроваджають дітей, збирають рідних за столом, а ми навіть не змогли відбути «проводи» в армію.
Після навчання потрапив на фронт під Куп'янськ
– Це було у вересні 2022 року. Ми копали картоплю, чую – собака гавкає, – той день мама полеглого бійця пам’ятає в деталях, ніби учорашній. – Я виходжу, а то прийшли представники ТЦК, питають: "Де Ваш Вітя?" – "На роботі". – "А ви можете до нього подзвонити?"
Я набрала, вони з ним по телефону поговорили, сказали, що дадуть мені повістку, і щоб я підписалася. Син погодився. У призначений день він поїхав у військкомат, тоді направили його проходить комісію.
Лікарі виявили у нього серйозні проблеми: травму хребта і навіть пухлину. Він проходив комісію у Білій Церкві і в Полтаві. Скрізь сказали, що він непридатний до служби в ЗСУ за станом здоров’я.
Вітя розповідав, що тільки курточку зняв, як лікар зразу сказав: "Непридатний". У нього після аварії хребет був викривлений, грудна клітка деформована – це було видно й без рентгену. Лікар ще тоді так глянув то на нього, то на супроводжуючих, та й каже: «Кого ви нам привезли?». Після кожної комісії сина двічі повертали додому. У мене є ціла кіпа результатів обстежень та медичних висновків, – наголосила Ніна Іваненко.
А на третій раз, зі слів Наталії, її чоловіка додому вже не відпустили. Направили спочатку у навчальний центр, потім на тренування до Німеччини, де він провів п'ять тижнів.
– Коли хлопці повернулися в Україну, то мали служити на другій лінії оборони. Але зрештою він опинився у бойовому підрозділі під Куп’янськом — там ситуація була критичною. Після першого виїзду на позицію Вітя подзвонив мені і сказав, що живий-здоровий. Але вже на другому виїзді їхній підрозділ зазнав втрат: двоє загиблих і один важко поранений.
– Після цього другого виходу на позиції Вітя телефонував брату Андрію і прощався, – додала невістка. – Плакав у трубку і казав: «Якщо виживу – це буде велике чудо. Але тут нереально вижити». Він казав, що сидять в окопі і навіть голови не можуть висунути.
– Їх постійно обстрілювали, вони не могли забрати з поля бою полеглих... Чоловік тоді зізнавався, що через тіла загиблих усе навколо було просякнуте смертю, – пригадує відомі їй деталі Наталія.
Третій вихід на позиції став останнім
– Він третій раз як поїхав на позиції, то я його більше й не бачила. Із семи чоловік четверо загинули, троє були важко поранені. Потім побратими розповідали, що вони на позицію двічі їздили однією дорогою, а того разу поїхали іншою. І тільки вийшли з машини, не встигли й у бліндажах забігти, як потрапили під мінометний обстріл.
В армії Вітя служив в авіаційних військах, в Німеччину у 2023 році поїхав навчатися на гранатометника, а в результаті став на захист України штурмовиком, – розповідає вдова захисника, намагаючись стримати сльози, які неслухняно ллються з очей.
Віктор Іваненко загинув 30 червня 2023 року поблизу с. Берестове Харківської області., через пів року служби. Йому було всього 33 роки.
– Він дуже любив свого дідуся. Пам’ятаю, як вони разом ходили на рибалку, плавали у ставку, де жили лебеді. Дідусь катав його на своєму коні Орлику. Це були моменти дитинства, про які він часто згадував. У Віктора з дідом був особливий зв’язок. І загинув Вітя того ж самого дня, коли помер дід, тільки через 11 років, – плаче Ніна Василівна.
Дружина і мама востаннє чули голос свого Віктора
Вдова Героя Наталія Іванівна розповіла, що познайомилася вона з Віктором 11 квітня 2016 року – у відділенні травматології Переяславської лікарні.
– Я була там із гіпсом, він теж – так грав у футбол, що вивихнув ногу. У нас швидко розвивалися стосунки, ми вирішили жити разом і переїхали в Київ, винаймали квартиру. У 2017 році в нас народилася Віка. А далі – ковід, війна і все… Кінець… Він був дуже хорошим, таких більше немає і не буде, – крізь сльози ділиться жінка романтичною і короткою історією їхнього з Віктором кохання.
