Науковці Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» 12 червня провели захід з нагоди 100-річчя з дня народження Олени Іванівни Юзвікової. Вона належала до покоління, представники якого разом із Михайлом Сікорським творили Заповідник. Про подію розповідає Переяслав.City.
Олена Юзвікова – заслужена працівниця культури УРСР, відома в Україні музейниця і краєзнавиця.
Олена Юзвікова Фото: музейник архів
Ушанувати її пам'ять зібралося багато містян – її колишні учні та колеги, в також син Юрій Юзвіков та донька Ірина Кузьмицька. Організатори заходу створили виставку зі світлин та особистих речей Олени Іванівни, які надала для експонування донька.
Директор музичної школи імені Павла Сениці Вадим Ноздровський виконав на саксофоні кавер вальсу «Києве мій». Міський голова Вячеслав Саулко навіть вирішив станцювати під цей супровід і запросив до танцю ведучу заходу, співробітницю Заповідника Інну Більченко.
Аматорський ансамбль народної пісні «Берегиня» заспівав «Роки летять» і «Пісню про матір".
Присутні переглянули біографічний відеофільм про Олену Юзвікову, його створив співробітник НІЕЗ «Переяслав» Сергій Вовкодав. Гості також поділилися спогадами про цю унікальну жінку, яка все життя віддано служила збереженню та популяризації багатющої історико-культурної спадщини українського народу.
– Про неї я можу розповідати безкінечно, – зі сльозами на очах згадувала Ірина Кузьмицька, директорка дитячої художньої школи імені Петра Холодного. – Вона була не просто моєю мамою, а й кращою подругою, порадницею, наставницею. Поділюся кількома епізодами, які стоять перед моїми очима.
…У мами день народження. Ми з братом малі, я взагалі ще дошкільня. Що ж їй подарувати? Біля двору ріс величезний кущ рожевих дуже запашних троянд, а на грядці вже були стиглі полунички. Нарвали ми тих троянд, назбирали полуниць.
А напередодні мама принесла з базару сметану, вона стояла в керамічному горщечку. То ми тою сметаною ще й полили полуницю. І ось вона приходить із роботи, а ми її вітаємо та пригощаємо. І вона каже: «Ой, а як ви вгадали? Це ж мої улюблені квіти і ласощі!». І відтоді у нас з’явилася така сімейна традиція: неодмінно на мамин день народження на столі повинні бути троянди та полуниці в сметані.
…Мама – вчителька в третій школі. Коли приходить додому, то поринає в домашні клопоти – завжди треба щось приготувати, випрати, прибрати. Я біля неї завжди кручуся, щось розпитую, щось розказую. А пізно увечері, коли вся робота вже перероблена, мама сідає перевіряти зошити. У неї було неймовірної краси довге дуже густе волосся. Вона не могла заплести дві коси, заплітала чотири і вкладала їх короною. А увечері, втомившись від ваги кіс і шпильок, які обтяжували голову, мама розпускала волосся, щоб відпочити. Воно спадало по її спині розкішною хвилею, а я милувалася: яка ж у мене красива мама…
…Вона мала художній талант і дуже любила малювати. Більшість жител на території Музею народної архітектури і побуту розписувала моя мама. Іноді вона брала мене з собою. Мені було це так цікаво і незвично, я допитувалася: «А як ти будеш його малювати, у тебе є якась заготовка?». А вона відповідала: «Як поведе». Додавала, посміхаючись: «Та хіба баби в селах ескізи створювали? Ото як рука поведе, так і буде!».
Вона особисто спілкувалася з Марією Примаченко, їздила до неї в гості в село Болотню (Київщина), привозила від неї зразки орнаментів. Поліська хата на території Музею просто неба оздоблена мамою за розписами знаменитої художниці.
