Нині українську землю, її народ і незалежність держави боронять від російської агресії сучасні Герої, якими захоплюється увесь світ. Великий жаль, що найкращі з них поповнюють ряди небесного воїнства. Переяслав.City продовжує серію публікацій про героїв-земляків, аби віддати шану кожному, ще раз засвідчити вдячність за те, що ціною свого життя вони захищають наші тут нові безпечні ранки. Згадуємо Володимира МІЩЕНКА.
"Вони прикрили побратимів у бою"
Сержант ЗСУ Володимир Миколайович Міщенко загинув 27 липня 2022 року – в День пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира. Для 61-річного переяславця командира стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти це був останній бій на Донеччині.
Його побратими, які приїхали провести в останній путь захисника на його рідній землі, під час похоронної церемонії розповіли, що Володимир Міщенко загинув у бою, як герой.
– Наш підрозділ стояв неподалік містечка Соледар на Бахмутському напрямку, – розповів старшина Василь Ігнатенко. – Завдяки Володі вціліло чимало бійців, які могли б і не вийти з оточення. Він взяв на себе відповідальність за людей, відправив їх першими, а сам, разом зі своїм земляком Олексієм Івановим, залишився в окопі прикривати відхід. Вони загинули, рятуючи наші життя.
– Командир відділення Володимир Міщенко – людина з великої букви, всі його поважали, любили, молоді солдати багато чому в нього навчились, – запевняє солдат Юрій Бобровник. – І коли роті потрібно було перейти на іншу позицію, вони разом з Олексієм залишились. Їх в окопі накрила ворожа міна… Ми всі насправді їм зобов’язані своїм життям.
Через три місяці після такої тяжкої непоправної втрати спогадами про свого чоловіка, тата, сусіда поділилися і його близькі люди.
«Володя не визнавав напівтонів: якщо любив, то любив…»
Дружина Героя Тамара Миколаївна запрошує на розмову додому, в будинок, де вони багато років прожили разом із чоловіком. Показує кімнату Володимира Миколайовича. У ній все нагадує про її єдиного. На дивані лежить військова сумка із речами, поруч на спинці стільця вісить кітель. Здається, господар все залишив на кілька хвилин і зараз повернеться, всядеться і сам розкаже про своє життя. Але на столику поряд з диваном лежить унікальний свідок того, що повернення неможливе, – залитий кров’ю військовий квиток сержанта Міщенка…
Мама Володимира Міщенка Раїса Василівна та його дружина Тамара Миколаївна
– Народився Володя в Лецьках 19 лютого 1961 року, – починає розповідь Тамара Миколаївна. – Згодом його батьки перебрались до Переяслава. Він закінчував другу школу. Його однокласники згадують як справедливого і гарного товариша. Займався велоспортом. У 1978 році вступив до сільськогосподарської академії в Києві.
Після закінчення його за розподілом направили працювати головним інженером у радгоспі села Оріхівка Лубенського району. А я туди приїхала працювати в школу після закінчення Полтавського педінституту. Це був 1986 рік. Отоді ми й познайомилися. Мене призначили на посаду організатора позакласної і позашкільної виховної роботи. Саме того року були вибори депутатів до сільської ради. Мене і Володю обрали депутатами – так у нас з’явилося більше спільних інтересів.
Володимир Міщенко під час навчання в сільгоспакадемії
Володимир був не з тих, які тихі, скромні та непомітні. Його, як кажуть, було скрізь і дуже багато… Якщо він сердиться, то сердиться, якщо радіє, то радується, якщо любить, то він любить… Він не визнавав напівтонів. У нього були великі плани на життя. І хоча не все вдалося, як хотілося, але він ніколи не опускав рук. Був доволі амбіційним, прагнув доводити все задумане до кінця.
На Полтавщині ми й одружилися, а за кілька років після того переїхали до Переяслава. Володя пішов працювати головним інженером на комбікормовий завод, а я викладала історію в переяславському профтехучилищі – СПТУ-22.
Володя дуже хотів мати сина. Але в 1990 році в нас народилась донька Іринка. І тато за нею душі не чув! Але виховував трохи по-хлопчачому, бойовою, завжди її брав із собою на риболовлю.
Мій чоловік був романтиком, любив прогулянки на природі. Бувало, кажу йому: «Володю, он те потрібно зробити, і те…», а він мені: «Тамаро, встигнемо все переробити, пішли краще прогуляємось попід річкою». Донька щось перейняла від його звичок. Вона також любить такі прогулянки.
Щаслива родина Міщенків
У 2014 році, коли розпочалася АТО, він добровольцем пішов на війну. Прослужив там понад рік. Після повернення влаштувався на роботу в Києві: спочатку таксував, затим працював майстром у будівельній компанії.
