Максиму ШЕЛУПЦЮ було 15 років, коли він загинув – російський танк прицільно розстріляв автівку, в якій він із рідним братом та рідними його дівчини евакуювався з Чернігова 9 березня 2022 року. Переяслав.City співпрацює з всеукраїнською платформою "Меморіал", це повна версія цієї трагічної історії.
Максим дуже любив маму
Максим народився і жив у Чернігові з мамою Мариною і старшим на 8 років братом Сашею. Коли мама розлучилася з батьком і вийшла заміж за іспанця, вся родина переїхала на його батьківщину. Максим ходив тоді до 3-го класу. За пару років опанував іспанську мову краще, ніж її знали деякі місцеві.
Несподівано через п’ять років спільного життя в Іспанії у вітчима стався інфаркт, і жінка з дітьми повернулася до Чернігова. Після іспанської школи Максиму було нелегко. «Він лагідний, спокійний хлопчик, який ненавидів конфлікти й звик, що його обнімали, запитували: «Як справи, котику?». А тут такого не було», – розповідає 45-річна Марина Шелупець.
Хлопчик дуже любив маму, а вона його. Щовечора жінка поверталася з роботи: «Мася, я вдома», він виходив з котом Мортом, якого вона подарувала йому на день народження, і зустрічав. Коли жінка сварилася зі старшим сином, завжди був на її боці. А коли мама сумувала через вчинки меншого, дуже страждав і повторював, що йому соромно і він шкодує. Вони ніколи не сварилися.
«Макс був дивовижною дитиною, він не просив нічого для себе. Мав два потрощених старих телефони. По одному розмовляв, по іншому читав. А коли я минулого року подарувала йому новий, запитав: «Навіщо?»
За півроку до повномасштабного вторгнення жінка відчувала, що з сином щось має статися. І постійно намагалася зробити для нього щось хороше, щоб кожен день був у задоволення. Вони виходили гуляти і Марина звертала увагу Максима: «Дивися навкруги, яке чудове небо, слухай, як співають пташки. Вчися любити все гарне, бо життя таке коротке». Він ще не дуже розумів, що саме вона вкладає у ці слова. Але як людина, яка цікавилася політикою, новинами, винаходами, мав глобальну мрію: щоб у світі не було воєн. «Навіщо? Якщо завжди можна домовитися».
Зруйнований чернігівський готель Україна
На іншому краю війни
За кілька днів перед 24 лютого Марина йде до туристичної агенції купити тур на Кубу. Син мріяв про Балі, але жінка не «потягла» б цю поїздку. А Куба з іншою культурою, кухнею, людьми мала б йому сподобатися. Але з’ясувалося, що термін дії закордонного паспорта Макса закінчився. Вирішили робити новий і вже в березні, під час весняних канікул, здійснити поїздку. А поки що подруга Марини запропонувала їй удвох поїхати до Єгипту, якраз трапився дешевий тур. Вона вилетіла 20 лютого, повернутися мала 27-го.
Попередження про вторгнення росії Марина чує, але, як і її знайомі, не вірить, що війна буде масштабною. Можливо, загострення на Донбасі, не більше. Навіть Максим, який дивиться військових блогерів, запевняє маму: «Путін перший постраждає, якщо почне війну. Економіка росії впаде. Війни не буде, бо це точно дурня».
24 лютого Марина прокинулася в Єгипті о 7-й ранку, від Саші прийшло повідомлення: «Почалася війна». Жінка починає дзвонити дітям, щоб відразу тікали з міста – будь-куди. Гроші були. Незадовго до подій вона продала свою велику квартиру в Чернігові, собі й Максу купила меншу, а решту віддала на квартиру Саші. Але батько хлопців Юрій, який мав уже іншу родину і теж жив у Чернігові, позвав їх до підвалу свого будинку. Мовляв, війна довго не триватиме. Все закінчиться, може, за тиждень. Звідти Макс пише мамі спочатку, що йому не страшно, потім – що набридло спати у ванній, а за кілька днів – що він «втомився ховатися у погребі, втомився від холоду».
Повернутися в Україну Марина не може: скасували всі рейси до Європи й два тижні вона з іншими земляками сидить, як на голках, неспроможна на щось впливати. Лише дзвонить і пише рідним. Тільки 9 березня їм дають дозвіл на переліт до Польщі. Марина вже домовилася з іспанською подругою, що та дасть ключі від свого будинку в Луцьку, і там вона зустрінеться з синами. Вони теж мають виїхати 9 березня. Раніше не могли, бо пальне в Україні стало дефіцитом.
Максим Шелупець прожив лише 15 років – до війни...
«Мене вб’ють, але я не боюся»
Востаннє мати з молодшим сином поговорила увечері напередодні виїзду. «Ну що таке страшне може статися, мамо? Найгірше – мене вб’ють, але я цього не боюся». – «Добре, що ти не боїшся, а як я?» – «От це мій головний страх, якщо зі мною щось станеться, тобі буде дуже боляче». Жінка наголошує Максиму, щоб згадував свою іспанську, бо з Луцька вони поїдуть до друзів в Іспанію.
Уранці Сашина дівчина Діана зняла відео, як вони стоять у черзі на виїзді з Чернігова. Максим сидів ззаду в машині й читав щось у телефоні. Після 12.00 Марина, якій на душі було неспокійно, бо розуміла, що діти ще не почали рухатися, вирішує передзвонити й просити їх повернутися додому. Але слухавки вже ніхто не брав. Ні Саша, ні Максим, ні Діана, ні її мама Ірина – ніхто, хто виїхав разом в одній машині. Жінка вирішує, що вони вже в дорозі, й там між селами просто немає зв’язку. Вона сідає в літак і подивитися повідомлення в телефоні може лише в аеропорту в Польщі. Там на неї чекає повідомлення від колишнього чоловіка Юрія: «Максима та Ірину вбили, Діана без пальців на нозі, у госпіталі, Саша живий, з ним все гаразд». Вона дзвонить старшому сину, але розмову пам’ятає розмито, в загальних рисах, лише те, що машину розстріляли з танка росіяни.
