Переяслав.City співпрацює з платформою пам’яті “Меморіал”, що збирає імена й історії життя українських захисників та захисниць та цивільних жертв війни росії проти України. Ця чергова історія про неймовірне звірство російських агресорів щодо мирних людей. Їх росія убила у 2022-му тільки тому, що вони – українці. Жодне ім’я не може бути забутим, кожен загиблий – це втрата не лише для його рідних, але й для всієї України.
Ірина мріяла про подорож до моря
41-річна Ірина ЄМЕЛЬЯНОВА жила в Чернігові. Останні 12 років на місцевому ринку мала свою точку з продажу м’яса. До неї щоранку збігалися всі місцеві коти й собаки, знали, що точно нагодує. І тамтешні бідаки тяглися: добра Ірина не відмовляла ні «своїм» покупцям-пенсіонерам у зайвому шматочку м’яса, ні дівчинці, чиї батьки-алкоголіки не могли купити одежину. Їй віддавала речі своєї доньки Діани.
З чоловіком Ірина розлучилася, як донька була крихітною, а коли тій виповнилося 6 років, чоловік помер. Дитину виховував вітчим Володимир. Вони мали гарний будиночок у місті, що потопав у квітах. У них часто збиралися гості, бо «поїсти в Іри» – це завжди насолода і для шлунку, і для очей. Навіть прості салати прикрашала «трояндочками» з овочів.
Діана стала студенткою столичного авіаційного університету. На вихідних летіла додому на мамині борщі й тістечка: горішки зі згущенкою та трубочки з вишнями. Не було й дня, щоб мати й донька не зідзвонювалися. А інколи й по 5-6 разів на день: обговорити нову розважальну передачу, смішний жарт «Ліги сміху» – шоу, ведучим якого був до свого президенства Володимир Зеленський.
Ірина Ємельянова з улюбленцем мопсом Мішею
«Мама – найкраща на світі людина. Вона допомагала всім, першою летіла, як тільки у когось щось траплялося. Не жаліла ні часу, ні коштів, – розповідає 21-річна Діана. – Ми були подружками й дуже близькими між собою, відчували одна одну. Вона дуже хотіла, щоб ми всі разом (вона з чоловіком, я зі своїм хлопцем Сашею) поїхали за кордон відпочити. Ніколи до цього не були – ні вона, ні я».
Ірина Ємельянова мріяла про подорож до моря на тиждень у Єгипет чи Туреччину – традиційні місця відпочинку українців за кордоном. Збиралася це здійснити навесні 2022-го. Її чоловік, який був на заробітках у Литві, зміг би якраз у цей час вирватися у відпустку.
Бомби розривалися за 50 метрів
24 лютого Ірина подзвонила доньці о 6-й ранку. Та з Олександром вже як пів року мешкали на орендованій квартирі у Чернігові: через локдаун навчання в університеті перевели в онлайн-режим.
«Доню, почалося!» – «Що саме?» – «Війна. Мені подзвонили з роботи, сказали не виходити». – Діана спросоння пробурмотіла: «Все нормальне буде. Я ще годинку посплю і тебе перенаберу», – смикнула Сашу за бік: «Мама каже, що війна почалася». Він відмахнувся. Мовляв, яка ще війна. То мама кіпішує.
У війну до останнього не вірив ніхто: ні Ірина, ні її родичі. Ну, може, наступ техніки буде, але ж не ракети на голови летітимуть. Думали, обійдеться. Та вже після тривожного дзвінка Ірини нікому не спалося. Мама з донькою знову зідзвонилися, Ірина розказала, що знайомі вже чули вибухи у Чернігові, щось десь горіло. Саші дзвонив батько-атовець. А від нього інформація точна: отже, це справжня війна.