На цей раз, коли росіяни уперше бомбили столицю, Володимир уже 25 лютого пішов у військкомат. Хоча в нього вже й вік такий, але він домігся, щоб його записали до тероборони. Вони базувалися спочатку десь біля Борисполя. А потім він у складі добровольців поїхав у зону бойових дій.
Володимир Міщенко з донькою Іриною
Перед від’їздом Володя прийшов додому. Побавився з онуками – їх у нас двійко. Записав на відео, як вони бігають по хаті. Багато фотографувався разом із ними…
Після того ми з ним тільки іноді спілкувалися по телефону. Він присилав свої світлини звідти. Приблизно за місяць до загибелі чоловік прислав чергове фото. Я помітила, що Володя дуже змінився. Зміни якісь такі, знаєте, що не відразу впадають в око. Я не можу правильно це пояснити, але їх помітила і сусідка Тетяна, і донька Іринка. Мабуть, щось змінилось в погляді, чи в рисах обличчя…
Про загибель Володі мені повідомив міський голова. Я тоді зрозуміла, що означали ті зміни на фото: чоловік іще місяць назад знав, що додому живим уже не повернеться. І, мабуть, оте його рішення залишитись прикривати відхід свого підрозділу, було прийняте аж ніяк не спонтанно. Воно було обмірковане, виважене. У цьому всьому і був він – мій Володя…
Донька Ірина з синами Тимуром та Андрійком
«Тато казав: «Обійми та поцілуй за мене моїх онуків»
– Мені з татом було надзвичайно комфортно, розуміли один одного з півслова, – розповідає донька Ірина. – Ми з ним багато подорожували, їздили на екскурсії. Він із задоволенням ходив зі мною на шопінг! Ми разом ходили по магазинах у пошуках для мене модного вбрання. Потім могли просто так зайти до ресторану чи кафе пообідати.
Коли я вийшла заміж, народила дітей, то він обожнював внуків. Категорично забороняв їх карати, завжди казав: «Хочеш покарати дитину – вдар себе по руці».
Тато розповідав, що у 2014 році, коли він воював в АТО, то одного разу не помітив розтяжку… Після вибуху його тільки трохи зачепило осколками. А цього разу, коли він уже був там на війні, якось сказав, що російські ракети пролетіли над їхніми позиціями, але йому знову посміхнулась доля…
Володимир Міщенко з онуками Тимуром та Андрійком
Я знаю, що він один із перших записався в об’єднану роту з числа бійців тероборони, яка направлялась в зону бойових дій. Ми всі дуже за нього переживали. Бувало таке, що не могли із ним зв’язатися по п’ять чи й більше днів. Він згодом сам телефонував, просив, аби ми не хвилювалися. Мені завжди казав: «Обійми та поцілуй за мене моїх онуків».
Тато дуже любив життя, любив свою родину, і на війну він пішов, аби нас захистити. Я так розумію, що хлопці, із якими він воював, також стали для нього бойовою родиною. Щоб захистити їх від смерті, він і залишився прикривати відхід свого підрозділу…
«Треба було бачити, як він садить город – під шнурочок!»
– Я його зустріла в перший день війни, коли він вийшов на вулицю, – розповідає сусідка Тетяна Белиця. – Запитую: «І що тепер буде?»
– А що буде… Ось іду у військкомат, – відказав якось так спокійно.
– Так тобі ж уже 61 рік – не візьмуть!
– Як не візьмуть?! Візьмуть! А що, я туди повинен відправляти Богдана? (чоловік доньки Ірини – авт.). У них двоє дітей. Він ще має їх виховати та поставити на ноги.
Минулий раз, у 2014 році, коли Володимир пішов воювати в АТО, я часто провідувала Тамару і тоді завжди йому телефонувала. Він розповідав свої новини, ми – свої. А на цей раз, коли він поїхав на передову, то сказав, що сам дзвонитиме. А також наказав не хвилюватись, коли довго не буде від нього вісточки.
Мабуть, це було за кілька днів до його загибелі. Володя подзвонив прямо мені. Попросив у разі чого, підтримати Тамару та його маму. Відчував щось, мабуть…
Він був чудовим сусідом, ніколи ні в чому не відмовляв. Коли я ремонтувала хату, мовчки сам прийшов допомагати. Був ерудованим: про що б його не запитав, – він усе знав, на все давав відповідь. І все умів руками робити. А ще дуже любив землю, на ній копирсатися. Це треба було бачити, як він садить город! Любив, щоб там усе посаджене було рівненько, все – під шнурочок.
А ще він мені якось сказав, що мріє викопати неподалік хати ставок, аби вудкою прямо із вікна ловити карасів! Жартував, звісно, він таким був… І таким ми його пам’ятатимемо.
Переяслав навіки попрощався зі своїм захисником Володимиром Міщенком 31 липня. Відспівали загиблого Героя у Свято-Єфремівському храмі й з усіма військовими почестями поховали на Заальтицькому кладовищі.
Володимира Міщенка поховали на Заальтицькому кладовищі
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
