Сьогодні багато українців згадують цей день рівно рік тому. Свій ранок, свої емоції, свій страх і біль. Хтось хоче забути все пережите жахіття, хтось хоче залишити це в пам’яті назавжди…
Ми вистояли. Завдяки величезній мужності захисників, і відвазі – ціною в життя. Переяславщину, дякувати всім нашим воїнам, оминуло страхіття окупації. Але ми повинні добре пам’ятати, як це було на нашій українській землі. Це історія на Переяслав.City про шкільний підвал Ягідного на Чернігівщині. Її розповіла мама двох синів, медсестра Анна ЯНКО, 27 років. Там Із 7 по 30 березня вона провела в полоні окупантів разом із 360 іншими людьми.
«Думали, там не зачеплять»
– 24 лютого я прокинулася о 5:30, почала збиратися на роботу, працювала медсестрою у 20-й школі Чернігова. Коли це дзвонить подруга, каже: «Збирай валізи». їй мама із Білорусі сказала, що чула не менше 15-20 вибухів, від яких здригалася земля.
Я вийшла на вулицю з кавою, аж щось як бахне. Додому залетіла: «Мамо, війна почалася». Вона спокійно: «Збирай документи, збирай речі». Чоловік: «Та яка війна? То десь колесо бахнуло», – і поїхав на роботу. Він працював тістомісом на хлібозаводі. За якийсь час я йому телефоную: «Ніякої роботи, повертайся, поїдемо в Ягідне». У нас хвора бабуся живе. Батько вже був біля неї.
Поїхали і ми: я з чоловіком, діти, мама моя, й інша бабуся. Ягідне за 15 км від Чернігова. Село невеличке – усього п’ять вуличок. Думали: там не зачеплять, минуть, якось пересидимо. Туди втекло чимало й інших чернігівчан.
Cело Ягідне, Чернігівська область, травень 2022
Того дня у бабусі був день народження, то ми ще й шашлики посмажили, було відносно тихо. А через два дні почало гриміти – наші відстрілювалися. Ми спочатку не ховалися, тато казав: «Та навіщо, там же нічого не обурудовано». А тоді почули повідомлення: «Чернігівська область, повітряна тривога!». І затим як почало бахкати! Я за дітей – і в погріб. Там пересиділи пару годин, але ночували в хаті.
Почалися сильні прильоти. Військові поставили блокпости. Мій дядько пішов на роботу в сусіднє село, за кілька годин повернувся: "Наш блокпост розгачений, танки теж". Почали ми в підвалі робити спальне місце, обігрівач у сусідів узяли. Сиділи там, а готували в хаті.
В чому були, під дулами автоматів погнали до школи
2 березня в село зайшли російські війська. У групі села в соцмережах з'явилися фотки, де вони стоять. Після того зник зв'язок, згодом – світло. Орки по хатах стріляли, димовухи кидали – боялися, що по них з вікон шмалятимуть. Тоді під дулами автоматів стали зганяти людей до школи. До нас прийшли 4 березня. Там був один, з позивним "Кльон": "Собираемся, собираемся, там будет безопаснее".
Ми давай випрошуватися, навколішки плакали: залиште, в нас діти. Чоловік мій вийшов: "Будь ласка, тут наша сім'я, діти малі, ми будемо тут" А вони: "Ваши знают, что мы здесь, начнут бомбить. Вы готовы нести ответственность за свою семью? – "Так". Старший клацнув пальцями – й вони вийшли.
Наступного дня прийшли вузькоглазі, на казахів схожі: "Хорошо, оставайтесь, но сидите в подземелье. Мы приехали вас защищать и освобождать. А ваши нацисты вас убьют". Пізніше дізналися, що в нас стояли буряти, якути й тувинці.
7 березня буряти прийшли п'яні з автоматами: "У вас есть 5 минут, чтобы собраться". Один заліз у підвал з автоматом, почав його розбирати. Просила, щоб не робив цього, бо тут же діти, налякаються. А йому – як об стіну горохом. Не дали й у хату зайти. В чому були, погнали до школи.
Кричали, щоб віддали телефони. Погрожували: хто залишить собі – розстріляють. Мобілки били, витягали й ламали сім-картки. Я свій телефон запхала у диплом і заховала між документами в рюкзаку.
