Кожна поїздка музейних працівників НЕЗ "Переяслав" у села Переяславщини відкриває нові
деталі і подробиці минулого життя різних періодів. І все завдяки спогадам старожилів-очевидців минулого, які зберегли в памʼяті сторінки свого дитинства та дорослого життя в Радянському Союзі. Цим самим відкривають значно ширшу картину життя українців у 1930-1960-х роках.
Наталія Костюк записала спогади Ганни Григорівни Богдан (Хондошко), 1939 року народження, із села Великий Каратуль. У її розповіді — дитинство без батька, який загинув на війні, арешт матері за пучок колосків у голодному 1947 році, життя трьох дітей без батьків, тяжка праця, постійна нестача хліба, а також родинні традиції, українські пісні, ремесла та історії людей, які допомогли пережити найтяжчі роки.
«Пам’ятаю, що завжди хотілося їсти»
Мама Ганни, Середня Ганна 1914 року народження, походила з дуже бідної родини. Вперше вона вийшла заміж невдало — чоловік пив. Згодом чоловік її сестри прийшов і забрав її до своєї сім’ї. Через рік Ганна вийшла заміж за Григорія Степановича Богдана.
До початку війни в родині народився син Іван — у 1937 році, а Ганна — у 1939-му.
Коли розпочалася Друга світова війна, батька призвали до війська. Багато мобілізованих солдатів у перші місяці війни опинилися в оточенні німецьких військ. За словами Ганни Григорівни, її батькові разом із товаришем вдалося вночі, перебираючись через верболози та зарості конопель, дістатися додому.
Він ще деякий час побув із родиною. У них народилася третя дитина — син. А в 1943 році, коли радянські війська почали звільнення України, батько знову пішов на фронт. Під Кам’янцем-Подільським він загинув і був похований у братській могилі.
Уже в радянські часи, коли Ганна була заміжня, вона разом із чоловіком та матір’ю протягом трьох років їздила до місця поховання батька.
Коли Ганну Григорівну запитали, що вона пам’ятає про воєнні та перші післявоєнні роки, вона відповіла: «Пам’ятаю, що завжди хотілося їсти».
До школи Ганна пішла у 1946 році. Взуття не було: на одній нозі був черевик, на другій — чобіт. Вчителька навіть передала матері, щоб та пошила дитині штанці хоча б із хустки, бо не було чим утеплити ноги.
Потім стався неврожай. За словами Ганни Григорівни, влада не робила достатньо, щоб підтримати людей. У родини було 30 соток землі, але власного зерна не вистачало.
Мати заробляла за трудодні мішечок зерна, пішки несла його до млина, де мололи приблизно половину. З тієї муки пекли хліб без дріжджів — «тільки назва, що хліб», згадує жінка.
«Сім років за пучок колосків»
У 1947 році в родині не залишилося ні борошна, ні зерна. Тоді мати пішла на поле, зрізала невеликий сніп колосків і поклала його на піч, щоб підсушити.
Це побачив сусід. Наступного ранку приїхав керівник господарства, забрав колоски, а Ганну Богдан засудили до семи років таборів.
Мати розповідала дітям, що там важко працювала — валила деревину. Була дуже роботящою, виконувала все, що вимагали, бо боялася, щоб їй не додали строку.
Троє дітей залишилися вдома без матері. За ними наглядав старший, 11-річний брат, а також тітка — мамина сестра, дід і баба.
Тітка стежила за дітьми, щоб їх не кусали блохи та воші. Коси Ганні обробляла керосином, а сорочку «обжарювала кип’ячем».
Попри бідність, Ганна та її брат Іван добре вчилися. Вчителька бачила, в яких умовах живуть діти, і вирішила допомогти. Вона звернулася до директора школи Коломійця Родіона Васильовича, щоб той написав клопотання до Міністерства внутрішніх справ із проханням переглянути справу матері.
Лист передали старшому братові, і він разом із тіткою поїхав до Києва.
