Максим Колесніков – 46-річний військовий, який дивом вижив у російському полоні й повернувся в Україну в лютому нинішнього року.
Відомим на весь світ його зробила світлина, на якій щойно звільнений боєць тримає на долоні червоне яблуко. Він дивиться на нього, як на диво, і не може стримати сліз. Адже в полоні він понад десять місяців не бачив свіжих овочів та фруктів. Натомість сповна скуштував гіркого тюремного хліба, знущань та віроломства російських поневолювачів. Більше про те, як Максим вижив у полоні, у цій історії на Переяслав.City.

Врятували курси психології

Через півроку після повернення на Батьківщину Максим виглядає значно краще. Він знову займається звичними справами, набрав втрачену вагу. Щоправда, шкутильгає на одну ногу, яку після перенесених тортур довелось прооперувати.

– Найближчі півроку потрібно проходити курс лікування й ходити з ціпком. Коли мене били, сильно пошкодили коліно, – розповідає під час зустрічі з журналістами в Національній спілці журналістів України.

Зізнається: вижити в умовах тюрми суворого режиму зміг, дякуючи силі духу. Пригадував щасливі моменти свого життя, пов’язані з дружиною, дітьми, мандрами, книгами, музикою. Співав про себе, оскільки ні розмовляти, ані співати в камері наглядачі не дозволяли.

– Тишком-нишком ми з товаришами по камері розповідали один одному зміст прочитаних книг і фільмів, які бачили. Або рецепти улюблених страв, оскільки весь час хотілося їсти. Дуже переживав за батьків, які залишались в Україні. Але жодного разу не вірив у те, що України вже немає, – згадує він.

Перед війною Максим був власником ресторанного бізнесу. Водночас готувався змінити професію – навчався на психотерапевта. Ці знання стали його рятівною соломинкою під час випробувань. Один із курсів, який проходив в університеті, був на тему травми.

– Це мені дуже допомогло. У перші тижні тюремного життя я розробив для себе певний план і намагався дотримуватись його. Мені вдавалося розрадити товаришів по камері. Так неочікувано для себе я десять місяців займався психотерапією. Лише через три місяці після повернення зрозумів, в якому я був стані. Але в мене було достатньо знань, щоб дати собі раду, – зізнається Максим.

Максим КолесніковМаксим Колесніков

Бій до останнього снаряду

Він розмовляє досконалою українською. Навіть не віриться, що він, уродженець Донецька, більшу частину життя спілкувався російською. Його родина та друзі також були російськомовними. Коли дев’ять років тому почалась окупація Донеччини, переїхав до Києва, став співвласником ресторану. У рідному Донецьку востаннє був у березні 2014 року, коли їздив на мітинг на підтримку України.

– Я бачив росіян, які приїхали в Донецьк, – згадує Максим. – Вони не знали, як виглядає прапор футбольного клубу «Шахтар» і плутали його з червоно-чорним прапором «Правого сектору», а вболівальників ФК «Шахтар» сприйняли за його членів.

Максим не міг спокійно дивитись на те, що його рідне місто захопили сепаратисти. Тому в 2014 році пішов до української армії, воював у розвідці артилерійської бригади. Бачив росіян зблизька – це були регулярні війська, які неможливо сплутати з «ополченцями».

Коли в 2016 році його бригаду відвели з Донбасу, повернувся до мирного життя. Але 24 лютого 2022-го знову пішов захищати Україну. Служив у піхотному підрозділі оборони Київщини. На початку березня минулого року це формування опинилось в оточенні. Кровопролитні бої тривали понад два тижні.

– Ми стояли на позиції, яка була частиною зв’язку Київської області, мала кілька укріплених підземних точок, – розповідає боєць. – Окупанти намагались зайти туди на БТРах, але ми їх відбивали. Потім вони зайшли чотирма танками. Бій тривав вісім з половиною годин, обидві сторони понесли великі втрати. Росіяни запропонували припинити протистояння… Наш командир знав, що протитанкової зброї у нас не лишилося. Розумів: продовжимо бій – усі загинемо. Тому прийняв рішення здаватися, – пояснює Максим Колесніков.
Супротивниками українських бійців був сорок п’ятий полк спецпризначення рф.