Приміщення, де утримували мешканців села Ягідне, Чернігівська областьФото: Офіс Генерального прокурора
Буряти приходили тричі на день: яйця дай, водку дай
– Підійшли до школи, а там навколо повно техніки. Росіяни собі поставили генератор, станцію зв'язку. Запхали нас усіх з обома бабусями у підвал школи. В мене очі на лоба: куди я сяду з дітьми? Нема де плюнути. Всі один на одному, дихати нічим. Усе село туди зігнали – 360 людей. Із них десь 70 – діти. Найменше – місячне маля.
Росіяни нам втовкмачували в голови, що нас бомбитимуть, руйнуватимуть будинки, а в підвалі нам буде безпечно. Весь підвал – це п'ять кімнат: спортзал і продуктові склади для школи й садка. Для бомбосховища не підходили.
Люди, як могли, так і прилаштовувалися. Дітей і літніх поклали, решта сиділи. Ми направилися до родичів – тітки, її дітей, хрещеної. Трималися групкою.
Ніч перебули. Бабуся ні сидіти, ні стояти не могла – хворі суглоби. Мати й батько випросилися, щоб відвезти її додому на тачці. Мати повернулася зі сльозами: "Тут буде жопа. Техніки на вулиці сильно багато. Якщо наші почнуть бомбити, знесуть усе. Треба йти додому". І з батьком вони рушили до хати. Через пару днів додому випросилися двоюрідна бабця й наш дідусь, бо в нього цукор підвищився. Пізніше окупанти вже не дуже кого відпускали.
російський снаряд на подвір'ї житлового будинку, 20 квітня 2022 року, с. Ягідне
Вночі приходили, ширінки розстебнуті
– Ми боялися цих вузькоглазих і не прогадали, що не просилися, бо в селі було набагато гірше. Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м'ясо дай, водку дай. П'яні маму з хати за волосся витягували, хотіли зґвалтувати. Почали душити, вона стала синіти. Тато прибіг на допомогу з ножем: що буде, то буде. Його прикладом ударили, знепритомнів, бік і досі синій. І над головою в нього стріляли й ножа до горла прикладали. Доки командир схопив того, хто хотів зґвалтувати: "Что делаешь?" Мамі пообіцяли, що він більше не прийде. Але ввечері історія повторилася. Він виламав двері в будинку, почав сірниками світити. Мама заховалася в ліжко до хворої бабусі і прикрилася ковдрою.
Потім іще вночі приходили. Ширінки розстебнуті. Татові автомат до голови: де твоя жінка? Мама постійно ховалася. Схудла, почорніла за ці три тижні, але вціліла.
Одна молода жінка знайшла собі кавалєра серед росіян. А коли його вбили, тягалася з усіма. Який сором! У неї ж там і батьки, і брат, і шестирічна дитина…
Спершу орки повипивали все спиртне в хатах і погребах – вино, горілку, коньяк. А потім накрали парфумів і їх видудлили.
Підвал в якому окупанти місяць утримували 380 жителів ЯгідногоФото: babel.ua
Черепицю з дахів познімали. Дикі люди
– Ті вузькоглазі такі малі – стоїть тобі в пупа дише, але з автоматом, і зробити нічого не можеш. Деякі плакали: "Мы не хотели воевать, нас заставили. У меня дома – семья, ребенок маленький". У всіх однакова історія. Хотіли, щоб їх пожаліли.
Серед росіян було кілька більш-менш нормальних. Батьки готували щось їсти і просили, щоб нашим дітям у шкільний підвал відвезли. Привозили на велосипедах.
8 березня оголосили, що жінки можуть піти додому взяти якісь речі, поїсти. А що ж брати, як усе вже забрано? З хат повиносили все, навіть брудні труси жіночі з пральних машин. Черепицю з дахів познімали. Дикі люди. Вони так дивувалися, що в нас є світло, газ, асфальтовані дороги. Один газ на плиті підпалив, а як вимкнути – не знає. Дмухав на вогонь.
Як повернулися з полону, побачили, що росіяни все забрали, а що не змогли – побили: ліжка, дитячі візки, порізали дивани. Багато будинків підпалювали.