– Олена Іванівна була і моєю вчителькою, і згодом колегою, – згадує колишня співробітниця Заповідника Ніна Захарчук. – Ми часто їздили в експедиції. Тоді ж норма така була – сто, а потім сто двадцять предметів музейного значення за рік зібрати, опрацювати, описати і здати у фонди.
Пам’ятаю, як зараз: у сільській хаті сидить Олена Іванівна на полу (піл – дерев’яний настил біля печі – авт.), перед нею – господиня, і ведуть вони неквапно розмову. Олена Іванівна спокійно, уважно, дуже детально розпитує жінку про рушник, сорочку, килим – що це за візерунок, як його в цьому селі називали, що він символізує, а може, є фото з цим предметом… Усі дані записувалися і зберігалися. Я дивилася і захоплювалася: ось як треба працювати з респондентами, збирати польові матеріали.
– Олена Юзвікова була з тих людей, які лишають по собі незабутнє враження, – ділиться її колишня учениця Ольга Повчинник. – Коли вона прийшла до нас у 9 клас, ми, діти, були вражені її красою. На перерві дівчатка довго захоплювалися її зовнішністю, особливо ж косами. Пам’ятаю, що вона організувала театральний гурток, і ми ставили «Катерину» Тараса Шевченка. Це одні з найкращих і найтепліших спогадів у моєму житті. Вона справді була «золотою» вчителькою, мудрою, інтелігентною, тактовною, ми всі її дуже любили і поважали.
– Олена Юзвікова та Євдокія Нестеровська разом із Михайлом Сікорським стояли біля витоків музейної справи в Переяславі, – сказала колишня головна зберігачка НІЕЗ «Переяслав» Лариса Годліна. – Коли я прийшла на роботу, моїм першим завданням було впорядкувати картотеку. Мені було і нудно – робота монотонна, і образливо – колеги їздять в експедиції, працюють в експозиціях, а я сиджу тут зі своїми картками… Я почала проситися і собі з ними. Нестеровська в своїй манері мені й каже: «Ну я розумію, що ти тут уже закисла. Але це ж треба – бути такою нахабою! Не встигла прийти на роботу, а вже щось вимагає. Сиди собі мовчки і працюй!».
Я дуже образилася, до сліз. І тут до мене підходить справжній ангел – Олена Іванівна. Обіймає мене і говорить: «Не ображайся, не треба. Розумієш, це така робота, що її необхідно виконати. І коли ми братимемо тебе з собою, ти вже матимеш наукове підґрунтя для своїх майбутніх завдань та досліджень». І мене дуже втішили її доброта і підтримка.
У мене тоді складалося таке враження, що в музеї працюють тільки Нестеровська і Юзвікова. Вони брали участь в усіх справах: їздили в експедиції, створювали експозиції, впорядковували колекції музейних предметів, писали наукові обґрунтування. До речі, Олена Іванівна першою почала змальовувати орнаменти вишивки, ткацтва та кераміки з регіональними назвами, детально записувала «легенду» експонату – усі відомості про його походження чи створення.
Узагалі з Оленою Іванівною було дуже комфортно працювати – вона була дуже спокійною і доброзичливою. Про високий професіоналізм годі й говорити – у фондовий відділ тоді було справжнє «паломництво»: потоком ішли колеги за підказкою, перевіркою чи консультацією.
Без зайвого пафосу хочу сказати – саме на таких людях трималася тоді і тримається зараз Україна.
Олена Іванівна Юзвікова (Семенова) народилася 12 червня 1926 р. у МиргородІ Полтавської області в сім’ї службовців. Навчалася в місцевій школі №1. У 1941 р. родина була евакуйована в Кемеровську область, де вона закінчила середню школу. У 1946-1951 рр. після повернення з евакуації Олена Іванівна навчалася на філологічному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. У студентські роки познайомилася і потоваришувала з Михайлом. Сікорським і В’ячеславом Юзвіковим, своїм майбутнім чоловіком.