– Офіцери дали слово, що нас не вбиватимуть: «Бій закінчився, ми з полоненими не воюємо». І нам пощастило. Хлопців із іншого підрозділу, який так само здався, розстріляли майже всіх, – каже Максим.

Знамените фото звільненого з полону Максима Колеснікова з яблуком. Він майже рік не бачив овочів і фруктів.Знамените фото звільненого з полону Максима Колеснікова з яблуком. Він майже рік не бачив овочів і фруктів.Автор: Andriy Kachor / Facebook

У полоні схуднув на 30 кг

Полонених українських бійців відвезли на територію Білорусі. Там до них приєднали цивільних.
– Нас дуже здивувало, що їх привезли разом із нами до фільтраційного табору, – ділиться Максим.

Згодом полонених розділили і відвезли в місто Новозибків Брянської області. Вони потрапили до звичайної російської тюрми, звідки попередньо вивезли кримінальних злочинців. Під час оформлення кожного з бранців по кілька годин били.

– При цьому нас не змушували давати якісь свідчення, це було побиття заради побиття. Били двічі на день. І цивільних, і військових шикували в коридорі, окремо по камерах, і били руками, ногами, дубинками, трубами, металевими прутами. Застосовували електрошокери. Двох моїх товаришів травили собаками, – розповідає Максим страшні подробиці.

Його помістили до камери, де перебувало чотирнадцять людей. Десять з них – цивільні. В таких умовах він прожив десять з половиною місяців.

“Аж боюсь куштувати”, — зізнається звільнений з полону військовий Максим Колесніков.“Аж боюсь куштувати”, — зізнається звільнений з полону військовий Максим Колесніков.

Перші півроку росіяни не визнавали українців за полонених, не передавали їхні дані українській службі з розшуку військовополонених та Червоному Хресту. Ув’язнені не мали зв’язку з родинами. Коли через півроку їхні дані, нарешті, були підтверджені й потрапили в перелік Червоного Хреста, систематичне побиття припинилися. Однак час від часу поновлювали фізичне насильство.

Годували двічі на день, в основному, кашею. Порції були маленькими, страви не містили ані вітамінів, ані білків. Через це кремезні чоловіки різко втрачали вагу і сили.

– Коли я повернувся до України, зважився – втратив 30 кг ваги. Мені діагностували м’язову атрофію. Привели до масажиста, але той сказав, що йому немає з чим працювати, бо на кістках лишилася одна шкіра, – розповідає Максим.

Серед його співкамерників були літні люди з хронічним захворюваннями. Але вони не отримували медичної допомоги.

Психологічний тиск, вбивства, вербування

Максим Колесніков розповідає про постійний психологічний тиск з боку окупантів та повну інформаційну ізоляцію. За десять з половиною місяців його допитували п’ять разів і жодного разу не відповідали на його запитання щодо обмінів та визнання полоненим.

– Мені забороняли будь-що запитувати про те, що відбувається за межами тюрми. Нам щодня розповідали, що України більше немає. Нам, військовим, казали, що нас судитимуть за злочини. Цивільних залякували, мовляв, якщо вас заарештували, то це не просто так, і ви самі розкажете, які злочини скоїли, – розповідає колишній в’язень.

Кадировці відзначались особливою жорстокістю. Вони били щодня всіх, без огляду на вік і стать. Особливо любили бити беззахисних людей дубинками по нозі до глибоких ран. Максим розповів, що в сусідній камері сидів знайомий мінометник. Його регулярно виводили на катування і змушували зізнатися, що він нібито стріляв по цивільних. За місяць побиттів чоловік був ладен визнати все, що завгодно.