Навіть не просилася додому, бо боялася бурятів. У школі ми наставили лавок, стільців. Мали дві ковдри, то на них клали дітей. Спали абияк: як ти сидячи поспиш? А дихати не було чим, задуха.
Зруйноване житло в ЯгідномуФото: babel.ua
«Спершу трупи лежали біля нас»
– Стали нас випускати: з сьомої ранку до сьомої вечора можна було виходити надвір. Діти гралися, наші організували польову кухню, їсти варили. У кочегарці зробили душ, уже люди почали голови мити. Але росіянам це не сподобалося: "Вы тут еще нормально живете, вас кормят три раза, а вы еще моетесь. Вы не видели, как в других селах". І зачинили нас на півтори доби.
Люди почали вмирати в цей період. Першою пішла бабуся з родини Іващенків. У неї впав тиск 40 на 20. Явився їхній лікар: "Вибийте цеглу з вікон, бо ви повмираєте тут усі". Після цього нас надвір випустили. Але бабусю врятувати не вдалося – за два дні померла. Потім не стало ще 10 людей літнього віку. Серце не витримувало.
Спершу трупи лежали біля нас, а потім дозволили виносити в кочегарку. Ми просили їх поховати, і одного дня таки дозволили. Селяни без супроводу пішли на кладовище, де вирили дві ями: в одну поклали три тіла, в іншу – два. Тут біля цвинтаря зупиняється БТР і починає стріляти. Хто встиг застрибнути в яму до небіжчиків, врятувався, а хто останній – зачепило осколками. Їх потім на тачках привезли. Ще й брехали росіяни, що то наші обстріляли. Але ж люди не дурні.
Коли окупанти зайшли в село, місцевих зігнали в одне місце — шкільний підвалФото: babel.ua
«Розказували, що Зеленський утік у Францію»
– Доводилося ходити в туалет при всіх. Відра стояли біля сходів нагору. Просили відвертатися, ми з дівчатами прикривали одна одну куртками.
Якось роздали пайки: якесь юппі, кава в пакетику, вологі серветки, консерви з рисом, гречкою, квасолею. Все було однакове на смак. Вони знімали це на відео, щоб потім показувати в Росії.
Ми не знали, що відбувається, – де яка армія, де окупація? А вони розказували, що взяли Харків, Маріуполь і Херсон, Київ і Чернігів у кільці, а Зеленський підписав угоду про капітуляцію й утік у Францію. Казали, що тут буде "українська народна республіка" і Путін будинки всім відбудує. Я не вірила.
Як ми не подуріли? Молилися, іноді жартували, з орків сміялися. Якось вузькоглазі принесли нам хліба – й ми всі ринули до нього. А окупанти покидали автомати й поховалися. Сцикливі. Думали, що ми на них з голими руками підемо.
Перші дні я виводила дітей на подвір'я гратися з м'ячем. Потім почали бомбити – і я їх майже не випускала. Особливо після одного випадку. Привезли допомогу – прокладки, серветки, дитячі суміші, памперси. Ми стояли в черзі, щоб узяти, і тут як бахне! Все як у тумані! Чоловік меншу дитину закинув у підвал, його самого ранило осколками у підошву. А поряд був хлопець 14-річний, то в нього після поранення шкіра почорніла, харкав кров'ю. Забрали в Гомель у лікарню. Сестра хлопця запитала, чи привезуть назад: "Нет, чтобы забрать, в свое посольство обращайтесь".
росіяни між хатами викопали земляні укріпленняФото: babel.ua
Хлопця вбили, бо крикнув: "Слава Україні!"
– Для старшого сина все це було, як гра. Постійно вчили з ним табличку множення. А менший запитував: що сильніше – кулемет чи гранатомет? Хіба нормально, що чотирирічна дитина про таке думає?
Росіяни чоловіків не відпускали в село – боялися. Іноді викликали на допити: "Ты подозрительно выглядишь, давай паспорт". Дивилися на біометричні, як барани. Якось нам сказали, хто вивчить російський гімн – відпустять додому. Ніхто цього не робив.
