Переяславка 85-річна Єлизавета Прокопівна Миздренко у перші дні повномасштабної війни евакуювалася з рідного міста до Молдови. Про свій досвід та враження розповіла кореспонденту Переяслав.City.
– Якщо чесно, то я не збиралась нікуди їхати, – запевняє жінка. – Але як тільки росія почала нас обстрілювати ракетами, буквально на другий день приїхав із Молдови мій старший син Юрій. Він там живе і працює вже багато років, ще з часів радянського союзу. Приїхав і сказав: «Мама, збирайся!». Ніякі мої відмовки і слухати не хотів. Тож, взявши документи та деякі речі, ми вирушили автомобілем до Молдови.
"Молдовські прикордонники, окрім закордонного паспорта, перевірили й довідку про вакцинацію."
Поїхали по Одеській трасі, там я вперше побачила блокпости. На деяких у Юри запитували про мене, мовляв, що за бабусю він везе? Син із гордістю відповідав, що я – його мама. На одному із постів наші військовики йому навіть «взяли під козирок» та побажали якнайшвидше доїхати до Молдови. Загалом до міста Ришкани, де проживає Юрій, ми проїхали 563 кілометри. Дуже довго стояли на кордоні: були великі черги, бо тоді з України їхало багато біженців. Молдовські прикордонники, окрім закордонного паспорта, у мене перевірили й довідку про вакцинацію. Добре, що син наполіг, щоб я її взяла разом із іншими документами.
Уже наступного дня після приїзду Юра повів мене у якусь контору, де мене взяли на облік як біженку. Видали 500 лей. Одна молдовська лея по курсу – це 1,5 гривні.
Як живуть молдовани, я знаю, бо кожного року син забирав мене до себе на місяць-півтора погостювати. Тож і містечко Ришкани мені добре знайоме. Аби днями не сидіти вдома, то гуляла містом, обов’язково заходила на базар. Ціни там мало чим різняться з нашими. Син возив мене на екскурсію і в сусідні містечка, наприклад, у Бельці. Цікаво, що там всі й досі ходять у масках.
"До міста Ришкани, де проживає син, ми проїхали 563 кілометри."
Молдовани ставляться до українців зі співчуттям. Вони дуже бояться, аби й до них не прийшов «руський мір». Проте вони чомусь вважають нас націоналістами, а Президента Зеленського – найбільшим націоналістом України! Мабуть, все-таки якийсь згубний вплив і на них має те пропагандистське російське телебачення.
Проте вони вважають, що не можна національне питання вирішувати зі зброєю – про це місцеві говорять скрізь: і на базарі, і в магазинах, і вдома. До росіян, після їхнього збройного вторгнення в Україну, у них відверта неповага. Мене за кілька днів перебування у Ришканах всі стали називати просто – українка. І я цим пишалася.
Площа міста Ришкани становить 5,83 км²
У сина в Молдові я прожила понад два місяці. Хоча додому мене почало тягнути уже через кілька тижнів. Так, у мого Юрка свій гарний будинок, але те життя – не моє! Мені дуже хотілось повернутись до своєї хати, своїх квітів, городу. Його ж невістка із меншим сином Володимиром навіть без мене посадили. То я вже в травні почала надокучати Юрі проханням, аби він відвіз мене до Переяслава. Він і ображався, і сердився, переконував, щоб я таки залишилась у нього до кінця війни. Зрештою, 25 травня «здався» і привіз мене додому – зробив мені такий подарунок на день народження.
Місто Ришкани. Згідно з даними перепису населення 2004 року, - 3314 особи (30%) мешканців є українцями.
Ми поверталися вже другою дорогою – через Гайсин-Умань-Канів. З нами до Переяслава поїхав і його товариш, який ніколи не був в Україні, й хотів подивитись, як тут люди живуть. На той час від блокпостів по трасі залишились лише порожні будочки, де перебували на чергуваннях військовики. Чоловік той дивився навколо із широко відкритими очима. Особливо ж любувався Дніпром, коли переїжджали міст та черкаську дамбу, милувався і нашими гарними доглянутими селами, через які ми проїжджали. Сказав, що йому в Україні дуже подобається, і дуже боляче й несправедливо, що росіяни все це намагаються знищити.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