Поки Діана з Олександром їздили забирати Максима – 15-річного брата хлопця, який на той момент був сам удома, Ірина скооперувалася з сусідами: набрали води, запаслися продуктами. Під час вибухів ховалися в погребі. Старша жінка одно надзвонювала донці: «Тікайте, тікайте, де безпечніше, я нормально». Молоді люди разом із Максом на пару днів знайшли прихисток у батька хлопців, який мав іншу родину і жив у приватному будинку. Але прильоти по місту все частішали, все більше ставало блокпостів. В якийсь момент донька зрозуміла і стривожилася, що може зникнути автомобільне сполучення до будинку матері, яка жила на протилежному боці Чернігова. І вони вирушили до неї.
«У розжареній атмосфері, яка тисла з усіх боків, ми протрималися з тиждень, – згадує Діана. – Оцінювали обстановку за силою й наближенням «бабахів». Сирени не збігалися з прильотами, тому ми спускалися в погріб, коли починали труситися вікна. Але навіть там було страшно: літаки над головами, бомби розривалися за 50 метрів від нас».
Все частіше зникало світло, але був газ і вода з вуличного колодязя. Ірина весь час ходила з блідим лицем і плакала: від новин в телеграмі, коли дізналася про зруйновану поруч багатоповерхівку і загиблих.
«Сліз та істерики було на два дні, мама просто кінчала себе, я не могла на це дивитися. Казала: годі плакати, бо ти сама помреш від цих ридань», – спокійніша за характером донька заспокоювала маму.
Виїжджати з міста вирішили в обхід
Рішення про евакуацію прийшло до всіх одночасно: все частіше виїжджали з міста знайомі, все ближчою була війна. Одного дня, не змовляючись, кожен сказав: пора їхати. Знайшли дефіцитний бензин, і вирішили пробиватися до Луцька – обласного центру на заході України, де знайома пустила б пожити у свій порожній будинок. Ірина після відпочинку мала б їхати у Литву до чоловіка. Її донька збиралася лишитися в Луцьку з коханим, а по Макса приїхала б його мама Марина, яка за три дні до війни вирвалася на відпочинок на тиждень за кордон. Вона не могла взяти молодшого сина з собою, бо в нього закінчився термін дії закордонного паспорта.
Отже, 9 березня в евакуацію з Чернігова вирушили: 24-річний Олександр Шелупець, хлопець Діани, водій; 15-річний Максим Шелупець, його брат, сів за братом; 21-річна Діана Ємельянова, сіла біля водія; 41-річна Ірина Ємельянова, її мама, сіла ззаду за донькою; 10-річний мопс Міша сидів у господині Ірини на руках; 4-річний кіт Морт, який належав родині Шелупців, був у переносці на руках у Діани.
Напередодні збирали речі. Ірина, хоч і хотіла виїхати, не могла знайти собі місця. Одно повторювала: «Чому я маю їхати зі свого дому? Чому маю тікати?» У валізу поклала старий мобільний телефон з архівом фотографій і обмаль речей, бо розум хоч і підказував необхідність від’їзду, серце не могло попрощатися з домом, можливо, назавжди. Донька доклала одяг у валізу, щоб вона була повною. І заспокоювала маму: «Ми повернемося, може, через місяць чи два. Якби не вернулися, хіба б я лишала Діна?» Вівчарку Діна, що належав Ірині, і якого завели, ще коли Діана була маленькою, залишали на сусіда і родича Ігоря, домовившись на 100%, що він не кине собаку і догляне до їхнього повернення.
Ірина Ємельянова
9 березня прокинулися о 5-ій ранку, а о 6-й стали в кінці довжелезної черги з автівок на виїзді з міста. До 12-ї години черга не рухалася: на блокпосту українські військові не випускали нікого з Чернігова, бо вже за 50 км були обстріли. Ірина та її команда не переживали: вони зібралися рушати іншою, перевіреною дорогою, в обхід кількох вже окупованих росіянами сіл. Якраз напередодні, 8 березня, цим шляхом безпечно проїхали дві родини друзів. За цей час Олександр домовився зі знайомим на блокпосту, що їхній Volkswagen Golf пропустять одним із перших.
