Пелагеї Корніївні Палатній 88 років. Вдома її рідні та сусіди називають простіше — Поліна. Вона пам’ятає війну та голод 1947 року. І дбайливо зберігає мамині родинні реліквії – вишиті сорочки сторічної давнини, добре намисто й десятки власноруч вишитих рушників. Після смерті чоловіка жінка опанувала бджолярство й водіння авто, самотужки відновила старий батьківський будинок на Підварках. Про життя, пам’ять і нитки, що зшивають покоління, – у спогадах Пелагеї Корніївни для Переяслав.City.
“Я б мамині сорочки точно впізнала”
Пелагея Корніївна зустрічає гостей у старовинному українському вбранні. Сорочку, яку вона одягла, вишивала ще її мама понад сто років тому. Такого ж віку й “добре” намисто.
– Мама цю сорочку в 1920-му році вишивала. Є ще старіша. Вона в ній на роботу ходила. В мене залишилися лише дві її сорочки, інші вона віддала в музей. Я багато разів туди ходила, але жодного разу їх не бачила. Я б мамині сорочки точно впізнала по полотну і по вишивці. А багато доброго намиста взагалі у мами покрали, — розповідає господиня дому.
– Тоді не було в чому ходити, і сорочки вишивали. Як гарно вишита – значить багата. Вона працювала, тож був шанс бути багатою. У 12 років мама вже пішла на роботу в совхоз. У начальника прибирала, скот порала, на полі працювала, носила воду, корзини. Через важку працю вона дуже маленькою стала. Баба і дід були високі, мамина сестра теж висока, а матір низька.
Коли вийшла заміж у 1931 році, батько був ще менший. Він сиротою виріс, бо мати померла при родах. Він теж був найменший у сім’ї. У 1940 році він воював на фінській війні.
У родині нас було троє дітей: старший брат, народжений 1932 року, ще один брат 1941-го, а я була середня – народилася 29 жовтня 1937 року. Старшому брату зараз 93 роки, і він ще їздить на машині.
Війну мама нас ховала в кам’яному погребі, який збудував батько. Накривала нас своїми юбками і кожушанками, бо там було сиро. Одного разу одяг винесли сушити. Впала одна бомба, потім друга, і все пошматувало: шалі, юбки, ліжники з овечки. Мама плакала: “Чим же я вас укрию?”. Але позбирала все, позшивала і знову ховала нас у погребі.
Від матері у Пелагеї залишилося добре намисто і кілька старих суконних хусток. Загалом для хусток у неї виділені окремі полиці у шафі. Втім жінка зізнається, що зберігати такі старовинні речі надзвичайно складно. Вона дбайливо зберігає їх роками, дотримуючись давніх правил. Каже, що такі речі не можна вішати на плечики, бо тканина розтягується – краще складати.
– Моя мама зберігала речі в скрині. Там немає повітря, відкривали її тільки на свята – і все лишалося, як нове. З часом і я так почала робити. І в шафі тепер складаю так, як бачила: акуратно, як мама складала. Всі хустки зв’язані в один платочок. Усі закриті, – каже жінка.
– То ж міль нападає. У матері був нафталін, а я зараз підкладаю листя і шкарлупу від горіха. Ще підкладаю старе (господарське) мило. Нас у церкві вчили, що воно дає пахощі і міль його не любить.
“Почала одягатися на свята в українське вбрання у 70 років”
– В 1953-му я закінчила сім класів. У 1954-му пішла на курси швачок. У нас була жінка з Києва, вона набрала тридцять людей. Хто хотів – той і пішов. Мама сказала: “Йди навчайся, а то підеш у колгосп і що матимеш, як спавлятися із сапою? Це ти й так знаєш”. Я й пішла. Курси тривали шість місяців, платили ми по 30 гривень. Тоді це були великі гроші, але я все одно вивчилася. А навчання тривало шість місяців, – розповідає Поліна Корніївна.
Після навчання жінка працювала швачкою у побуткомбінаті.
