Подвір’я Анатолія (53 роки) та Валентини (49 років) Онищенків зі Стовп’яг є зразковим у селі вже багато років. Із ранньої весни до пізньої осені всілякі квіти буяють не лише в дворі, а й на чималих клумбах біля нього.
– Я ставлюся до квітів, як до маленьких дітей. Вранці перше, що роблю, йду на свої клумби, а вже потім пораюся по господарству. Рослини це, мабуть, відчувають, тому й цвітуть щедро, – сказала Валентина Онищенко.
На парадному дворі Онищенків стоять вазони із хризантемами та садові скульптури. Деякі невеликі декоративні споруди змайстровані господарем садиби власноруч.
– І оцю собачу будку змайстрував мій Толя, – показуючи на казковий будиночок зі східцями, каже господиня помешкання. – У ньому живуть наші пекінеси. У нас їх четверо. Тіша дуже старенький, йому понад вісімнадцять років. І хоча він глухий і сліпий ми все одно його дуже любимо. В нього хворе серце і ми періодично його возимо в Переяслав до ветлікаря Юри. Ще є в нас Джесі, Бадік і Ліза. Лізу підібрали в Києві наприкінці минулого року. Тоді дивитися на цю собаню без жалю і співчуття, було просто неможливо. Вона була, як то кажуть, голодна і холодна, дивилася в нікуди, на ногах практично не стояла. Шерсть була брудна і скуйовджена. Ми з чоловіком зрозуміли, що без нашої допомоги вона просто не виживе, адже того холодного зимового дня ніхто з перехожих на неї не звертав уваги. Тепер же Ліза дуже жвава і грайлива, як і Джесі та Бадік.
З усього помітно, що добре почувається тут і висловухий кіт.
– Це наш Філя, – каже дочка Онищенків Руслана, 26 років. – Придбали його через інтернет. Він мені сподобався відразу, як побачила його фото в соціальній мережі. Проте, як приїхали його купувати, то він виявився найгіршим серед інших п’яти кошенят. Але я все одно вибрала його. Як привезли додому, то я це кошеня покупала, розчесала і воно вмить стало гарненьким.
Ошатності подвір’ю додає альтанка зі шторами з тканини. Поблизу неї стоїть новенька гойдалка-кокон.
"Ми познайомилися дев'ять років тому і лише тепер вирішили розписатися"
– Наприкінці цього серпня ми їздили на відпочинок до моря в Залізний порт, – згадує пані Валентина. – Проживали в готелі, на території якого була схожа гойдалка. Толя помітив, що мені подобалося в ній гойдатися, і оце подарував таку саму. Я вдячна долі, що звела мене з таким хазяйським і турботливим чоловіком, як Толя. Він працює виконробом в будівельній компанії.
Свого часу ми жили на хуторі Веселий. Познайомилися випадково. Одного дня мама проводжала мене на навчання (тоді я вчилася в Маслівському сільськогосподарському технікумі), а він, їдучи мотоциклом із Гречаників, зупинився біля нас і запропонував мені зустріти Новий рік разом із молоддю нашого села. Я пообіцяла, але так сталося, що в село на це свято не приїхала. Знову ж ми побачилися через півроку. Толя підійшов до мене, коли на автовокзалі в Переяславі я стояла в довгій черзі за морозивом, і запропонував підвезти мене додому. З тих пір ми більше не розлучалися. Ото погуляли з півтора року і одружилися. Згодом у нас народилася донька Віта. Зараз їй 30 років. Вона зі своїм Русланом та їхніми дітками (Анечці зараз 8 років, а Антончику – чотири) живуть в Яготині.
А ось донька Руслана вийшла заміж 12 вересня. Зі своїм Сашею вона познайомилася на першому курсі Київського аграрного університету. Дев’ять останніх років вони були нерозлучні, а розписатися вирішили лише тепер. Зараз молодь зовсім не така, як була колись. Не квапляться зі штампом про одруження у паспорті. Руслана із Сашею неодноразово їздили на заробітки за кордон. Побували вже і в Естонії, і в Чехії, і в Німеччині, і в Болгарії, і в Швейцарії.
Готуючись до їхнього весілля (гуляли його в "Любокраї"), причепурила своє обійстя як тільки можна краще. Це для мене не проблема. Головне, щоб наші діти жили у мирі та злагоді.
– Так як оце я з тобою? – лагідно промовив до своєї дружини Валентини Анатолій Онищенко.
