У суботу, 28 вересня, в рамках архівно-музейного проекту Державного архіву Київської області "НепрOSTі листи – пошук адресатів" в Гланишівському будинку культури відбувся захід пам’яті – вручення листів (точніше – копій) остарбайтерів з Гланишева їхнім рідним та близьким, які були написані 75 років тому, але так і не потрапили до села. Загалом у фондах обласного архіву було відшукано 69 листів, які адресовані гланишівцям. Пошуками їх активно займалася сільський голова Гланишева Світлана Кондратенко, рідні якої також були підневільними працівниками німців у період Другої світової війни. Вона разом із начальником архівного відділу РДА Оленою Розовик та секретарем Гланишівської сільради Валентиною Трухан й провела цей захід пам’яті. Та так, що ніхто із присутніх не лишився байдужим до пережитого нашими земляками в Німеччині.
З остарбайтерів лишилася лише Марія Коваленко
– Мій дід Василь зі своєю сестрою Марією потрапили до міста Хемніц у 1943 році. Аби їх не розлучили, вони назвалися чоловіком та дружиною і їх поселили в одному бараці. Працювали на металургійному заводі. Коли я підросла, то бабуся Марія частенько казала до мене: "Давай поговоримо німецькою". Зараз я дуже шкодую, що мало цікавилася її життям в далекому краї, – сказала Світлана Кондратенко і передала своїй мамі Вірі Пальчик лист із фото свого діда Василя Самійловича.
Загалом у роки Другої світової війни із Гланишева на примусові роботи в німецькі міста Хемніц та Данциг було вивезено близько 30 дівчат та більше десяти хлопців. Вони вже всі, окрім Коваленко Марії Павлівни, відійшли у потойбічне життя. Тож нині ця 92-річна бабуся у Гланишеві є єдиною живою очевидицею тих страшних подій. Але через погане самопочуття з’явитися до
будинку культури вона не змогла. Копії її листів Світлана Кондратенко занесла до неї додому. Із собою вона запросила й кореспондента "Вісника". Про те, як у свої 14 років Марія Коваленко потрапила на примусові роботи до Німеччини та що вона пережила там, читайте в одному з наступних номерів нашої газети. А сьогодні вміщуємо уривок із її листа до матері. Його було зачитано й перед учасниками зібрання: "Я получила від вас, мамочко, фото. Тепер, мамочко, як встаю і лягаю, то все на вас дивлюсь. Зараз закінчили жнива і робота є різною. Їсти є що: картопля, огірки. А нема в чому ходить. Вишліть блузку, чулки і сорочки. Підходить зима, пан дав взуття на дерев’яній паскудній підошві. Якщо є матерія, то якби вислали спідницю, а більше нічого не треба".
Уривки і з інших листів, які писали остарбайтери до своїх рідних, більшість присутніх у залі слухала зі сльозами на очах. Особливо ж плакали ті, кому ці звістки з минулого пощастило отримати. Адже для них це не лише цінний історичний документ, а й сімейна пам’ять.
"Хліб не шліть, а краще – табак"
Багато цих листів написані у 1943 році на спеціальних листівках. Судячи з їх змісту, дехто з остарбайтерів отримував багато листів і посилок, а дехто переживав, що або про нього забули, або листи і посилки десь пропадають. Приміром, Пріська Авраменко писала своєму брату Івану та сестрі Галині: "Ви, мабуть, не хочете мені писать. Невже не можна знайти вільної хвилинки, щоб написати три слова, які були б для мене великою радістю".
Писати правду заборонялося, тому в деяких листах цензурою (недозволений текст) щільно закреслено чорнилом. Більшість листів написана безграмотно. Проте зустрічаються і листи, написані каліграфічно, із розстановкою розділових знаків. У багатьох дівчачих листах повторюються однакові вислови – ніби переписали одна в одної. Лише в кількох листах описуються тяжкі умови праці. Ось як писала Соня Шостак своїй мамі Варварі, брату Василю та сестрі Марії: "Роблю сьомий місяць у пана, як три роки". Подібне писала й Галина Дмитренко своїм рідним: "Пробула тут 15 місяців, а вже показалося, що 15 років".