– Спочатку я ознайомилася з машиною, шила собі плаття, спідниці, халати, нижню білизну. Потім робила тілогрейки: повністю шила руками манжети, комірці – все. Навіть свою тілогрейку пошила, мама носила її замість мене.
Пелагея також працювала нянею в дитячому садку, потім пішла на курси продавців і працювала в гастрономі.
– Так, привозили дефіцитні товари. Бувало коньяк привезуть – а хтось покраде. Я працювала, поки не пішла в декрет у 1969-му році. І зараз шию – подушки, прихватки. Просто людям дарую, іноді продаю. Раніше навіть на базар ходила, київляни купували, а наші місцеві не беруть. Пенсія у мене мінімальна.
Жінка вишила неймовірну кількість рушників, сорочок для дітей, онуків і навіть правнуків – десятки, якщо не сотні. Багато її робіт неодноразово демонстрували на місцевих виставках, і жінка отримувала подяки за майстерність.
У її кімнаті на стінах розвішані яскраві вишиті рушники. Ще кілька десятків вона акуратно складає на полицях, ретельно охороняючи їхній вигляд і кольори. Для Пелагеї це не просто тканина з візерунками – це шматочок життя, відданого праці, традиціям і родині.
Багато робіт Поліни Корніївної неодноразово демонстрували на місцевих виставках
Багато робіт Поліни Корніївної неодноразово демонстрували на місцевих виставках
Багато робіт Поліни Корніївни неодноразово демонстрували на місцевих виставках
– Я почала одягатися на свята в українське вбрання, коли був мій ювілей – 70 років. Син наполіг відгуляти у кафе. І тоді я вперше одягнула мамину сорочку і її добре намисто. А потім ходила так у церкву на великі свята: Різдво, Зелена Неділя, Трійця.
Тоді до мене підходили люди і казали: “І в мене таке є”. А я питаю: “Так чого ви не одягаєте, чого лише я? Ви ж такі самі, як і я”. Ну нікому воно тоді не треба було.
Пелагея Корніївна понад 20 років була півчою у першій українській церкві Переяслава. Священником там був Василь Гречко, а богослужіння проводили українською мовою. Вона також брала участь у будівництві Петропавлівської церкви в мікрорайоні Підварки.
Пелагея Палатна із донькою та зятем на Маковія у Свято-Єфремівському храмі
“Ото завдяки цьому ми і вижили”
– Батько Корній помер на війні у 1943-му на Дніпрі. Тоді він був узенький, не такий, як зараз. Він був плотником і вмів робити переправу без гвіздків. Знаю, що сильно поранений був, коли бомбили затоплене село Підсінне, за Андрушами. Тоді згонили увесь Переяслав на Дніпро. Молодих аж по 17 років гнали туди, як овечок
Помер перед Новим роком. Мати його чекала і зверталася, щоб оформити пенсію, та їй відмовили – бо батько вважався безвісти зниклим. Казали: "А чим ви доведете, що він загинув на Дніпрі?". Лише коли мій син Ігор повернувся з війни в Афганістані, вдалося добитися хоч мізерної пенсії.
Нас вижило троє дітей, бо був колгоспний город на 60 соток. Пахали город, робили хліб, все несли на млинок або перетворювали кукурудзу, горох і все, що було, на кашу. Так і вижили. Батьківська хата була на вулиці Петропавлівській, 190 – вона стоїть і досі. Я потім забрала матір до себе у 1986-му, перед Чорнобильською катастрофою. А в 1993-му мама померла.
Потім я з сином почала дізнаватися, де похований батько. Виявилося, документи про його загибель пішли до Москви. Коли ми надіслали запит, відповіли, що він помер від ран у госпіталі. Тоді госпіталі розгортали прямо по хатах. Я вже працювала в українській церкві і сказала синові: "Я поїду, дізнаюся, де він похований".