Та в якийсь момент побиття припинились. Із розмов охоронців українці зрозуміли, що поновились обміни військовополоненими, гарантом одного з них була Саудівська Аравія. Під час обміну посередники звернули увагу на страшні шрами полонених і виступили з вимогою припинити екзекуції.

Наглядачі постійно називали військовополонених фашистами, нацистами та іншими образливими словами. Особливо лютували тоді, коли дізнавались про смерть своїх знайомих чи рідних в Україні.

– Вони намагалися на нас відігратися. Нас били і змушували робити щось дуже важке і неприємне. Але ми відчували зловтіху, – каже Максим Колесніков.
Він стверджує, що українських військовополонених не лише жорстоко мордували, а й убивали без суду і слідства.

"Вперше в житті тренуюся не щоб схуднути))""Вперше в житті тренуюся не щоб схуднути))"Фото: інстраграм-сторінка: max_kolesnikov_77

– Ми знали, що в тюрмі було вбито кілька наших людей, – продовжує очевидець. – У травні привезли захисників Маріуполя. Ми чули, як їх жорстоко катують. То були просто надлюдські крики, я такого ніколи не чув. Регулярно лунали постріли. До нас потрапив захисник Маріуполя, морський піхотинець. Він розповідав, що кількох із них вбили ще на прийомці. Ховали вбитих на подвір’ї тюрми. Два вікна нашої камери виходили на двір, і ми чули, як вони там копають.

Військовополонених намагались схилити до співпраці та змушували зректися своїх переконань. Максим Колесніков розповів, що росіяни зняли відео про те, що він нібито згоден співпрацювати з ними проти «націоналістичних батальйонів».

– Текст був приблизно такий: «Я згоден співпрацювати з російською федерацією в боротьбі з націоналістичними батальйонами». Це була вимога від майора фсб. Я підгледів у його документах, що він уповноважений по Брянській області. Спеціально приїхав до нас, щоб записувати такі речі.

Вони живуть в уявленні, що з ними воюють якісь націоналісти, а не пересічні люди, які до війни жили звичайним життям. Ми прекрасно зрозуміли, де перебуваємо і що відбувається. Тому на відео були готові казати все, що завгодно. Коли ми прибули на обмін, при співбесіді зі Службою безпеки України одразу про це розповіли, – продовжує Максим.

Він зазначає, що щодо військово­полонених застосовували регламент тюрми суворого режиму. Підйом був о шостій ранку, відбій о 22.00. Змушували вчити напам’ять 47 пунктів правил поведінки підозрюваного. Щодня перевіряли, як люди запам’ятали текст. Якщо хтось збивався, били.

– Нас одразу почали бити за намагання говорити українською, – згадує Максим.

– У камері було кілька україномовних хлопців. Їм було важко вивчити правила російською, які вимагали від в’язнів. Особливо складно було молодим, які не живуть в російськомовному середовищі. Ми допомагали їм, але вимовляти деякі слова їм було доволі важко.
Перші кілька місяців людей зовсім не виводили з камери. Вийти можна було лише на допит. Потім були певні години, коли видавали їжу.

Максим Колесніков до війниМаксим Колесніков до війниФото: Фото з його фейсбуку

– Нам забороняли вдень сидіти. Ми мали стояти або по лінії, якщо злий наглядач, або, якщо був хтось добріший, ходити камерою. Але сідати не можна, лише під час обіду на десять хвилин і під час вечері, – розповідає боєць.

Крім системного побиття, були й покарання фізичними вправами на виснаження.
– Коли наглядачі бачили, що ми робимо щось, що їм не подобається, нас змушували присідати по 200 разів чи віджиматись від підлоги. Або заходив цілий спецназ і починав бити. Чеченці забороняли нам розмовляти між собою. За спілкування один з одним теж били. Тому ми намагались робити це так, щоб вони не чули. Бо якщо ти нічого не робиш, у тебе немає ні книжки, ні можливості рухатись, та ще й треба мовчати – то це смерть, – ділиться Максим Колесніков.