Марині стає зле, лікарі швидкої дають їй заспокійливий укол, якісь пігулки з собою. Її забирає до себе подруга, з якою вона їхала разом, до Польщі: син забороняє їй їхати в Україну зараз, поки Діану лікують в Чернігові. Вирушити до Луцька найближчі два тижні вони не зможуть.
Продуктові магазини, зруйновані внаслідок обстрілу, Чернігів
Два місяці пошуків
Нарешті вони зустрічаються 24 березня. Поки продовжується лікування і реабілітація Діани, живуть у Луцьку. Крім поранення, вона переживає величезний стрес після загибелі матері. Боїться найменшого шуму, від сирени в неї істерика. Саша теж на нервах. З мамою вони щодня, до початку травня, шукають тіло Максима. Просять знайомих ходити по моргах Чернігова, шукають когось у поліції й прокуратурі, хто б міг посприяти.
Хтось із друзів їде на місце трагедії, де знаходить їхню спалену машину, але тіла біля неї нема. Виявляється, 9 березня з Чернігова евакуювалося кілька автівок, і приблизно 5-7 із них на тому відрізку дороги розстріляли росіяни. А потім гналися на танках за живими, щоб подавити. Вижили Саша з Діаною і ще одна мати з донькою.
Саша і Діана везли з собою 10 тисяч доларів, на які планували купити житло. Телефон загиблої мами Діани, Ірини Ємельянової, який вона залишила в салоні, коли тікала від пострілів, через кілька місяців засвітився в одній із соцмереж. Отже, машини пограбували, а потім разом із тілами спалили. Тринадцять загиблих підібрали волонтери 31 березня біля їхніх автівок і відвезли до моргу Чернігова.
Про все це Марина дізнається у процесі тривалих пошуків. Її знайомі їздили селами уздовж траси й розпитували місцевих, чи не знає хтось, де загиблі. Одна з жінок розповіла, що поховала у своєму яблуневому саду якісь тіла. З’ясувалося, що то були військові, а не цивільні.
Наприкінці квітня матері кажуть, що є тіло, можливо, саме те, яке вона шукає. Але воно обгоріло так, що його не можна упізнати. Лише по розміру кісток ясно, що це – підліток. На маківці лишилося трохи короткого світлого волосся, є шмат сірої куртки зі спини: на ній на рівні лопаток дірка, розміром з долоню. Побачити тіло, що лежить заморожене у рефрижераторі разом із чотирма іншими тілами в чорному пакеті, матері не дозволяють. Можна здати аналіз ДНК і чекати на результат дослідження два місяці.
На ДНК батько Максима відносить його зубну щітку і гребінець.
Марина не може чекати так довго. Вона хоче побачити шмат куртки, стьобану тканину з якої, впевнена, впізнає. Шукає, хто б міг вислати їй фото. Зрештою, через знайомих виходить на слідчу, яка погоджується.
Жінка дивиться на той шмат, він чималий, і в неї немає сумнівів: це куртка її сина. Цього й опису тіла достатньо, щоб їй видали свідоцтво про смерть і дозволили поховати сина. Навіть без аналізу ДНК.
Зруйнований міст поряд із селом Іванівка, Чернігівська область
«Я ще не прийняла його смерть»
Похорон на початку травня. На цвинтар Яцево в Чернігові, один з найбільших в Україні, приходить кілька Максимових однокласниць із батьками. На той момент мало хто повернувся з евакуації до Чернігова. Однокласник Артем так ридав, коли дізнався про смерть Макса, що просто не мав сили дійти. Марина попросила, щоб для могили сина виділили місце неподалік поховання бабусі, яка її виховала.
«Ми ховали його в закритій труні. Я на рештки так і не дивилася. Лише на фото їх бачила. І ці фото страшні. Хочу запам’ятати сина, яким його бачила за життя, – Марина ковтає сльози та слова. – З одного боку наче й легше, що тіло знайшли й поховали, бо вже думки були всякі: що росіяни спалили у своєму крематорії, що хтось зарив десь у полі.
З іншого боку, я не можу ходити на кладовище. В церкву – так. На цвинтар – ні, бо в моїй голові в не вкладається, що він – там. Я не вірю, не прийняла ще. Здається, що він зайде до мене перед сном і побажає «добраніч», як робив це щовечора і поцілує».
Жінка залишила кімнату сина такою, як за його життя: стіл, підручники. Якісь речі віддала дітям, які втратили на війні все. Зберігає його фото. Вона намагається частіше бачитися з друзями, стала ходити на танці, які колись дуже любила, в серпні їздила в Іспанію до друзів. Але не змогла довго там витримати: вони занадто опікали її й наполегливо хотіли побачити посмішку, на яку в неї не вистачало сил.
«Найбільше син не хотів, щоб я страждала. Вірю, що він на небі й дивиться на мене. І хоч мені тут погано, але йому там точно добре. Це трішки допомагає. Мої знайомі із ЗСУ сказали, що майже всі рашисти, які були на чернігівському напрямку, убиті. Я рада, що вони мертві, хоча мою дитину це не поверне. Я бажаю всім жителям росії відчути те, що відчуваємо всі ми: і бомбардування, і втрати, і підвали, і темряву, сидіти без їжі, пити воду з річки. Щоб пережили те, що українці переживають весь цей рік війни. Можна в пришвидшеному режимі…».
Місцеві жителі зустрічають українських військових, Чернігівщина, квітень 2022 року
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
