Кілька місяців тому переяславська перукарка Вікторія, послугами якої я користуюся вже п’ять років, виїхала до Польщі, коли на Київщині почалися активні бойові дії. Щомісяця я їй писала-запитувала, коли вона повертається, але чіткої відповіді не було. Тиждень тому отримала повідомлення: «Я 29 травня буду вдома, але недовго. 5 червня повертаюся в Польщу на роботу». При зустрічі вона щиро розповіла свою історію евакуації: як добиралася, шукала роботу, про навчання її 9-ти річного сина в польській школі та про те, чому не може залишитися вдома.
Із міста нас вивіз чоловік зі зламаною ногою
– Коли почалася війна, а в Переяславі було ще відносно спокійно, то навіть думки не було виїжджати з міста. До того ж, якраз перед тим чоловік зламав ногу, то як же я могла його покинути? Хоча він неодноразово казав, що мені з дитиною треба їхати за кордон, бо ситуація лише погіршуватиметься.
Тим часом клієнтки почали активно записуватися на стрижку, фарбування, бо вони планували найближчим часом виїжджати з міста. На тоді російські війська вже зайшли до села Перемога біля Баришівки, а це ж до нас зовсім близько! Чоловік наполіг, щоб ми таки їхали. Я за вечір зібралася і наступного ранку, 7 березня, ми вирушили в дорогу.
– Транспорт уже ніякий не ходив, тому був тільки один варіант – їхати власним автомобілем. Чоловік сів за кермо, спробував проїхати, і сказав, що нас довезе. Через Київ і по Житомирській трасі їхати вже було небезпечно – там постійно стріляли. Вирішили, що через Черкащину доїдемо до Вінниці, а там визначимося, що робити далі. В дорозі ми всі мовчали. У мене було таке відчуття, що додому не повернуся. Сльози душили: війна – як таке може бути? Втішалася тим, що їду заради сина.
Дорога до Вінниці зайняла 10 годин. На всіх трасах інколи три, а то й усі чотири смуги автодороги стояли в заторах в одному – західному напрямку.
Дорога до польської Варшави
Приїхали у Вінницю на вокзал. Вікторія відразу ж попрямувала до кас, хотіла купити квитки на Польщу. Там стояла черга кілометрова. Люди в ній розповіли, що чекати в ній доведеться, може, й добу, щоб узяти квиток і виїхати через два дні.
Але страшно було стільки часу чекати в місті, де в аеропорт тільки но прилетіла ракета. Жінка помітила, що не було черг біля кас, де продавалися квитки по Україні. Купила до Львова з відправленням наступного дня. Постало питання, де перебути ніч, бо на залізничному вокзалі залишатися не дозволяли.
– Минулого року ми сім’єю їздили до Вінниці на екскурсію, тому я трохи орієнтувалася в місті, мала кілька номерів людей, що здавали кімнати. Відразу ж почала телефонувати. За одну ніч в квартирі просили від півтори тисячі. Якась хазяйка квартири дала номери волонтерів і порекомендувала звернутися до них. Із десяти номерів додзвонилися тільки до однієї жінки, яка нас поселила в якомусь гуртожитку безкоштовно. Ніч ми майже не спали. Сирени вили всю ніч. У кімнаті було видно, наче вдень, від вуличного освітлення – Вінниця ще не дотримувалася вимог світломаскування.
Зранку Вікторія із сином сіли в автобус до Львова – знову 9 годин їзди в заторах. Було й таке, що їхали по зустрічній смузі. Десь о 20.30 автобус прибув до місця призначення, але останній автобус на Польщу відправився 10 хвилин тому. Знову довелося шукати ночівлю.
– І тут теж не обійшлося без волонтерської допомоги, – продовжує Віка. – Охочих їхати до Польщі було чимало, тому для нас волонтери знайшли водія на автобусі, який погодився довезти до кордону. Ну а там був просто «треш». Я навіть не можу описати, наскільки це була величезна черга. Холодно, сиро, всі втомлені, голодні. Відходити нікуди не можна, бо втрачаєш своє місце в черзі і тебе відправляють аж в кінець. Вісім з половиною годин довелося вистояти на україно-польському кордоні. Завдяки волонтерам – і нашим, і польським – там був пункт обігріву, вздовж черги носили каву, чай і бутерброди.
Після перетину кордону польські волонтери знову подорожнім пропонували гарячі страви та необхідні речі для дітей і дорослих. Жінку ж хвилювало, як дістатися до Варшави, де на них чекав знайомий, щоби допомогти з поселенням.
– З кордону нас привезли до готелю, де запропонували безкоштовне проживання і харчування тричі на день. Залишатися можна було скільки завгодно, але нам треба було до Варшави. Дістатися туди змогли тільки через три доби. Дзвоню до знайомого Віталія, який мав нас зустріти, і чую у відповідь, що місць уже немає, місто переповнене українськими біженцями.
Ми стоїмо посеред вокзалу з купою сумок, син втомлений та ще й дорогою захворів. Що робити в незнайомій країні, майже без грошей? Та все ж Віталію вдалося знайти нам житло при католицькій церкві в центрі Варшави. Нас там зустрів чоловік, назвався Павелом, говорив російською і розумів українську. І перше, що я в нього запитала: «Скільки ми можемо в них жити?» – «Скільки захочете».
