Актор із Маріуполя 46-річний Сергій ЗАБАГОНСЬКИЙ був якраз в Драмтеатрі, коли російський літак скинув на нього бомбу 16 березня 2022 року. За різними оцінками, тоді загинуло від 300 до 600 людей. Сергій, його дружина і двоє дітей вижили, але забути страшний день не можуть і досі.
Вони втратили все: улюблене місто, роботу, дім, домашніх тварин. Чоловік вивіз родину в Чехію і мусить працювати на заводі. Він мріє про те, щоб повернутися в український Маріуполь і знову відчути запах сцени.
Спеціально для наших читачів чоловік згадав про своє перебування у бомбосховищі й день, коли росія зруйнувала театр.
На місці театру був храм, який підірвали німці
– У січні 2023-го було б 20 років, як я працюю у Донецькому академічному обласному драмтеатрі, відомому тепер всьому світу як Драмтеатр у Маріуполі. Яким було наше життя до великої війни? – у Сергія перехоплює подих від того, що він може згадати радісні моменти. – Обалдєнним! Все було добре. Коли ти займаєшся улюбленою справою – це щастя. Коли йдеш на роботу і не думаєш: «Господи, знову на роботу», а отак: «Знову на роботу!». Ми були щасливі.
Купалися у своєму морі. А я у відпустці ремонтував свою квартиру, – його голос сумнішає. – Зараз там живуть родичі дружини. Наша п’ятиповерхівка розташована між двома дев’ятиповерхівками, це врятувало, бо так попадання в неї були незначними.
24 лютого прокинулися від вибухів на околицях. У наших вікнах дрижало скло. Я думав, що це мине за кілька днів, максимум за тиждень – ми ж пережили 2014 рік. У бомбосховищі театру за пару днів ще всіх заспокоював, що все скоро завершиться. Але це все триває і триває вже 11 місяців.
Актор перед будівлею Драмтеатру в Маріуполі через 50 хвилин після вибуху
У нашому будинку в підвалі розташовані магазини, тому дружина подзвонила директору театру і запитала, чи можна прийти туди в бомбосховище. Взяла нашу 8-річну доньку, і вже 24 лютого вони були там. Стали першими жильцями. Увечері того ж дня на сайті міськради опублікували список укриттів, куди можна ховатися, там був і театр. Хоча насправді там не було умов, щоб приймати людей.
До другої Світової війни на місці театру був храм, його підірвали німці під час відступу. А театр побудували в 1960-му. Добротний, з товстими стінами, з капітальним бункером. Раніше в ньому був ресторан, але коли господарі виїхали, то забрали абсолютно все, навіть кахлі збили, видерли труби. Залишилися голі бетонні стіни. Ні води, ні комунікацій – один унітаз і той не діючий. Було лише світло. Керівництво театру не могло нічого там робити, бо підвальне приміщення не належало театру. Однак воно було кращим, ніж підвали багатоповерхівок поруч.
«Ми з дружиною стали комендантами»
– Театр став наповнюватися людьми, які почули, що тут можна сховатися. Спершу було осіб шістдесят, вони приходили лише на день, а ночували вдома. А коли місто почали частіше обстрілювати і бомбувати, багато залишалося й на ніч. Ми послали їм дерев’яні щити, мати, які використовували для спектаклів. Знесли вниз і всю тканину, її було багато: одяг сцени, завіси, задники. Якось мимоволі й вийшло, що ми з дружиною Євгенією стали комендантами. Ми знали всі приміщення, мали ключі, й коли приїхали з допомогою поліцейські та запитали, хто тут головний, люди показали на мою дружину. Тоді ж вони завезли нам подушки, пледи.
Драмтеатр після вибуху
Коли у квартирі ще був газ, а жили ми за 5 хвилин ходи від театру, бігали додому, щоб вермішелі чи каші зварити, окропу принести. Поступово ролі розподілилися. Женя займалася господарством: розселяла людей, відповідала за їжу, за прибирання. Іноді їй доводилося навіть прочищати забиті туалети. Я бігав під обстрілами по місту і шукав їжу та ліки, був у Червоному Хресті, у волонтерів – там роздобув дитяче харчування, підгузки, зубні пасти й туалетний папір, воду в пляшках. Дружина вологі серветки ділила по кілька штучок в пакети й роздавала мамочкам з маленькими дітками.