У підвалі ми й лаялись, і об'єднувалися. Гризлися, бо хтось по ногах уночі ходить, хтось відро забруднив. Гуртувалися навіть із не знайомими до цього людьми. Домовилися, що коли все скінчиться, зустрітися й відсвяткувати перемогу.
У якийсь момент вороги почали складати списки людей. Ми не знали, для чого – будуть вивозити чи розстрілювати?
Кількох чоловіків убили – двох братів, про яких дізналися, що допомагають ЗСУ. Одного чоловіка прив'язали до дерева – і він довго сидів із зав'язаними очима. Пізніше знайшли його могилу за школою. А все тому, що побачили його листування з кумом, який захищав Чернігів. Одного хлопця вбили, бо вийшов до них і запитав, чого сюди приперлися, а потім крикнув: "Слава Україні!"
Знайшли "Рено", а там трупи. Страшно стало від цієї тиші
– Пізніше в селі познаходили трупи в погребах і в машинах. Невідомо, скільки людей загинуло. Але не менше 20. Для села із 400 жителями це дуже багато.
30 березня, об 11:00, кілька людей мали йти додому. Дивимося у дверну щілинку, що на їхній БТР сідає "Павук" і вони всі починають бігати туди-сюди, техніка гуде. Десь о 15-й почали бомбити, школа здригалася. Ми читали молитви, щоб наші вигнали їх із села. За кілька годин самі відчинили двері, а там – тиша. Нема нікого. І аж страшно стало від цієї тиші.
Люди почали діставати мобільні телефони. Трошки ловив "Київстар". Ми стали дзвонити рідним. Мій чоловік пішов шукати нашу машину. Знайшов: вони на ній їздили. Кола понамальовували, колесо пробили, скло вибили, задньої сидушки й акумулятора нема, ключів теж. Чоловік: "Піду пошукаю в покинутих авто акумулятор". Знайшли "Рено", а там трупи.
31 березня я вийшла з двору. Бачу: чоловіки тягнуть нашу машину, а вдалині йдуть військові. Злякалася: думала, знову ті. А то наші! Давай махати нам руками. Ми ледь навколішки не падали, а вони просто йшли дорогою. Ми підлетіли до них, обіймали, плакали: "Як ми на вас чекали!"
В підвалі цієї школи утримували жителів ЯгідногоФото: скріншот з відео "Громадського"
Діти після полону найперше, що зробили, – заспівали гімн України
– Після звільнення ми поїхали з чоловіком і дітьми за 90 кілометрів від Чернігова, до моєї сестри. Батьки й бабусі тоді залишилися, хоч і димохід упав у хаті, і дах тік, світла не було, лише газ увімкнули. Кажу: "Ну там же жити неможливо, давайте до нас" – "Нам кабана колоти". Вони зберегли свиню в сараї. Хоч орки постріляли корів, порізали свиней, курей, індиків. А батьки змогли сховати кабана. Він тихенький такий, вибухи – лежить собі в куточку. А коли орки приходили з обшуками, то писок йому ледь не затуляли, щоб не хрюкнув.
Наша хата в Чернігові вціліла, плануємо вертатися. Ще коли в підвалі сиділи і мріяли вирватися, думали, що за кордон рвонемо й будемо облаштовуватися там назавжди. А тепер не хочемо залишати рідне місто. Україна – це наше, близьке, любов така до неї сильна.
Після пережитого не відійшла. І страшно, і тривожно, і боляче. Діти хворі, вони там ще ларингіт підхопили, серед людей інфекція почала ширитися. Якби ще трохи, то нас не було б.
Що відчуваю до ворогів? Не-на-виджу! Всіх! Не тільки солдатів. Усі хворі на голову люди. Вони не можуть бути хорошими, раз прийшли на нашу землю. У сусідньому селі один росіянин прийшов до діда й баби, вони його нагодували, а він вийшов і кинув у хату гранату. А село Слобода біля нас геть знищене. Нема жодної живої душі. Нелюди.
Перше, що зробили мої діти після полону, – заспівали гімн України. Їм дуже хотілося зробити це в підвалі, але ми не давали. А тоді відірвалися сповна.
с. Ягідне, Чернігівської області , весна 2022 рікФото: скріншот з відео "Громадського"
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