Мало листів, у яких йдеться, що всього вистачає: і харчів, і одягу. Це при тому, що на фотографіях, яких небагато у листах, всі остарбайтери – гарні та охайні. У Німеччину з України слали тютюн (в більшості), сухарі, пшоно, мак та соняшникове насіння, які можна було виміняти на інші продукти та одяг. Про це йдеться у листі матері Миколи Юра: "Ми живемо по-старому. Їсти є що, ходить є в чому. Всього накупила за табак. То оце думаю сестриці вислать посилку: ботинки, піджак і чулок пар п’ять, бо в нас то є все. Уже другий рік не бачу вас. Якщо можна, то вишліть ще табаку".
А ось що писала Марія Авраменко своєму тату, мамі та братам Івану і Василю: "Передаю вам по низькому поклону і по скучному поцілунку. Дуже скучаю. Як іздумаю скільки вдома роботи да нікому робити... Якби мені крила, то я б хоч на один місяць прилетіла б да вам усе і поробила. Не журіться за мною. Нам дають одежу і домашня ще ціла. Є що носить".
"Встаю, матінко, раненько, лягаю пізненько"
Зачитали на заході пам’яті й уривок з листа Марії Хобти до її батьків: "Вийшли в поле висадки жать. Пішов великий дощ, то після обіду дома. Одержала від вас табак, картошку, нитки. За табак вторгувала грошей, виміняла маргарину і хліба. Хліб не шліть, а краще табак. За гроші з табаку хочу купити жакет або пальто. Торбинок вислати не можу, бо посилки не йдуть на Україну".
Зворушливий лист своїй мамі написала й Марфа Савчук: "Чи й вам, матінко, такий празник був, як мені: два дні не робили, то я все їла. Працюємо від 7 ранку до 8 вечора. Встаю, матінко, раненько, лягаю пізненько. Згадайте, моя матінко, мене хоть раз на годину, я вас в далекій чужій стороні – сім раз на хвилину. Получаю по 40 коп. у день. Купила взуття на дерев’яній підошві. Таке, скільки жила не бачила, а тут ношу. Не журіться за мною. Я до вас три откритки написала, а від вас отвєта немає. Хоч би два слова від вас прийшло".
Про те, що в Німеччину з України йшло багато посилок, пише Галина Дмитренко: "Роблю на фабриці. Дівчата получили по 40-50 посилок, а ви мені, мов на сміх, вислали 20. Хоть би ще пакуночків два табаку вислали, то я б щось купила собі. Бо за гроші нічого не купиш, тільки за табак. Вишліть мені карточку, які ви є, хоч подивлюсь".
А ось що писала Пріська Авраменко: "Коли додому, ніхто не згадує. Часто гудки заводів проголошують небезпеку: дньом і ноччю. Нам зараз грошей трохи побільшало. Я одержала 35 марок, але відраховують за плаття і сорочки, за ті, що за рік видали. Харчі теж покращали. Стали два раза варить суп, а хліба та сама порція. У неділю пускають гулять від 2 до 7 вечора. Але ми гулять не ходимо, бо не бере охота до гульні".
Привертає увагу й віршований лист Катерини Рубан, який вона написала російською: "Здрастуй, мать, прими письмо от дочки. Пишет дочь тебе из далека. Я жива, но жизнь моя плохая. Ех одинока, горька и грусна. Завезли меня в страну далеку с одинокой буйной головой и разбили жизнь мне молодую. Разлучили нас, маменька, з тобой. Знаю мать, отца я не увижу, а сестренку крепко я люблю. А тебе, родная моя мама, на прощанье крепко руку жму".
Немало цих листів було вручено присутнім на заході пам’яті. Кілька отримала й Тетяна Авраменко і тут же стала вчитуватись в написане.
-- Мій дядько Дмитро написав цього листа до моєї мами Євдохи. На примусових роботах в Німеччині були ще і її дві сестри: тітка Одарка працювала на заводі (складала запчастини до літаків), а тітка Галька за двадцять кілометрів від неї порала господарство в пана. Галька, хоч й також тяжко трудилася, харчувалася непогано. Вона навіть примудрялася возити харчі Одарці, -- сказала Тетяна Григорівна.
Вісточки з минулого отримали ще Григорій Дмитренко, Віра Пальчик, Ольга Кизуб, Ганна Олексенко та інші. Читати ці пожовклі від старості листи без сліз на очах вони також не могли.
Наприкінці зібрання організатори заходу нагадали присутнім про те, що Міжнародний військовий трибунал у Нюнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували в нацистській Німеччині, злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права.
