Знайомлячись з переяславською старовиною, Тарас Шевченко свою увагу зосереджує всього лише на трьох храмах – Вознесенському, Покровському та Михайлівському. Але й серед названих зачарував художника своїми формами тільки один – Вознесенський собор. Історія про це на Переяслав.City.
Вочевидь Тарас Григорович вирішив розкрити всі принади його архітектурного образу, тому не випадково обирає для етюду північно-західний фасад пам’ятки. Перспектива з боку монастирського подвір’я була в той час єдиною, яка сповна передавала грацію архітектурних форм споруди. Адже вівтарна абсида, а також південний та західний портали собору майже впритул закривалися двоповерховими мурованими крамницями, дзвіницею, колонадою вздовж архієрейської доріжки та садом.
На відомій акварелі Шевченко-художник зафіксував такі об'єкти: намет над льохом, арку головного входу до монастиря, верхній ярус і купол дзвіниці, частину архієрейського саду.
Усі ці споруди були збудовані протягом 1698-1825 років. Окрім графічної фіксації, Шевченко дав оцінку архітектурного образу в "Археологічних нотатках": "Бывший монастырь, ныне Соборная церковь во имя Вознесения Господня, построенная 1701 года гетманом Мазепою, великолепная снаружи и до невозможности искажена внутри возобновлениями".
Шанувальникам Тараса Шевченка відомо, що ця пам’ятка переяславської старовини настільки вразила митця своїми досконалими пропорціями, що потім неодноразово ставала об’єктом його уваги в художніх творах та листуванні. Проте звертаємо увагу на той факт, що митець жодного разу не назвав офіційним ім’ям красеня Вознесенський храм – ні в повісті "Близнецы" (1855), ні в поемі "Сон" (1847).
Можливо, це авторський художній прийом, а, можливо, Тарасу Григоровичу було жаль оминати пам’ять про гетьмана Мазепу. Хоча, припускаємо, що поет хотів бодай ще раз уславити Матір-Богородицю, адже в ході краєзнавчих досліджень з’ясувалось, що переяславці поміж собою Вознесенський собор часто-густо називали Богородичним. Чому?
Цьому факту є дуже просте пояснення. У 1814 році монастирські іконописці прикрасили іконами ліхтар та фронтони. Зокрема, на ліхтарі зобразили постаті восьми апостолів, а на фронтонах розмістили сюжетні ікони, присвячені образу Богородиці, покровительці насельників. Так вівтарний фронтон, звернений до головного майдану міста, прикрасила ікона Покровської Богоматері зі святителями переяславськими Єфремом і Сімеоном (так звана Переяславська Покрова); південний, з боку дзвіниці, який слугував прочанам входом до монастиря, – ікона Різдва Богородиці.
А ось на північному фронтоні, зверненому до монастирського подвір’я, монахи розмістили ікону Благовіщення, і лише над фронтоном західного входу, головного, возвеличувався образ Вознесіння. Таким чином барокові фронтони Вознесенського собору постійно асоціювались в зоровій пам’яті переяславців і подорожуючих із образами Богородиці. Тому й не дивно, що часто-густо храм називали то Різдвобогородичним, або й просто Богородичним.
Тарас Григорович у своїй акварелі змальовує північно-західний фасад пам’ятки, на якому чудово було видно саме ікону Благовіщення. Цілком імовірно, що іконографічний сюжет став прототипом назви "Мазепиної церкви" в повісті "Близнецы". У ній Шевченко неодноразово милується обрисами Благовіщенської церкви: "Каждое воскресенье и каждый праздник он (Сокира) ездил к обедне с женою в соборный храм Благовещения. Вместе с прекрасной, гармонической архитектурой храма на него действовало и пение семинаристов...Вот церковь так церковь, хоть с нашим Благовещением рядом поставить…"
Насправді окремої церкви Благовіщення в Переяславі ніколи не було. Хоча при Михайлівському монастирі до 1786 року була Благовіщенська церква – у трапезній. Та на момент приїзду Тараса Григоровича вже не було ні цієї трапезної, ні її церкви. З історичних джерел також відомо, що семінаристи співали на Літургії тільки у Вознесенському соборі.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
