Сергій Павлович (64 роки) та Валентина Карпівна (62 роки) Марченки живуть у Пристромах 28 років. Вони – переселенці з Поліського району. До 1992 року жили у селі Діброва. Там познайомилися, одружилися (41 рік тому), почали будуватися. Та аварія на Чорнобильській АЕС в квітні 1986 року навіть через роки прислала їм свою чорну мітку, змусила поліщуків покинути рідний край. Про теперішнє своє життя на пенсії вони розповіли журналісці Переяслав.City.
"Працював у радгоспі, доки він не розпався"
– Ще в Діброві в нас народилося дві доньки, – зауважує Валентина Карпівна, – тож ми тут у Пристромах отримали хату на три кімнати. Планування не дуже зручне, тут на вулицях є ніби й кращі будинки, але нам зараз і цього забагато. Живемо ж тепер тільки удвох з чоловіком. Та ж маємо ким радіти і пишатися.
Наша старша дочка Наташа живе в Березані, з чоловіком виховують двох донечок. А менша Іра – тут у селі, тоже має двох діток: синочка і дочечку. Так що в нас аж четверо внуків уже! Є кому нас провідувати, і нам є для кого гостинці готувать. Я вже вчора була в магазині, накупила їм «миколайчиків».
Господиня пропонує заварити гості каву, мовляв, ще й самі теж не снідали.
– Ніякого господарства зараз уже не тримаємо, – розповідає. – Раніше і корови були, і поросятка, і кролики, а це тільки в літній кухоньці кілька малих курочок. Ще й не несуться.
У мене дуже болять ноги, то несила поратися. Ще як жили там у рідному селі, то я працювала в колгоспі, тоді пошту носила, у селі була зберкаса, то і там працювала, затим – у магазині. А чоловік весь час у колгоспі шоферував. Як переселилися в Пристроми, то тут ще був радгосп, де овочі вирощували, то я ще й там попрацювала.
– Ну а я тут ким тільки не робив: столяром, пилорамщиком, шофером і даже пожарником, – долучається до розповіді дружини Сергій Павлович. – Хоч і з поліського краю родом, а з деревом навчився працювати вже тільки тут. Спочатку ж мене взяли на пилораму ліс пиляти. На пенсію вийшов у 50 років, і потім ще п’ять працював, доки радгосп не розвалився.
"Спасибі куму, що підштовхнув!"
До Марченків на гостину ми напросилися з цілком корисливою метою – купити лозяну корзину. Оголошення про те, що продаються такі господарчі речі ручної роботи і всього за 100 гривень, побачили в фейсбуці.
– А з корзинами як діло вийшло? У мене є кум, з дитинства дружимо. Він зараз у Васильківському районі живе. Так ото ще пацанами були, як загорілися корзини плести. Пішли нарізали лози, батько покійний дуги зігнув, а далі ж ніхто нічого не показував нам, самі ото якось докумекали. Ну тоді ми по два кошики скрутили і на тому все кончилося.
А то років чотири тому якось дзвонить кум, про те-се балакаємо. Він і питає: ти кошики плетеш? Бо я плету і даже продаю. Мовляв, тим б тоже взявся, нічим же не зайнятий! Так ото, спасибі куму, що підштовхнув!
Воно ж то й так. Поки надворі тепло, то у дворі якась робота знайдеться, то з чоловіками на лавочці посидимо. Ми собі там на улиці гуртом зробили стіл з лавочками, то такі як ми пенсіонери буває збираємося на посиденьки. А зимою холодно – усі по своїх хатах сидять.
– У нас тут на «посьолку» живуть в основному одні пенсіонери, – уточнює Валентина Карпівна. – І то як з переселенців старі помруть, то діти продають хати, чужі купують. Сусіди тут померли з одного блоку, то недавно двір купили – ніби гарні люди, з Житомирщини. А з другого боку купили хату, тоже непогані люди, але так і не живуть, мабуть вже два чи й три роки як. Через дорогу тоже померли пенсіонери, пуста хата стоїть, її дочка продає.
"Іра написала, що в нас такі кошики є"
– Так у мене ж ото із корзинами як було, – повертається до головної теми в розмові господар. – Як кум підштовхнув мене до того, думаю, таки ж зроблю і я. Перший рік пішов нарізав лози, але щось не пішло, так вона й посохла. Кум знову мені: пробуй плети! То я потроху-потроху і давай таки робить.