– Вітя завжди мріяв, щоб у нас була власна квартира. Хотів, щоб наша донька Віка виросла в Києві, не мала труднощів, які були у нашому дитинстві. Можливо, це була його найзаповітніша мрія.
Коли я народжувала, весь період переймів чоловік був поряд і мене підтримував. Як тільки донечка народилася і мені поклали її на груди, Вітю завели до нас. Він подивився на неї й сказав: "Вікуся, все буде добре. Це Вікуся". Саме він вибрав для неї це ім’я, хоча я хотіла інше.
Зараз його вже немає. І хоч як багато про нього можна розповідати, це не поверне його. Я часто думаю про те, скільки всього він міг би зробити, реалізувати, скільки планів і мрій він ще мав.
30 червня 2023 року Віктор подзвонив дружині о 12-й годині.
– Сказав, що вони виїжджають на позиції. Я тоді подумала, що він просто жартує, бо зазвичай вони виїжджали вночі. Він пояснив, що зараз усе спокійно, і додав, що набере мене пізніше.
Більше Наталія голос чоловіка не чула. Мамі Віктор того дня також подзвонив і остання розмова була звичайною та короткою:
– Він питав, як мала, чи все гаразд удома.
А о 17:00 того ж дня він загинув. Так написано в документах, які має на руках вдова Наталія.
Віктор Іваненко на фронті мав позивний "Бортюк"
– Я дізналася про це пізніше. Спочатку нічого не підозрювала. Планувала у вівторок, 3 липня, відправити йому посилку з села. У ній мали бути медичні документи – Вітя разом із побратимом Максимом хотіли податися на перекомісію. Лікарка обіцяла допомогти. Однак у понеділок, 2 липня, я відчула щось недобре.
У той день я кілька разів телефонувала Віті, але його телефон був вимкнений. Зазвичай, коли він був на позиціях, це було нормально, тому я не одразу почала хвилюватися. Але мене насторожило, що я не могла додзвонитися й до Максима. Хоча його телефон приймав смс, відповіді не було. Я зрозуміла, що щось не так.
Увечері того ж дня, близько 18:40, мені подзвонили з незнайомого номера. Дзвонили з Дарницького військкомату. Спочатку я навіть про щось пожартувала, не сприйнявши дзвінок серйозно. Вони хотіли приїхати до нас із Вікусею, але ми були за 150 кілометрів від Києва, у Лецьках. Тож, зрештою, представники з військкомату телефоном повідомили мені про загибель чоловіка.
Уже пізніше я змогла зв’язатися з Максимом, який хоч і виїхав на позицію разом із Вітею, але не знав усіх деталей. Він пояснив, що в той день усе сталося дуже швидко. Вони працювали в режимі, коли частина хлопців залишалася на місці, а частина їхала вперед. У таких випадках вони мають при собі рації, щоб спілкуватися. Але того дня зв’язок був майже відсутній через використання росіянами "Орланів", казав Максим.
Деталей мені так і не розповіли. Лейтенант, до якого я зверталася, сказав, що вже переведений в іншу бригаду. Всі, хто міг знати щось важливе, мовчали. Зрештою, я залишилася наодинці з цілою низкою запитань.
Солдата-гранатометника ІІ механізованого відділення, ІІІ механізованого взводу, І механізованої роти, І механізованого батальйону Віктора Іваненка поховали у селі Лецьки Циблівської громади з усіма військовими почестями.
– Вітя був для мене всім. Я досі не можу прийняти, що його немає. І Вікуся в п'ять рочків лишилася без тата – дуже сумує за ним. Ми всі – батьки, брат і його родина – сумуємо і не можемо усвідомити, прийняти та змиритися. Це дуже важко. Серце болить, у грудях ніби якась дірка утворилася, і здається, що вона пече та ріже, – закінчує розмову вдова Героя Наталія Іваненко.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
