Унікальність переяславського Музею кобзарства не лише в тому, що він єдиний в Україні, а і в його інтерактивності. Кожен з відвідувачів може взяти до рук національні музичні інструменти та зіграти на них. Особливо це захоплює дітей, які на мить відчувають себе справжніми кобзарями та козаками. А музейники тішаться, коли юні відвідувачі видають на лірі чи кобзі варіації відомих пісень.
Музей Кобзарства розповідає про зародження та розвиток кобзарського мистецтва на теренах України, про народних співців-кобзарів, їхні життєписи та унікальну творчість. В експозиції представлені найдавніші музичні інструменти: кобза, старосвітські бандури, торбан, ліра, лютня, гуслі.
Втім сучасний музей має бути інтерактивним, в якому б відвідувачі не лише споглядали експонати, а і могли спробувати покористуватися ними за первинним призначенням, вважає завідувачка Музеї кобзарства НІЕЗ «Переяслав» Світлана Тетеря. Особливо аби зацікавити молоде покоління.
– Дев’ять років тому, коли я почала працювати в музеї, ми розробили ряд заходів, які б наближали людей до середовища, в якому побутувала традиційна українська співацька культура. Організовували біля музею «Кобзарький майдан», запрошували музикантів. Варили куліш, влаштовували спільну трапезу, яка об’єднувала людей – долучалися навіть перехожі. Дітям було цікаво помацати давні інструменти, спробувати на них пограти, – зазначила музейниця.
Тому згодом відомий музикант, очільник Київського кобзарського цеху Микола Товкайло виготовив для музею колісну ліру та кобзу. Майстер реконструював їх за схемами автентичних музичних інструментів, тож і виглядають, і відтворюють звучання вони точно як справжні. За сприяння фонду Миколи Томенка «Рідна країна» музей поповнився ще й копією діатонічної старосвітської бандури. А пізніше, окрім струнних інструментів, з’явився ще й ударний – ксилофон.
Діти та дорослі почали з охотою приходити до музею. У залі всього один зал, а затримувалися в ньому протягом годин.
– Музей має бути «живим». Відвідувачі беруть до рук національний інструмент, і відчувають себе давніми музикантами. На екскурсії часто приїжджають переяславські школярі та з сусідніх громад, студенти. Нерідко приймаємо гостей і з Києва та інших міст області. Буває, діти приходять з класом, а наступного разу приводять батьків, – розповідає Світлана Тетеря.
На початку повномасштабної війни музей зачинився, експозиції перемістили у фондосховища. У жовтні знову почав приймати відвідувачів. Багато дітей не ходили до школи, тому екскурсії замовляли доволі часто – це було для них і спільним дозвіллям і можливістю поспілкуватися.
Під час екскурсії працівники музею вмикають аудіозаписи кобзарів і лірників, зокрема, оцифровані записи унікальної фоноколекції, які зробили Леся Українка та Климент Квітка під час етнографічних експедицій.
Молодша наукова співробітниця музею Наталія Костюк знайомить гостей з основами гри на інструментах, а ще, маючи чудові вокальні дані, навчає дітей українських пісень. Втім школярі часто наспівують під ліру не традиційний кобзарський репертуар, а популярні пісні.
– Молодь цікавиться етнічною культурою, яка поєднується з сучасністю. Останній рік крутять ліру і співають «Ой, у лузі червона калина». Приїжджали ліцеїсти з Борисполя, то намагалися під ліру навіть «Рамштайн» співати, – усміхається завідувачка музею. – Завершуються зустрічі завжди спільним виконанням гімну України.
Кобзарство включене до переліку об’єктів нематеріального культурної спадщини ЮНЕСКО. Один з критеріїв внесення до списку – це має бути жива традиція. Фахівці досліджували, чи перервалася старосвітська традиція кобзарства, чи збереглася тяглість поколінь.
Коли виникло кобзарство точно невідомо, найдавніші письмові згадки датуються 16 століттям. Поширення воно набуло за часів існування Запорізької Січі та Козацької держави. Історично носіями традиції були незрячі мандрівні виконавці – кобзарі, лірники, бандуристи, співці.
Традиційно це були чоловіки, які заробляли собі на хліб, мандруючи та співаючи на майданах, базарах, ярмарках, під церквами. Вони мали свій репертуар – думи, історичні пісні, релігійні псалми, і навіть весела, танцювальна музика. Кобзарство і лірництво об’єднували в кобзарські цехи. В них існувала своя «освітня програма» – учні переймали від майстрів навички гри та тексти пісень. Лише після проходження науки учня зараховували до кобзарів. Така система забезпечувала безперервність традиції. У період 1920–30-х років радянська влада переслідувала кобзарів, намагаючись знищити традицію. Як наслідок, багато носіїв мусили піти в підпілля.
У минулому столітті кобзарство набуло нового дихання. А завдяки цілій плеяді виконавців-кобзарів, серед яких Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Микола Будник, Віктор Мішалов, Сергій Радько, Володимир Кушпет традиція і сьогодні побутує та розвивається по всій Україні.
– Режисер Олесь Санін зняв прекрасний фільм «Поводир», який був на слуху кілька років: про нищення нашої культури та культурної нації. Мало хто знає, що він сам музикант, грає на колісній лірі, бандурі, сам робить інструменти. І входить до товариства «Київський кобзарський цех», який очолює Микола Тихонович Товкайло. Цей фільм навіть висували на «Оскар». Відродження національної культури – це те, що тримає нас навіть у найтяжчі часи. І якщо ми зацікавимо бодай одну людину – це вже наш внесок, – зазначила Світлана Тетеря.
Музей Кобзарства працює з середи по неділю з 09:00 до 17:00. Понеділок та вівторок –вихідні. Вартість квитка: 40 грн для дорослих, 20 грн для дітей, студентів та пенсіонерів. Адреса: вул. Богдана Хмельницького, 20.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