Виявилося, його з Підсінного перевозили в Андруші. Я поїхала в центр села. Біля кладовища жінка сапала город і сказала, що десь біля верб є довга братська могила, куди звозили тіла з Підсінного. Там ховали всіх, хто загинув у бою з того села. Перепоховання зробити не можна було, бо багато тіл було неопізнаних, але батюшка дозволив “відправити землю”. Я взяла землю з тієї братської могили і поклала її на могилу матері. Так вийшло, що я нарешті поховала батька і матір разом.
Мама Поліни Корніївної з онукою Оксаною
– Батьки розповідали, що перед голодовкою у них отелилася корова. Коли почався голод, батьки зарізали бичка. І материн брат про це дізнався, прийшов уночі і забрав усе м’ясо собі. Нам, дітям, наказав сховатися під піч, щоб ніхто не бачив і не знав, що він його забрав. Батько наказав нікому не жалітися – бо той поїсть те м’ясо і ще кудись залізе, та йому це не пройде. І правда, його зловили у городі, засудили, і він з тюрми повернувся кривий. Він крав, бо робити не хотів.
Мої батьки вижили, бо тримали корову. Пам’ятаю голодовку 1946 року. Посадили картоплю, але вже лушпайками, бо нормальної не було. Та маленька поросяча картопля, яку посадили обрізками по городу, уродила так, що такого врожаю ніхто й не бачив. Дощі йшли вчасно, врожай був гарний.
Ще вижили завдяки маминій одежі, вона віддавала її на продаж на Західну Україну. Через те, що вона рано пішла працювать, в неї було багато чого. Сусід міняв їх на хліб і привозив нам по 8 кілограмів. Ото завдяки цьому ми і вижили.
“Це був настоящий празник”
Ми зустрілися з пані Пелагеєю перед Святвечором. Жінка розповіла, як у її родині справляли Різдво навіть попри заборони.
– У матері Різдво святкували обов’язково. Ми колядували і щедрували звичайно. Мати ходила до церкви перед святом. Перед Різдвом повинне вирости порося, потім його треба заколоти. Мати смажила жарене, робила ковбаси, заливала це жиром і зберігали все в погребі, бо холодильників тоді не було. Це був настоящий празник.
Ще вона пекла пиріжки – з будь-якої каші, що намелимо на млинку, з калини чи вишень. Сухі ягоди розпарювали, кип’ятили, вони набухали, і пиріжки виходили чорні чи білі. Ми старались, щоб усе було. Коли я вже жила сама, навчилася готувати все у духовці: паски, пиріжки. Мати завжди знала, що додати, все контролювала, а я навчилася сама.
Жінка дістала старий молитовник, з якого виконувала колядки, коли була півчою у церкві, і заспівала “Нова радість стала”.
На кухні вже донька Оксана накривала святковий стіл, чекаючи візит рідних. В Пелагеї двоє дітей, троє онуків і четверо правнуків.
“Після смерті чоловіка навчилася водити машину”
– Я у лютому 1960-го року вийшла заміж. З чоловіком побудували будинок, купили машину у розстрочку. У 1972-му купили два вулики, дві сім’ї бджіл. Чоловік купив мотоцикл, а потім у кожного почали з’являтися човни, бо на Дніпро без них було нікуди. Купили човен теж у розстрочку, потроху виплачували. Рибу на ньому ловили – чоловік ловив, а я солила. Малосольна, така вкуснятина до картоплі. Солила в нещільно ящиках, простилалася полотняна тряпка, сіль зверху – виходило дуже смачно. Так виручалися. Закривали помідори, огірки, капусту – все солили, закривали, варили.
А коли чоловіку було 42 роки, у 1981-му, він сильно захворів — ніби грипом. А в лікарні його паралізувало, і він помер. Звали його Олександр Іванович. Через рік після його смерті я переїхала жити у стару батьківську хату. Дочку покинула в цьому будинку, бо вона вже вийшла заміж, щоб не заважати. У 1994-му почала її ремонтувати: хата осіла, вікна і двері погнили. Тож я взалася ремонтувати – спочатку дах, потім колодязь пробила. Коли мати жила, хата трималася, а як її не стало, хата “як жаба сіла”.
