17 грудня відзначається День працівника державної виконавчої служби України. Його запроваджено президентським указом у липні 2009 року. Напередодні професійного свята про особливості роботи державних виконавців наша розмова з начальником Переяслав-Хмельницького міськрайонного відділу ДВС центрального міжрегіонального управління юстиції м. Києва Григорієм Соколовим.
– Григорію Олексійовичу, практично всі державні служби постійно реформуються. Не винятком є і служба виконавча. Чи змінилися її завдання у зв’язку з цим?
– Завдання одне: виконання рішень адміністративних та судових інстанцій. На посаді я працюю одинадцятий рік. За цей період переглядалися й загальні законодавчі норми, і тричі змінювалася назва нашого управління. Зараз у нашому відділі разом зі мною 12 працівників, з яких вісім – держвиконавці. Коли я прийшов на цю посаду, відділ займав одне з останніх місць за показниками роботи в області. Зараз ми в пятірці кращих у рейтингу управління.
– Рішення з яких приводів найчастіше отримуєте на виконання?
– Зараз найбільше справ щодо стягування штрафів за порушення правил дорожнього руху (ПДР). На інші справи припадає відсотків десять: це аліменти, розподіл майна, примусове виселення тощо.
– Нині додалися штрафи за порушення карантинних вимог?
– До нас поки не доходило жодного. Наскільки знаю, протоколи, які складаються поліцейськими з цього приводу, оскаржуються в суді.
До речі, щодо штрафів за порушення ПДР. Здебільшого розміри порівняно невеликі – це 425 грн. Оскаржувати їх водії майже перестали. Виграти такий судовий позов – мало вірогідно, інакше ж, окрім штрафу, позивач мусить ще заплатити 400 грн судового збору. Тож «дрібні» порушники тепер прагнуть швидко заплатити штраф і забути.
А ось більші штрафи оскаржують частіше, хоча теж не дуже успішно. Це суми по 17, 35 або й 100 тисяч гривень. Такі провадження маємо щодо юридичних осіб чи підприємців. Штрафи в такому розмірі – за перевантаження автомобілів на дорогах. Їх виписують тільки інспектори спеціалізованого підприємства «Укртрансбезпека». Протоколи складають на місці встановлення порушення, і це може бути в будь-якому куточку України. Але постанови щодо стягнення штрафу надходять підприємству-власнику транспорту за місцем його реєстрації. Таких проваджень багато є по нашому місту.
– Чи займаєтеся ви штрафами від органів місцевого самоврядування?
– Так, це теж наші повноваження. Такі протоколи ми почали отримувати з кінця весни, коли люди почали палити листя й траву. У міській комунальній службі є інспектор, який складає відповідні протоколи, їх розглядає й затверджує адмінкомісія міськради.
З початку цього року нам надійшло понад 40 місцевих рішень про штрафи. Це несанкціонована торгівля, спалювання решток рослинності, порушення громадського порядку та інші адмінпорушення.
Середній розмір такого штрафу – 340 грн. Та якщо справа доходить до нашої служби, то винуватець мусить додатково заплатити також виконавчий збір і витрати на виконання виконавчих дій. А це в підсумку майже подвійна сума.
Буває, що до відкриття нами провадження людина звертається до адмінкомісії міськради. Адже орган, який видав таке рішення, може його відкликати без подальших наслідків наших дій для оштрафованого. Загалом майже в 90 відсотках таких справ люди прагнуть відразу сплатити штраф без примусового стягнення його виконавцем.
– Пересічні громадяни часто користуються відкритим реєстром боржників? Наприклад, водій порушив ПДР, це зафіксувала камера, поліція виписала штраф, а людина не в курсі?
– Досвідчені й обізнані водії за цим слідкують. Та відколи, а це близько трьох місяців, поліція контролює дорожній рух з допомогою відеокамер, бували й прикрі ситуації.
Ми отримуємо постанову про примусове виконання штрафу за порушення ПДР. Наступного дня мусимо відкрити провадження і вжити заходів для забезпечення виконання рішення. Найперше – блокування карткового рахунку в банку. Цей водій відразу отримує сповіщення і приходить до нас із претензіями.
На жаль, часто поліція не перевіряє, чи сплачено штраф, а відразу надсилає постанову. Ми ж перевірити цього не можемо, бо не маємо доступу до казначейської бази даних.
Щоб врегулювати ситуацію, людина має нам надати письмове підтвердження – квитанцію чи банківське платіжне доручення. Тоді в той же день чи на наступний ми закриваємо провадження і знімаємо обмеження. Щоб люди не збурювалися, робимо все оперативно. Такі справи в мене на особливому контролі.
Тож порада – зберігати квитанції про сплату всіх штрафів, боргів та інших платежів. Якщо оплату здійснено через електронні системи, чим зараз багато хто користується, обов’язково роздрукувати паперову квитанцію. Ми на доказ можемо прийняти тільки такий документ, а не сповіщення у гаджеті клієнта.
Проте і тут є одна проблема. Списання штрафів з рахунку і розблокування банківської картки здійснює тільки центральний офіс тієї установи, де відповідач має рахунок. Їм ми надсилаємо паперового листа заказним повідомленням. Після його отримання наступного дня банк знімає обмеження. Але наша Укрпошта працює так, що ці листи ідуть дуже довго, тож на практиці це займає іноді й півтора тижня.
– Виходить, що «держава в смартфоні» й онлайн-послуги до виконавчої служби ще не дійшли?
– Зміни почалися. Близько місяця ми працюємо з програмою електронного пересилання виконавчих листів. Крім того, розпочато вдосконалення реєстрів. Сподіваюся, хоча б через рік завершиться їх об’єднання, зокрема тих, що в межах нашої компетенції (нотаріуса, прикордонної служби, казначейства тощо). Це дозволить працювати оперативно.
Є покращення і щодо взаємодії з банками. Зовсім недавно впровадили електронну систему накладення арештів, до якої приєднано поки що три банки, зокрема й Приватбанк. Тож щодо їхніх клієнтів можемо самі всього за кілька хвилин як заблокувати рахунок, так і зняти обмеження. Очікуємо, що ці функції поширяться на всі банки. Поки що з рештою співпрацюємо через паперову пошту.
– А хто потрапляє до реєстру боржників і чим це загрожує?
– До єдиного реєстру боржників заносять дані осіб, які мають несплачені різні штрафи, аліменти, борги комунальні й приватні (за судовими рішеннями), підлягають примусовому виселенню, конфіскації майна тощо. Не реєструють там тільки тих аліментників, які регулярно сплачують. Відтермінування дозволяється не більше трьох місяців.
Після виконання зобов’язання ім’я громадянина з реєстру видаляють. Доти він не зможе здійснити жодних нотаріальних чи реєстраційних дій. Обмеження на виїзд за кордон може поширюватися на злісних аліментників, персонально щодо яких виконавча служба надсилає електронне сповіщення Держприкордонслужбі. Щодо такого ж обмеження для інших боржників рішення має винести суд. Там розглядають справи щодо сум понад 20 тис. грн, і близько половини цих позовів суд не задовольняє. Тож очікуємо й на те, що невдовзі обмеження на виїзд за кордон усіх боржників, які є в реєстрі, буде автоматизовано.
– Які з проваджень виконувати найскладніше?
– Звичайно ті, де присутній суто людський, психологічний фактор: розподіл майна, виселення. Доводилося заходити в хату колишнього подружжя і крейдою малювати – це – твоя сторона, а це – твоя. І до речі, ці люди зі мною досі добре спілкуються. Було одне провадження на виселення навіть сім’ї з дітьми, але ми знайшли законні процесуальні підстави відхилити його виконання.
Загалом у нас така робота, де потрібно бути ще й гарним психологом. Була така ситуація, коли з молодим виконавцем і дільничним інспектором поїхали в село конфісковувати трактор. Вибіг чоловік, весь у татуюваннях і з вилами на нас накинувся. Мені вдалося з ним домовитися, перенаправити його агресію: порадив проколоти колеса в тракторі, щоб ми його не забрали. Зрештою, свою роботу ми таки виконали через тиждень, а невдовзі той чоловік приходив і вибачався. Зараз ми з ним у гарних стосунках.
За час моєї роботи було разів сім, що виселяли літніх людей. Без надання житла. Емоційно це таки складно. Пам’ятною є історія з практики про перше виселення. Я тоді працював на Бориспільщині. У селі бабусю діти виселяли з хати, бо хотіли її продати. Я знав ці сімейні обставини, було шкода стареньку. Але ж було рішення суду, і ми мусили його виконати. Прийшли, а вона при нас у колодязь хотіла кинутися!
Після того я в позаробочий час пішов до цієї бабусі й умовив таки покинути житло добровільно. Коли ми прийшли зі свідками й позивачами, бабуся трохи упиралася, але хату звільнила і з клуночком пішла жити до сусідів. А через десять днів по тому вона повернулася в свою хату, прожила там ще чотири роки, де й померла, їй було близько дев’яноста років.
Тоді в законодавстві була одна особливість, якою я скористався. Якщо більш ніж через десять днів після виконання рішення відповідач заселявся знову в житло, ми не мали права його виселяти повторно. Це зараз ми можемо відновити провадження. А тоді, це років десять тому, позивачі мусили тільки повторно звертатися до суду і з нуля починати справу.
– На місцевих виборах ви балотувалися на посаду міського голови. Чому таке рішення, якщо маєте високий авторитет у професійній сфері?
– Це рішення не спонтанне, а цілком обдумане і послідовне. Робота в органах місцевого самоврядування мене цікавить давно. Ще в 2010 році на Бориспільщині я балотувався на сільського голову в Кийлові. Моїм опонентом був кандидат від Партії регіонів, котрий там керував чотири скликання поспіль. Раніше ніхто з його конкурентів на виборах навіть не наближався з результатом. Мені ж для перемоги тоді не вистачило зовсім небагато. Так що амбіції в мене є.
Нині теж зробив висновки, як зараз відбуваються вибори. Я спробував боротися чесно. Мабуть, щось не врахував, не скористався якимись ресурсами. Очікував на більшу кількість голосів, але попри все результатом і своїм четвертим місцем задоволений.