У черзі людям стало відомо, навіщо вони приїхали. Хоча тітка була неграмотною, їй порадили відправити хлопчика самого, ніби вона випадково зустріла його на вулиці та просто допомагає малолітній дитині передати листа.
Хлопчик зайшов до кабінету. За столом сидів поважний чоловік у мундирі, весь у медалях та орденах. Він запитав, що в хлопчика, і прочитав лист.
За спогадами Ганни Григорівни, чоловік обурився: «Сім років за пучок колосків! Батько загинув на війні, а матір засудили і вислали на сім років! Від трьох малолітніх дітей!»
Після цього він дістав із кишені 10 карбованців, дав їх хлопчикові та сказав: «Їдь додому, через тиждень мати повернеться».
Коли брат вийшов із кабінету, йому сказали: «Ти був у Сидора Артемовича Ковпака!»
Незабаром мати справді повернулася додому. Замість семи років вона провела в засланні сім місяців.
Дорога матері додому
У таборі разом із Ганною були жінки різних національностей і засуджені за різними статтями. Одна з них, естонка, гадала на картах і сказала Ганні, що за неї клопочуться і на неї чекає дорога.
Ганна боялася, що її можуть відправити далі — на ще тяжчі роботи.
Одного дня під час перевірки вона почула: «Анна Богдан, зайдите в кабинет». Там їй повідомили, що вона звільняється і може їхати додому. Їй дали кошти на квиток.
Естонка пораділа за неї та сказала: «Вот видишь, хохлушка, я тебе правду говорила!»
Дорога додому також була непростою. У поїзді було багато людей, серед них — кримінальні елементи. Вони помітили, що Ганна повертається з таборів.
До неї підійшов молодий чоловік і тихо попередив: «Будьте обережні, за вами спостерігають».
До Москви вони їхали разом. Там Ганні потрібно було переночувати перед пересадкою на поїзд до Києва. Молодий чоловік провів її до готелю, допоміг поселитися, а сам залишився в коридорі до ранку. Вранці він знову провів її до вокзалу, посадив на поїзд до Києва і пішов.
Ганна не встигла запитати його прізвище та звідки він.
«Можливо, це було завдання від Ковпака — супроводити Богдан Ганну, по амністії із каторжних таборів, щоб вона таки дісталася живою-здоровою до своїх дітей. І молодий службовець із честю виконав своє завдання», — припускає Наталія Костюк.
Ганна Григорівна згадувала, що її брат жалкував, що вони так і не дізналися, хто був той чоловік. Діти хотіли б запросити його в гості та подякувати за допомогу.
Як родина виживала після повернення матері
Після повернення додому проблеми нікуди не зникли. Грошей не було, тому мати шукала будь-яку можливість заробити на хліб.
Вона вставала вдосвіта і разом з односельцями йшла на луки косити траву для худоби. Одного разу діти запитали, навіщо вона це робить, адже в родині навіть кози не було.
Мати мовчки скидала з плечей важку в’язанку трави й сідала відпочити. Діти не могли зрушити її з місця, тоді як мати несла цю в’язку близько п’яти кілометрів.
Потім вона ділила сіно на менші пучки, і разом із дітьми вони йшли на базар у Переяслав. Продавали траву людям, які мали кіз або кролів, а на зароблені гроші купували хліб.
Іншим разом родина їздила до Києва, де в магазинах продавали хліб. На одну людину дозволяли купити дві буханки. Мати брала із собою Ганну та брата, і вони ставали в чергу.
Коли продавчиня вже знала їх, то іноді дозволяла їм зайняти чергу ще раз і купити додатковий хліб. Вдома мати трохи роздавала дітям, щоб вони поїли, а решту сушила на сухарі. Потім сухарі розмочували й знову мали хліб.
«Мамо, та ж у нас самих немає хліба!»
Під час зустрічі музейники запитали Ганну Григорівну, чи пам’ятає вона незрячих людей, які ходили селом із музичними інструментами та просили милостиню.