Після закінчення університету О.І. Юзвікова працювала вчителькою української та російської мови Немирівської середньої школи Вінницької області, потім викладала українську та російську мову в Роменській середній школі №1 Сумської області. З 1954 р. по 1961 р. – учителька російської мови та літератури Переяслав-Хмельницької середньої школи №3. Учні Олени Іванівни любили і поважали вродливу вчительку, підтримували з нею зв’язки до останніх днів її життя.
18 грудня 1961 р. Олена Іванівна розпочала роботу в Переяслав-Хмельницькому державному історичному музеї на посаді наукової співробітниці, з 1969 р. – старша наукова співробітниця, у 1976 – 1983 рр. – головна зберігачка фондів Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника.
Першим музейним завданням Олени Іванівни було доручення М. І. Сікорського організувати перевезення комори і вітряка на територію двору Михайлівської церкви. У приміщенні церкви в цей період створювалася експозиція Етнографічного музею.
У 1963-1964 рр. Олена Іванівна брала активну участь у висадці зелених насаджень на території майбутнього Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.
Вона здійснила оформлення експозиції Меморіального музею Г.С. Сковороди (1972 р.) та Музею-діорами «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 р.» (1975 р.). Разом із Євдокією Сергіївною Нестеровською Олена Іванівна створила експозиції майже всіх народних жител Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.
Олена Юзвікова гарно малювала. Знаючи про цей талант, директор Переяслав-Хмельницького державного музею М.І. Сікорський доручив їй відтворити у Музеї народної архітектури та побуту традиційні наддніпрянські розписи в інтер’єрах і екстер’єрах об’єктів.
Олена Іванівна, працюючи в музеї, професійно зростала сама і навчала молодих колег. Разом з переяславськими музейниками вона створювала музейні експозиції в Яготині і селі Богданівці Яготинського р-ну Київської обл., де жила і творила відома народна художниця Катерина Білокур.
У 1976–1984 рр. на посаді головної зберігачки ПХІКЗ вона проводила активну пошукову і збирацьку роботу, особисто зібрала і здійснила наукову обробку великої кількості предметів музейного значення, започаткувала фондові інвентарні групи «Тканини» та «Кераміка».
Олена Юзвікова була членом первинної організації УТОПІК, проводила значну пам’яткоохоронну роботу. Цікаві статті Олени Іванівни публікувалися у рубриці «Люби і знай рідний край» міськрайонної газети «Комуністична праця» (з 1991 р. – «Вісник Переяславщини»). У 70-х рр. XX ст. вона ґрунтовно розробляє наукову тему «Т.Г. Шевченко і Переяславщина»: аналізує твори Кобзаря, написані на Переяславщині, вивчає його малюнки, фіксує перекази про перебування Кобзаря в нашому краї. Лекції Олени Іванівни, присвячені цій тематиці, прочитані у багатьох культурно-освітніх закладах, сільськогосподарських і промислових підприємствах міста і району, і користувалися великою популярністю.
Олена Іванівна мала дружну родину. Її чоловік В’ячеслав Андрійович усе життя пропрацював в Історичному музеї. Подружжя виховало сина і доньку, які успадкували художній талант від матері. Син Юрій Юзвіков займається різьбярством, він виготовив іконостас у дзвіниці Вознесенського собору. Донька Ірина Кузьмицька – теж обдарована художниця, директорка дитячої художньої школи імені Петра Холодного.
Після виходу на заслужений відпочинок Олена Іванівна цікавилася культурним життям Переяслава, його музеями, консультувала науковців НІЕЗ «Переяслав».
Олена Юзвікова відзначена почесним званням «Заслужений працівник культури УРСР» (1979 р.), нагороджена медаллю «Ветеран праці» (1981 р.). У 2015 р. вона стала лауреаткою премії імені Героя України Михайла Сікорського.
Померла Олена Іванівна Юзвікова 15 листопада 2015 року в Переяславі. Похована на Заальтицькому кладовищі.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