О 12.30 машина минає перший блокпост, потім другий, третій. Всі бажають пасажирам гарної дороги. Проїжджають трасою повз село Количівка, це 14 км від Чернігова. Шмат дороги рівний, на підвищенні з нього не видно віддалік поворот, бо він внизу.
Смертельне сафарі російських танкістів
«Поворот ми побачили, вже коли до нього лишилося кілька десятків метрів. Під деревами – три танки. В першу секунду ми розуміємо, що це власне танки. Потім Саша кричить: «Не наші! Пригніться!» Та й вже я сама побачила російські прапори. І що танки повертали на нас свої дула. Зупинитися і розвернутися на швидкості у нас шансів майже не було, тому Саша натис на газ. Тільки так ми могли проскочити».
Ворожа техніка почала стріляти. Безперестанку. Машина метрів за 200 заглухла і за інерцією прокотилися ще якусь відстань. Діана, яка зняла взуття в машині, бо там було жарко, бачить, що на лівій нозі в неї нема пальця. Він висить на шкірці, а замість інших пальців – каша. Олександр кричить: «Усі з машини!»
Далі все відбувається в моменті: дівчина перелазить через місце водія, бо росіяни продовжують їх обстрілювати з її правого боку. Ірина вискакує зі своїх дверей і, пригинаючись, оббігає авто ззаду. Вона поранена у живіт. Водій намагається витягти свого молодшого брата, але той вже мертвий: куля пройшла через хребет у серце. Всі лежать під машиною, Олександр несамовито кричить: «Убили мого Максимка», плаче.
Розгублена Діана не знає, у кого просити допомоги, дзвонить у службу порятунку: «У нас тут поранені й загиблий», але зв’язок уривається. Чоловік розуміє, що лежати під машиною, з повним баком палива, яку обстрілюють з автоматів – росіяни вже вилізли з танка і наближалися до них – погана ідея.
Троє людей повзуть у кущі за дорогою. Метрів за 50 зупиняються, щоб оглянути рани. Там Олександр рве на собі футболку, щоб перев’язати ногу коханій. «Що у вас, тьотя Іра?» Та розкриває курточку і все, що вона тримала руками, випадає. Чоловік скрикує.
«Там не було пів живота. Кишки, шкіра, кров – все видно», – розповідає Діана.
Часу перемотати рану нема. Росіяни знову стріляють.
Порятунок через 12 боліт
Люди повзуть болотами, брудом, водою, за ними чеберяє мопс. Він цілий, бо на білій шубці жодних плям крові. Кіт лишився у машині, і досі його доля невідома. З огляду на місце, де він перебував у авто, шансів у нього не було. Пізніше знайшли переноску для кота всю в дірках.
Кущі дуже густі, вони майже суцільні – справжні чагарі. Гілки товщиною з руку, чоловіку доводиться їх і ламати, і гризти зубами. Всі повзуть мовчки: Олександр, Діана й Ірина. Звуки обстрілів посилюються, і трійка завмирає.
«Ми тут всі вмремо?» – шепоче дівчина. – «Найімовірніше, що так», – відповідає Саша. Тоді Діана по черзі каже коханому і мамі, що любить їх. Вони відповіли так само. Звуки пострілів тихшають, і вони всі повзуть далі, але Ірина все повільніше і повільніше. Донька умовляє її: «Мамочко, ну, будь ласка, ще трошки… мам, мам!..» Ірина не відповіла, вткнулася обличчям у землю і затихла. Назавжди.
Мопс Міша — улюбленець Ірини Ємельянової
Донька не встигла навіть наостанок доторкнутися, попрощатися, бо позаду почувся страшний тріск гілок: вороги наздоганяли їх на танку, ламаючи все під гусеницями.
«Якби не Саша, який потягнув мене за руку, я так би там і лишилася, і лежала б і досі. Мопс Міша залишився біля мами, як я його не звала за собою. Він був маминим. Вони разом спали, він не лягав без неї. Сидітиме, кунятиме, але не ляже. Він навіть у туалет за нею ходив. У його собачій голові вона була для нього як справжня його мама, – Діана нервово сміється. – Він сів біля неї й на мене лише дивився, а ми поповзли далі».
Пара продовжила тікати, вони здолали 12 боліт: у першому води було по кісточки, в останньому – по плечі. Вийшли на поле, яке палало. Обоє обпекли ноги, але нічого не відчували.
Віддалік побачили чернігівську ТЕЦ і рухалися до неї, ризикуючи весь час нарватися на загарбників. Над головами стріляло з обох боків, вони знову помітили ворожий танк, але пробігли повз нього: що буде, те й буде. Діана вибилася із сил, в неї паморочилося в голові, і чоловікові доводилося її нести.
О 17-й вони вийшли на той самий міст, з якого виїхали о 12.30. Їх відразу забрали до лікарні українські військові, і того ж вечора дівчину прооперували: відрізали 4 пальці на нозі, залишивши тільки великий. Вона вважає, що їй пощастило, що постріли пройшли навскоси, бо стріляли з такого калібру, що могли відбити всю ногу.
Тіло знайшли волонтери через понад чотири місяці
Шукати маму, повідомивши різні служби й військових, вона почала відразу ж. Але до 1 квітня Чернігівщина лишалася окупованою, зайти на ту територію було неможливо. Дівчина тим часом лікувалася у Луцьку, куди її з Олександром вивезли знайомі.
Знайти Ірину вдалося лише влітку. Це стало можливим завдяки волонтерам, які у фейсбуці прочитали її історію і прохання про допомогу. З невідомих причин її не шукали офіційні служби, хоча на допити в прокуратуру Діану викликали 15 разів.
Волонтери одягали гумові чоботи від змій, вирубували густі кущі, робили коридори в чагарях. І от 16 липня один вигукнув: «Знайшов!» Діана почула цей крик, бо чекала в машині на трасі. Брати участь у пошуку через хвору ногу не могла.
Їй показали фото: скелет, тіло майже розклалося. Трохи поодаль від жінки лежав собачка, якому довелося помирати від голоду і холоду, але він не залишив господиню.
Автомобіль родини чернігівчан в упор розстріляли росіяни з танка
Нарешті до місця знахідки виїхала поліція, тіло передали до моргу. Після необхідних процедур щодо встановлення особистості загиблої рідні змогли поховати Ірину Ємельянову на цвинтарі в Чернігові. На похорон прийшло близько 30 людей, але це далеко не всі, хто любив і шанував жінку, впевнена Діана. Через війну багато хто виїхав і просто не зміг.
Пережити втрату ні дівчині, ні її 69-річній бабусі, матері Ірини, не вдається і досі. Вони плачуть за рідною людиною щодня. Діана носить із собою сердечко-статуетку, яку подарувала мама. А також золотий ланцюжок з підвіскою, який зняли з тіла жінки. Навідується в хату мами, де все залишила, як було при ній. До речі, мамин пес Дін живий і почувається добре.
«Мені допомагає те, що вона хотіла, щоб я жила далі. До війни й на початку війни вона просила: «Якщо я вмру, ти дуже не плач, живи далі». І я так і роблю. Заради неї. Дуже допомагає Саша і його мама. Разом триматися легше.
Я живу думкою, що треба встигнути те, що не встигла мама й інші, загиблі від рук рашистів. Встигнути просто нажитися на цій землі. А ворогам, звісно, бажаю смерті. Мої почуття ненависті й зневаги до них настільки потужні, що нема слів, щоб це озвучити. Тому хай просто здохнуть».
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