Коли не стало газу, ми вирішили готувати на всіх у театрі. Попросив дозволу у поліцейського зламати замок у ресторані поруч, щоб взяти велику каструлю і ножі. Приїхав і власник, він грузин: «Беріть все, що треба». Потім, коли в театрі людей набилося під зав’язку, я поселив в тому ресторані ще 80 осіб.
На початку березня оголосили «зелений коридор», а відправна точка – площа біля театру. Людей приїхало сотні. Та головний поліцейський повідомив, що коридору не буде, почався обстріл і всі рвонули в театр. Було 700 людей, потім півтори тисячі, а на момент вибуху в журналі реєстрацій значилося дві тисячі маріупольців. Ясно, що не всі були в приміщенні, хтось постійно мігрував.
Сергій Забагонський: «У Маріуполі сцена пахла особливо смачно. Такої більше немає...»
Коли стало понад тисячу жильців, на планерці хтось озвучив ідею: «Давайте напишемо фарбою слово «Діти» великими буквами на асфальті». Мені ця думка припала до душі. Я був впевнений на сто відсотків, що тоді нас не бомбитимуть, ці ж літери видно з літаків! Ще й казав людям: «Уявляєте, якщо нас бомбонуть, який резонанс по всьому світу?» Воно так і вийшло. На жаль…
«Люди із м’ясом виривали сидіння»
– Поступово у сховищі театру виробився розпорядок життя. Вода в нас була постійно, навіть, коли зникла в кранах. Спершу сніг топили, збирали дощову для туалетів та миття посуду. А пізніше стали набирати воду з резервуарів, яку тримали на випадок пожежі в театрі. Вони стояли за 20 метрів від входу, там було десь 200 тонн технічної води. Питну привозили комунальники в нержавіючих баках. По неї приходили й жителі сусідніх будинків.
Утворилися команди. Були водоноси, «феї чистоти» – жінки, які прибирали приміщення, мили туалети. Діяла своя служба охорони на кожних дверях, яка перевіряла, зокрема, щоб не заходили п’яними, а якщо не реагували на попередження, то таких взагалі виганяли. Хтось спалював сміття, якого накопичувалися гори, чоловіки рубали дрова і підтримували вогонь у кострищах.
Останній спектакль Сергія в Маріупольському театрі
Була своя польова кухня. Наш кухар-вірмен Миша так зрадів, коли йому три чани про 40 літрів привезли: «Зараз як наготую!». У нас завжди була гаряча страва на обід, їжу роздавали в картонних стаканчиках, хтось приходив зі своїм посудом. А на вечерю був чай із печивом чи цукерками. Спочатку це брали в магазинах і на ринку, поки їх не розбомбили. Ціни тоді моментально накрутили удвічі.
Організували також медпункт, бо люди часто хворіли в холоді – не більше 10 градусів трималося. З інших підвалів приходили вже застуджені, з високою температурою, віруси розповсюджувалися. Одну бабусю з хворобою Альцгеймера тримали трохи осторонь і давали їй седативні препарати, бо вона постійно кудись рвалася. А загалом всі дуже нервували. Там був Олег, у нього важка хвороба серця, але він допомагав іншим як психолог.
Всі родини з маленькими дітьми жили у приміщенні між сценою і коридором – меблевий цех, у ньому найтепліше. Пізніше дізнався, що якраз там усі вижили після вибуху.
У Маріуполі тоді різні страшні історії були: я бачив і переживав, як ховали мертвих у дворах, як ранило людей, як у те місце, де я був кілька хвилин тому, прилітало. Але найстрашнішим було руйнування нашого театру. Коли люди заскочили в глядацький зал і почали із м’ясом виривати сидіння, щоб на чомусь лежати, сидіти, десь підкласти. Дружина каже: «Давайте я дам вам інструменти. Навіщо ж так?» Коли зрозуміли, що зал не вберегти, самі вже брали боковушки крісел – вони з дуба – і топили ними.
Вибух. «Женя, ти жива?»
– 15-го березня пролунав потужний вибух неподалік театру. Я побачив вирву глибиною метрів сім. Потім всю ніч дуже бомбили центр. Театр аж двигтів.
Женя дуже злякалася, почала перекладати речі в рюкзаку, і я зрозумів, що вони з донькою будуть їхати. Будь-куди. Я збирався лишатися, бо ми обоє були комендантами, а людей самих покинути не можна. Почався би бардак.