Жінка відповіла, що такі люди приходили. Деякі ходили з поводирями, деякі самі, з палицею. Вони співали духовні, «божественні пісні».
Її мати завжди намагалася щось їм подати.
Діти дивувалися: «Мамо, та ж у нас самих немає хліба!»
А вона відповідала: «Це такі люди, що їм обов’язково треба подати».
Згодом у родини з’явилася корова. Ганна згадує, що мати їздила на базар із молочними продуктами й там зустрічала Родіона Васильовича Коломійця — директора школи, який свого часу допоміг домогтися звільнення матері.
Він запитував: «Як твої діти, Ганно, чи десь навчаються?», знаючи, що Ганна та її брати добре вчилися.
«Та де там, за цією бідністю!» — гірко відповідала мати.
Через матеріальні труднощі продовжити навчання діти не змогли.
Ганна з юних років працювала на буряках, потім — на фермі. Особливо любила корів. Вдома, як і багато сільських дівчат, шила сорочки та вишивала рушники.
«Або гарний килим, або корова в придане»
Старший брат Іван пішов служити до радянської армії, молодший ще залишався вдома.
Коли настав час Ганні виходити заміж, мати сказала: «Купимо тобі теличку, щоб вигодувати і завести тобі корівку».
За словами Ганни Григорівни, у ті часи дівчині, яка виходила заміж, потрібно було мати в придане або витканий гарний шерстяний килим-скатертину на стіл, або корову.
Теличку купили у людей із Вовчкова. Їхній син служив разом із Іваном. За фотографією родини впізнали знайомих і змогли домовитися про теличку за хорошою ціною.
У 1959 році Ганна вийшла заміж.
Свекруха спочатку не дуже хотіла приймати її до родини, бо Ганна була з бідної сім’ї. Молодій родині довелося жити з нею, поки вони не побудували власну хатину. Згодом свекруха сама прийшла жити до них, бо не поладила з іншою невісткою.
«Сьогодні вже і її немає на цьому світі, і моїх братиків, і мого чоловіка, і мого дорогого синочка…» — згадує Ганна Григорівна.
Її чоловіком був Микола Якович Хондошко. Він працював комбайнером. Навіть ворота у двір зробив широкими, щоб комбайн міг заїжджати на подвір’я, а вдосвіта виїжджати на жнива.
Микола Якович любив співати та грав на гармошці. Музики навчався сам. Люди цінували його талант і часто запрошували на родинні свята — весілля та дні народження.
У подружжя народилося троє дітей — дві доньки та син. Батьки хотіли дати дітям кращу освіту.
Одна донька живе в Черкасах і працювала вихователькою, інша — у Києві. Обидві мають власні родини й нині вже на пенсії.
Доньки щотижня навідують матір, допомагають із городом та по господарству. Нещодавно привезли порубані дрова, щоб було чим топити піч.
У будинку є всі зручності, які зробили для матері діти, однак Ганна Григорівна любить грітися на печі й часто там спить.
«Сьогодні в мене справжній храм був у душі»
Наприкінці зустрічі музейниці подякували Ганні Григорівні за її спогади.
«Перед нами сиділа талановита людина, прекрасна мудра оповідачка. Вона могла б стати письменницею або талановитою мисткинею, хоч вона нею і так була, бо не один рушник виткала, пошила», — розповідає Наталія Костюк.
Втім, свої рушники Ганна продавала перекупникам за безцінь, щоб трохи покращити сімейний бюджет.
Сьогодні вона живе у великій хаті на просторому подвір’ї, де ростуть сливи, вишні, яблуні та абрикоси.
Проводжаючи музейниць, Ганна Григорівна радісно сказала:
«Спасибі вам, що завітали до мене, сьогодні в мене справжній храм був у душі!»
«Отакі вони, наші берегині української традиції, української духовності. Не забуваймо про них і поспішаймо поговорити з ними, щоб зберегти нашу правічну спадкоємність поколінь», — наголошує Наталія Костюк.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