Вікторія в Польщу приїхала взимку і знайшла прихисток в католицькій церкві
Життя при церкві і пошук роботи
– Чоловік-священнослужитель Павел за освітою хімік, родом з Угорщини. Тривалий час працював у Білорусії, а тепер проживає у Польщі. Він відразу мені сподобався: щирий і відкритий.
Сина відразу ж повели до нашої кімнати і він заснув, а ми з священником ще довго розмовляли про Україну і війну, чому ми втікали. Він попередив, що тут усі снідають, обідають і вечеряють разом за великим столом. Спочатку мені було некомфортно: всі довкола ходять в чорних рясах, розмовляють незрозумілою мовою. Намагалася дослухатися, ловити якісь знайомі слова, щоби зрозуміти суть сказаного.
За столом темою номер один були новини про ситуацію в Україні. Польські інформаційні телеканали показували і розповідали все те, що передавали й українські. Загалом, поляки дуже переймаються тим, що в нас війна, і щиро нам співчувають.
Вигляд з вікна їдальні храму на молитовну залу
– Нас там прийняли, як рідних. Завжди кликали на обід, запитували про самопочуття. А ще дуже по-теплому ставилися до сина. Я навіть думала про те, а чи змогли би й українці так приймати поляків, якби довелося?
Я тільки заговорила про те, що сину потрібно шукати, де навчатися, як наступного дня Гліба вже влаштували до найближчої від храму школи, вона ще й зі спортивним нахилом. За мою дитину поручився так званий опікун – зовсім чужа нам людина, дав усі свої дані для реєстрації в навчальному закладі.
Віка ж офіційно зареєструвалася в Польщі через два тижні після приїзду, дочекавшись своєї черги. Отримала песель (аналог ідентифікаційного коду) і взялася за пошук роботи.
– Я ж у Переяславі ніколи не сиділа без роботи. Щодня з ранку і, бувало, до пізньої ночі у мене були клієнти. У розмові з Павелом якось сказала, що шукатиму роботу з надання перукарських послуг. І вже наступного дня він привів мені перших клієнтів, виділили при храмі окрему кімнату під перукарню.
Щодня до мене приходило по кілька людей з числа служителів і прихожан церкви. Гроші з них я спочатку відмовлялася брати, адже ми живемо в них безкоштовно, тож це була як моя вдячність. Та наш опікун сказав, що так не можна, і мені почали за кожну стрижку платити, хто скільки міг.
Трудові договори треба читати
Та все ж Вікторія розуміла, що потрібно шукати якусь роботу з офіційним працевлаштуванням, бо це гарантований дохід, на який вона могла б розраховувати, відкладати кошти на дорогу додому.
– Я почала в усіх варшавських групах розсилати своє резюме. Згадала, що моя знайома, з якою я працювала колись в Києві, уже тривалий час працює в експрес-перукарні у Варшаві. Зідзвонилася з нею, і вона дала телефон власниці мережі перукарень. Я протягом двох тижнів усіма можливими способами добивалася нагоди поговорити з нею.
А одного дня вона сама зателефонувала. Сказала, що місць у неї немає, але запропонувала поставити мою кандидатуру в резерв і додала у їхню групу у вайбері. Через якийсь час я отримала запрошення на співбесіду. Мене найперше запитали, чи збираюся я повертатися в Україну. На тоді, а це було 29 березня, я відповіла, що поки не планую. Розповіла про свій досвід, що уже працювала у мережі експрес-перукарень, то мене взяли на роботу.
Варшава. Робоче місце перукаря для маленьких клієнтів
Поляки цінують українських майстрів, бо вони дуже відповідальні і кваліфіковані. Мінімально платять від 350 злотих, це приблизно 2450 гривень. Мені запропонували 30% вартості від кожної наданої перукарської послуги.
Щодо соціальних гарантій для переселенців з України, то дорослий отримує одноразову виплату 300 злотих, на дитину – 500 злотих. Є можливість оформити таку допомогу на дитину протягом півтора року, це термін, на який діє тимчасова посвідка на проживання в Польщі.
– Найбільше я переживала, що не знаю мови. Та як з’ясувалося, ця мережа – українська, і всі перукарі там – українські дівчата. Мені в перший же день дали на підпис трудовий договір. Він був польською і я, не прочитавши й не знаючи про умови, підписала.
Це була моя помилка. Трохи картаю себе за те, що так халатно до цього поставилася. Але я була на емоціях, мені потрібна була робота… Я ще не знаю, скільки часу повинна відпрацювати в цій перукарні. Мені вдалося відпроситися з’їздити додому на тиждень. Коли повернуся в Польщу, все ж з’ясую, які умови того договору. Сподіваюся, що в кінці літа я вже повернуся додому назавжди.
P.S. Польща припиняє виплату допомоги біженцям з України з 1 липня. Про це повідомило видання Rzeczpospolita. Винятки складуть люди з інвалідністю, вагітні жінки та багатодітні, щодо яких продовжать діяти встановлені пільги.
Причина: багато українців шукають роботу і знаходять, а уряд Польщі від початку гарантував допомогу лише на перші 60 днів.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