Дружина Сергія, про яку він каже, що без неї не було би й бомбосховища
На ранок після 10-ої зустрілися в одній із кімнат, щоб нас ніхто не смикав і все обговорити. Це був електроцех – приміщення на першому поверсі біля малої сцени. Женя сказала, що вони з Поліною стануть на дорозі й голосуватимуть, бо жінок з дітьми брали в машини, якщо були вільні місця. Вона передала мені всі ключі від кімнати, де зберігалося найцінніше: свічки, сірники, дитяче харчування, батарейки, вода, алкоголь, який ми відібрали у чоловіків. Іноді Женя давала пляшку їм на ніч: людям треба розрядка.
Ми розмовляли, і тут – спочатку незрозумілий звук, далі – потужне «бабах!». Бачу, як одні з двох протипожежних дверей летять в мою дружину, встигаю перевести погляд на двері з протилежного боку, вони летять на мене. Перші 3-4 секунди не розумів, що сталося. Потім дійшло, що нас завалило: «Женя, ти жива?!» – «Жива, дайте світло!» – її професійна фраза, вона ж художник із освітлення. Через двері з коридору приміщення стало заповнюватися чорним димом. Ми відкопалися і побігли до доньки та сина (26-річного Артура від її першого шлюбу), вони були у підвалі.
Хотіли спочатку вийти через сцену, але її вже не було, все зруйноване. Пізніше у росії писали, що нас підірвали зсередини. Це неможливо. До нас нічого не могло потрапити без мого відома чи відома дружини, заносили лише продукти. Які ще динаміти чи боєприпаси? Військові взагалі не заходили. Голову кладу, що нас підірвали зовні. Був у нас актор, який у росії давав інтерв’ю, що дах театру підлетів на 20 метрів, тобто, що підірвали приміщення зсередини. Такою сукою виявився…
Женя з донькою пішли до її батька, він жив неподалік на Пушкінській, я ринувся витягувати людей – чулися крики з-під завалів.
17-го ми виїхали з Маріуполя. Наш район почали конкретно «утюжити». Племінник поїхав дізнатися щодо «зеленого коридору», але повернувся: «У мене за спиною вибухи, так хвилею віддавало, що ледве рухався». Ми навіть не змогли заїхати додому по цінні речі й двох наших котів: сфінкса Нестора і кішечку Зефіру. Пізніше нам сказали, що вони вискочили у вибиті вікна і їх бачили на вулиці, коли хтось підгодовував.
«Повернуся лише в український Маріуполь»
– Ми хотіли виїхати на українську територію, але нас завернули «днрівці»: «Або в Донецьк рушайте, або назад повертайтеся». Довелося їхати через Бердянськ у росію. На кожному блокпосту росіяни перевіряли. А в мене обличчя в синцях, бо прилетіло ж у голову. Всі витріщалися. Скрізь роздягали до трусів, навіть на десятиградусному морозі. Перевіряли, чи є татуювання, чи не «азовець».
Поки дружина і донька жили в родичів у Підмосков’ї, я зі старшим сином шукав роботу у Чехії. Коли знайшли, змогли виїхали через Прибалтику, потім забрали їх до себе. Працюю зараз на заводі: тиждень в денну зміну, тиждень в нічну. По 12 годин оздоблюю автівки внутрішньою обшивкою.
Тут неподалік є місцевий театр, хочу зайти і попросити пройтися сценою. Її запах такий, що двома словами не передати! У Маріуполі сцена пахла особливо смачно. Такої більше немає. Ніде…
Багато акторів з нашої трупи залишилося в Маріуполі, деякі повернулися туди після мандрів Європою. Ставлять спектаклі російською у будинку піонерів. Я знаю, що їм платять непогані зарплати – близько 80 тисяч рублів. Одна актриса навіть дзвонила моїй дружині і питала, чи я повернуся. Хай подзвонить мені, то я скажу, що повернуся лише в український Маріуполь. Поки що планую бути в Чехії, бо тут я спокійний за свою родину.
Депресії в мене нема, але став менше не лише сміятися, а й навіть усміхатися. Знайшов недавнє інтерв’ю – я там такий веселун… Нічого, як повернутися в Маріуполь, будуть повні штани радості. Це ж додому.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