Коли військовополонених допитував слідчий комітет російської федерації, їх розпитували про події 2014 року, про Євромайдан. Слідчих цікавило, чи підтримували вони повалення режиму Януковича, чи надавали власні гроші на підтримку «націоналістичних батальйонів», до яких партій належали, чи ходили на вибори і за кого голосували.

– ФСБ цікавило, що ми знаємо про «біолабораторії» в Україні, що ми знаємо про «підготовку ядерної зброї» в Україні, чи навчали нас іноземні інструктори, яка у нас була іноземна зброя. Хоча їхні військові бачили всю зброю, яка в нас залишалася, – там не було жодної іноземної. Допитували про всі особисті зв’язки, про родичів: хто дружина, хто батьки, двоюрідних братів і сестер, хто чим займається. ФСБ дуже цікавилась соціальними мережами, але вони не могли нормально перевірити це. Я їм збрехав, що не брав участь у війні, і що у мене немає фейсбука, хоча в мене сторінка з 40 тисячами підписників, – продовжує Максим.

Фото: інстраграм-сторінка: max_kolesnikov_77

Обміну чекав пів року

Боєць розповів, як відбувався процес обміну військовополоненими, за яким настало довгоочікуване повернення додому.

– Починаючи з зими, нас обмінювали. Моя черга прийшла в лютому. В полоні було 63 людини з мого підрозділу. З них 30 обміняли, а 33 ще залишаються в полоні, з ними немає зв’язку. Та хоча б відомо, що вони живі, і про них є підтвердження. Про цивільних знаємо, що їх усіх вивезли, – продовжує Максим.

Він зазначає, що росіяни тричі знімали його кандидатуру з обміну без жодних пояснень. Спочатку телефонували дружині й обіцяли, що скоро відбудеться обмін. Потім за два-три дні його прізвище зникало зі списку.

– Це в них поширена практика: постійно змінюють списки, дуже довго не дають підтвердження про полонених. Для мене та моїх товаришів на це знадобилося пів року, – пояснює Максим.
Максим припускає, що його товаришів перевезли до Володимирської області в росії. Каже, йому пощастило, що захопили в полон під час бою. Адже російські каральні органи дуже не люблять цивільних і намагаються зробити все, аби визнати винними в неіснуючих злочинах. У такій ситуації навіть перенесений інсульт або серцевий напад ув’язненого не є приводом для милосердя…

Фото: скріншот з документального фільму Рік Дмитра Комарова

Так, його 70-річний товариш по камері побував у сімох тюрмах, його провезли через всю росію від Новосибірська до Криму. Щоразу в нього брали відбитки пальців, тест ДНК, намагалися знайти якийсь компромат. А коли зрозуміли, що людина може померти, нарешті обміняли.
Після звільнення з полону Максим Колесніков повернувся до своєї частини. Він залишається в армії і вірить, що Україна переможе.

– Коли запитують, що сказати людям, про війну, від яких вона далеко, я би розповів ситуацію, яка сталася з 66-річним чоловіком, моїм сусідом по камері, – продовжує Максим. – Його протягом шести місяців двічі на день били. Наша війна триває за те, щоб такого не було. Коли я в лютому повернувся додому, у мене це відчуття стало ще глибшим.
Максим Колесніков переконаний, що росія веде війну на знищення українців.

– Моя шестирічна донька прокинулась від вибухів 24 лютого, – згадує він про початок повномасштабного вторгнення. – Моя квартира на Подолі розташована недалеко від місця, куди прилетіла ракета. Дівчину, яка продавала мені вино в супермаркеті, вбила ракета. Її звали Юля Клименко. Вона, її донька і чоловік загинули в одну хвилину. Я не знаю, як це можна пробачити. Якщо перша частина війни, починаючи з 2014 року, для мене була війною за незалежність, то зараз це війна за справедливість і за виживання.

Фото: інстраграм-сторінка: max_kolesnikov_77

Людмила МАКЕЙ, інформаційна служба НСЖУ

Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися