На Переяславщині у селі Мала Каратуль 31 липня 2022 року з усіма військовими почестями поховали загиблого на війні з росією сержанта ЗСУ 31-річного Олексія ІВАНОВА. Сестра Героя Наталія Петрівна зареєструвала електронну петицію на Офіційному інтернет-представництві Президента України про присвоєння Олексію Петровичу Іванову звання Героя України.
«Ми живі завдяки побратимам»
Він був виконувачем обов’язків командира першого взводу зведеної роти. У критичний момент прийняв непросте рішення, розуміючи його наслідки: викликати вогонь на себе, прикриваючи відхід із оточення побратимів. Ворожа міна прилетіла прямо в окоп українських воїнів. Це сталося під Соледаром на Бахмутському напрямку 27 липня.
Олексій Іванов змалечку ріс патріотом
Поруч із Олексієм у той момент був іще один переяславець Володимир Міщенко. Побратими, які приїхали провести в останню путь, розповіли про їхній останній бій:
– Наш підрозділ стояв неподалік міста Соледар на Бахмутському напрямку, – розповів старшина Василь Ігнатенко. – Наші сержанти – люди з великої букви, всі їх поважали, любили, молоді солдати багато чому в них навчились. Завдяки цим хлопцям вціліло чимало бійців, які могли б і не вийти з оточення. Вони взяли на себе відповідальність. Коли роті потрібно було перейти на іншу позицію, вони залишились в окопі прикривати наш відхід. Побратими загинули, рятуючи наші життя.
Невістка сказала, що син загинув
У Малій Каратулі нині живуть рідні Олексія – батьки та сестра Альона, з Олексієм вони двійнята. Петро Миколайович та Тетяна Семенівна Іванови родом із Луганщини, проживали в селі Нянчине Сватівського району. До кордону із росією було близько десяти кілометрів. У 2020 році діти наполягли на переїзді батьків ближче до них, на Київщину. Олексієві тесть із тещею – з Переяслава, так все і вирішилося. У Малій Каратулі купили великий будинок, щоб вистачило місця для всіх дітей і внуків, які приїжджатимуть у гості.
Дев'ятикласниками двійнята Альона та Олексій зробили фотоколаж з власними портретами у дитячому віці
Уранці 24 лютого 2022 року Олексій приїхав до Переяслава, він завчасно відправив до батьків дружину та маленького синочка. Обійняв їх та відразу вирушив до військкомату. Його записали до Бориспільського батальйону тероборони та призначили командиром другого стрілецького відділення. А рівно через три місяці Олексій Іванов добровільно записався до зведеної роти, яка відправлялася на передову на східних позиціях.
Відтоді Олексій щоранку надсилав батькам у телеграм коротке відео з привітанням, бажав рідним гарного дня. Увечері також звітував, що з ним усе добре.
Сестра Альона з донечкою та батьки Олексія Іванова. Мала Каратуль. Квітень 2023 р.
– Увечері він обов’язково телефонував, – розповідає Петро Миколайович. У телефоні показує найдорожче – відео, на яких їхній син живий і посміхається. – Іноді під час розмови було чути постріли, вибухи. Але він передусім намагався заспокоїти маму: мовляв, не хвилюйся, то вітер свистить, а так у нас все нормально.
Останнє відео від нього прийшло 27 липня близько 6-ї ранку. Ми здивувалися, бо він так рано ніколи не надсилав сповіщень. Як виявилося, то було його останнє побажання нам доброго ранку. Коли увечері він не зателефонував, ми особливо не хвилювались. Думали, може, телефон розрядився, чи він знаходиться десь на завданні. А наступного дня вранці зателефонувала невістка Юля, сказала, що Альоша загинув…
На могилі сина батьки впорядковують меморіальне місце
«Ми всі дослухалися до Олексієвих порад»
У 1990 році у сім`ї Іванових, де вже підростали доньки Ірина та Наталія, з’явилися двійнятка. Альона розповідала, що вони з Олексієм були «нерозлийвода». Олексій, хоч і був наймолодшим у сім’ї, завжди заступався за сестер.
Олексій із сестрами Іриною, Альоною та Наталією
– Він по життю був воїном, захисником, – розповідає Альона. – Різниця у віці між нами та сестрами була 10 і 12 років, але ми всі дослухалися до його порад. У 1998 році ми з Олексієм пішли до школи, яка була в сусідньому селищі Червоноармійське. Альоша не був відмінником, але навчався добре, був активістом, дуже любив співати і танцювати. Обожнював читати. Бувало, я принесу якусь книжку з бібліотеки, а він мені каже, що уже її прочитав. Коли він тільки встигав? Він навіть на війні знаходив час для читання. Останню книгу, про чорних запорожців, дочитати не встиг. Ми її поклали в домовину…
Після школи Олексій вступив до Луганського національного педагогічного університету на факультет фізичного виховання, займався плаванням. Здобувши диплом, влаштувався на роботу в Луганську.
Олексій любив спорт і літературу
Пішов в АТО тихцем від батьків
– Коли у 2014 році там почалися антиукраїнські заворушення, я йому порекомендував перебратися до сестер у Київ. Дівчата вже давненько там жили і працювали. Він послухався й переїхав, – розповідає батько.
– У травні Альоша приїхав до нас, а в серпні став збиратися нібито на заробітки до Польщі, – розповідає сестра Альона. – Купив каремат, великий рюкзак, металеву миску, кружку. Я не розуміла, навіщо йому там усе це. Коли від’їздив, то сказав, щоб його не проводжали.
Родина Іванових у переяславському музеї просто неба. Травень 2022 року
Домовилися, що увечері зателефонує, коли буде на кордоні. Дзвінка я не дочекалася і набрала сама. Тоді Льошка сказав, що поїхав не в Польщу, а на схід воювати, захищати Україну. Не хотів раніше про це казати: «А ви мене просто не пустили б», – відповів. Ми вирішили про вчинок Олексія розповісти лише татові.
Петро Миколайович на цих словах гірко посміхнувся.
– Я довідався не від дівчат. Мені насправді ще раніше зателефонував жінчин брат, питав, де Альоша. Кажу, що у Польщу поїхав на заробітки. А він тоді й розказав, що мій син уже під Старобільськом проходить військове навчання. Потім він півтора місяці стояв на блокпосту біля Сєверодонецька. Про все це я вирішив теж нікому не казати, аби дівчата зайве не хвилювалися.
– Отак, кажуть, всі й берегли мене, приховували аж до 24 лютого, – втираючи сльози, зауважує мама Тетяна Семенівна. – Коли син пішов у тероборону, я в дівчат питаю: а як же його туди взяли, бо ж він і в армії не служив? Отоді вже про все дізналася і я…
Олекій Іванов з побратимами
Поспішав жити і любив дітей
Олексій дуже поспішав жити. Коли щось робив по господарству, то в нього все немовби «горіло» в руках. Дуже любив маленьких дітей, багато і залюбки грався зі своїми племінниками. А коли в нього народився син, то був на сьомому небі від щастя. Казав, що життя свого не уявляє без Льовчика… Можливо, саме через таку любов до дітей і пішов працювати у «Кідландію» – дитячий парк професій у Києві.
Олексій Іванов з дружиною та синочком
Онуки стали єдиною розрадою
– Сина я підтримував у всіх починаннях. Коли у лютому він добровольцем зголосився їхати на війну, я сказав, що він усе робить правильно, ставши на захист своєї країни та родини, – батько змахнув підступну сльозу.
Тетяна Семенівна з чоловіком не згодна, її материнські почуття й інстинкти сильніші за суспільні інтереси і громадські обов’язки. Вона шкодує, що син одним із перших пішов на війну, бо там вона втратила свою кровинку.
Олексій Іванов з дружиною та синочком
– Не треба було його так виховувати, таким щирим патріотом… Може, він тоді залишився б живим… – плаче мама. – Востаннє, коли приїздив додому перед відправкою на війну, я просила його, щоб був обережним. А він відповів: «Мамо, я не буду ховатися. Батько он теж зразу поїхав у військкомат, коли сталася аварія в Чорнобилі. А ти мене просиш ховатися?».
– Мені в той день, коли загинув Альоша, було дуже погано. Я відчула, що потрібно повернутися додому, – пригадує сестра Альона. На той період вона з дитиною перебувала в евакуації в Італії.
– Я не знала і не розуміла чому так, але відчувала, що маю негайно їхати до батьків. Тоді брат і загинув…
Олексій Іванов і синочокм Льовчиком у переяславському музеї просто неба. Травень 2022 року
Альона розповідає, що весь час, скільки брат був на фронті, вони з друзями та рідними збирали різну допомогу воїнам. Зокрема, на прохання Олексія вони із сестрами збирали гроші на автомобіль:
– Я зверталася навіть до інтернет-блогерів, які мають сотні тисяч підписників, із проханням виставити на своїх сторінках оголошення про збір коштів на ці потреби. Жоден не відгукнувся. Навіть одна дуже добра знайома, з якою я певний час разом працювала. Ще одна відписалася, що зробить це за плату: одна тисяча гривень на її картку і через тиждень (бо в неї черга!) вона виставить на один день наше оголошення…
Олексій на війні. Побратими його цінували як вірного і веселого товариша
Спілкуючись із родиною, зауважили, що вони, як для вихідців з Луганщини, дуже добре розмовляють українською. Альона відповіла:
– Я приїхала до Києва у 2011 році, розмовляли російською. А ось Альоша навіть там, у нас вдома, говорив тільки українською, хоча з нього часом і глузували. Він не соромився рідної мови. А з 24 лютого російська перестала існувати і для мене та всієї нашої родини. Ми не змовлялися, просто якось усі перейшли на нашу рідну українську мову.
Петро Миколайович та Тетяна Семенівна виховали чотирьох дітей, а зараз у їх будинку лунає дитячий сміх від чотирьох онуків. У них двоє хлопчиків та двоє дівчаток. Велике горе для родини – втрата сина і брата – тамується і лікується тільки клопотами з онуками – єдиною розрадою в родині Іванових.
Сестра Альона Іванова тримає портрет брата у своїй кімнаті біля ліжка. каже, що без нього їй тяжко
«Зустрів незнайомця, який став за брата»
– Пам’ятаю наше знайомство з Альошею. Я тоді працював у торговому центрі, а він саме повернувся з АТО, – розповів товариш Олексія Олег Мазур. – Стояв переді мною молодий, усміхнений, життєрадісний, відкритий хлопчина. Те знайомство було неначе зустріччю двох давніх друзів. Тоді я зустрів незнайомця, але настільки рідного душею, що відтоді у моєму житті з’явився брат.
Льошка був таким, що з ним можна і посміятись, і почудити, і плече він підставить, і пораду дасть. Пам’ятаю кожний момент нашої дружби, від першого рукостискання і до останньої телефонної розмови. Ми наче щось відчували, бо вона була довгою, як ніколи. Із жартами та сміхом…
Олексій на війні. Побратими його цінували як вірного і веселого товариша
Ми з братиком пройшли чималу дорогу пліч-о-пліч, їздили разом на роботу за кордон. Повернулись і знову працювали разом, у відрядженнях мало не пів України об’їздили. У нас було стільки планів і мрій. Хотіли багато подорожувати вже родинами…
Пам’ятаю, як Льошка зателефонував мені, коли в нього народився синочок, я був одним із перших, хто про це дізнався. Я так за нього порадів, бо він дуже мріяв про синочка.
Льошка залишив у моєму житті дуже важливий слід, я й досі рівняюсь на нього і буду це робити й надалі. Я зроблю все можливе, щоб пам'ять про мого брата жила, щоб люди знали і пам'ятали про його подвиг. Цілеспрямований, мужній, сильний, розумний – таким він є і буде! Не можу говорити про нього в минулому часі, бо весь час відчуваю його поряд. Колись зі своїм сином я обов’язково прийду на могилу до Льошки та розповім йому про супергероїв XXI століття. Про татового друга та братика, про татового героя.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