– Потім я взялася рубати акацію. Раніше бачила, як чоловіки це роблять, тож знайшла колун і почала колоти дерево. Нікому не довіряла і нікого не просила. Потім робила вікна, допоміг один сусід, попросив за роботу лише сім’ю бджіл. І бджіл я сама доглядала, і машину сама водила.
Після смерті чоловіка я пішла на курси по водінню у другій школі, мені тоді було десь 43 роки. Мені важливо навчитися водити було, щоб машина не стояла даремно: щось привезти, щось відвезти. Спершу був Москвич 8, потім 12-й, а потім Жигуль.
Пелагея Корніївна з чоловіком Олександром
“І після цього більше нікого я не хотіла”
– Ви після смерті чоловіка знайшли друге кохання?
– Ого, скільки… Один пожив 11 місяців, вигнала. Вони думають, що нічого робити не будуть, а я такого не терплю. Роби і май! Ну така я, – сміється.
– Другий був не одружений, не потрібен він був жінкам. Трохи випивав, через що його мати з дому вигнала. Я йому одразу сказала: “Ти будеш пити – жити не будемо”. Він пішов жити в мою хату у Підварках. Допомагав у господарстві: косив, пиляв, косив, садив картоплю, робив усе, до чого був звик у батьків. Ми тоді кози тримали, так він поки я у церкву ходила, вдома хазяйнував. Два роки у мене пожив і у 48 років помер від раку горла, бо курив і випивав. Його від роботи послали на огляд у Київ, сказали про діагноз. Він перевірився, сказали йому не пити й не курити. Тиждень не випивав, а тоді каже: “Та все одно помру”.
– А тоді 8 років я сама жила. Марш всі, не треба мені. Бачу одного, другого. Був один, жінка в нього вмерла, а він жив з сином – прийшов до мене жити. Ну, я рада, бо як сторожа тримала. Будинок батьківський посеред поля, треба охороняти.
Але він теж такий вайлуватий був, не хотів працювати. От я його попросила перебрати стару піч, вона валиться, тягне мені все. А він каже: “Я не буду допомагати”. Я кажу: “Дорога відкрита”. І почала сама ту піч перебирати. Він: “Е-е, чорта, не піду, буду помагати”. Так він прожив. Але я його вигнала. Не треба таких мені.
Ви знаєте, такі вони, чоловіки: думають, що вони розумні, а ми дурні. Ала… А тут треба робити. Було піду в церкву, залишаю його на хазяйстві. Попросила вибрати моркву, бо мені край треба. Приходжу, а він єлі-єлі ту моркву вибирає, сидить над нею. Я, як захватила ту моркву, та за хвилину її викопала.
Що це таке? Що це за робота? Для чого це мені такі? Це ти так робиш? І після того – марш. Він ще приходив, казав, що буде слухатися, але я кажу: “Хватить”. Бо у мене велике господарство, а він такий вайлуватий, хитрує. І після цього більше нікого я не хотіла.
Підсумовуючи, Пелагея Корніївна радить не поспішати виходити заміж та добре роздивлятися перед обранця перед заручинами.
Батьківський будинок Пелагеї Палатної у Підварках
“Смерті я не боюся”
Про здоров’я Пелагея Корніївна говорить без прикрас.
– Буває, знаєте, голова шумить. Як лежу – вроді віддихає, усе вспоминаю: і прізвище, і ім’я, і по батькові знаю. А як встану – щось мішає, не дає висказати. У мене ж був мікроінсульт. Серце, правда, видержало. Було й затемнення у верхній долі легкого, очаговий туберкульоз. Думаю, десь сквозняк прихопив. Я тоді пішла в поліклініку, лікувалася.
Колись і вузлик складала. Кажу дочці: “Оце мені на той”. А тепер уже й не складаю. У що одінуть — то й буде. Лягаю інколи й думаю: встану завтра чи ні. Але смерті я не боюся. Ні грама не боюся. Як буде – так буде.
Попри втому й хвороби, Пелагея Корніївна не втрачає ясності думки і життєвої сили. Ми домовилися зустрітися з нею на ювілеї – у 90 років.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