З велосипедом піду до річки, в нас тут Трубіж, у берегах верби наріжу, походжу-подихаю, і вже добре для здоров’я. Тоді сідаю в сарайчику і плету. Так і зимою заняття є, а то що маємо? Хіба що днями сидіть у телевізор дивитися. Так він мені і вночі набридає, бо, буває ж, як не спиться, то включаю якусь передачу. В нас Т-2 працює.
Була стара корзина, то я подивився і сам уже додумувався що й до чого. Перші кошики були як карикатури. Зараз такі, ніби й нічого виходять. Не сильно професійно, але для свого хазяйства годяться.
– Він же ними як бізнесом не займається, – уточнює дружина. – А так ото: дітям понаплітав, кумам та сусідам подарував. Ну і для себе ж оставив. А це Іра прийшла та каже, що бачила в інтернеті оголошення: хтось хоче такі кошики купити. То вона й написала, що в нас є.
А він же оце як похолодало, то й чимало їх наплів, було може сім чи вісім корзин. Так буквально зразу, учора, дві корзини якісь люди приїхали й забрали. Іра нам дзвонить, що вже й на понеділок ще аж чотири кошики просять. А в нього і немає стільки. І таких ловких «дубців» (лозяних гілочок – авт.) немає.
Так він тепер у літній кухні днями сидить, а я сама в хаті, телевізор дивлюся. Учора вже восьма вечора, а його нема, я дзвоню: ти й ночуватимеш там?
"Лозу треба гнучку і не дуже товсту"
– Вчора доплітав корзину, бо сьогодні ж празник, Введення, то я нічого не роблю, – виправдовується господар. – Як не полінуюся, то за день можу сплести одну корзину. Це якщо є заготовки: лоза нарізана, каркас з обручів скручений, але ж він ще має трохи полежати та підсохнути, щоб форма закріпилася.
Завтра ще піду в берег по лозу. Верба ж є різна, то треба шукати правильну. Я пробую її так: на палець намотую і якщо не трісне, то годиться. Шукаю таку, щоб гнучка була і не дуже товста, бо тоді й негарно буде в кошику і плести її важче, – Сергій Павлович уже на вулиці показує жмут свіжої лози, яка краща чи слабша.
Затим трохи соромлячись, але за наполяганням Валентини Карпівни, чоловік таки веде і в свою «майстерню». Під неї зайняв кімнату літньої кухні. По її облаштуванню та порядку видно, що чоловік – хазяйновитий, його руки до всього умілі.
Показує заготовку-каркас до нової корзини. Розповідає про тонкощі плетіння, що з того сам придумав. Каже, любить тут засиджуватися допізна, бо є компанія: кіт Мартин та радіоприймач, так що не сумно. І тепло, бо в кухні зроблена чималенька піч навіть з черінню. Її зробив один чоловік-пічник, його вже немає, і майстрів які знаються на такій справі – теж.
Піч для Марченків тепер як знахідка. На ній і горіхи підсушити можна, і гарбузового насіння. Город мають чималий, але засаджувати його картоплею вже сил бракує. Тож вирощують гарбузи та вичиняють насіння на продаж – пенсіонерам додатковий заробіток.
– Наша пенсія не позволяє, щоб ми дітям могли грошима допомагать, то так ото тільки що своїми руками зробимо, – зауважу Валентина Карпівна. – Он Наташа вже на восьме березня батьку заказала подарок – два кошики щоб їй сплів.
Із чотирьох корзин вибрала найкращу
– Пенсія у нас мінімальна, я маю дві тисячі сто, – уточнює чоловік. – Хоч я й ліквідатор, і зарплата у мене по тих часах була хороша – у місяць і 500-800 рублєй мав. Та ми вийшли на пенсію, коли ото Юлька (прем’єр-міністр Юлія Тимошенко) коефіцієнти запровадила і ми попали в найменший. Бо вже як тут я працював у радгоспі, то платили мінімалку. А так я маю 36 років стажу.
– Ще нам платять «гробові», як ми кажемо, – по 207 гривень в місяць на харчування, – додає пенсіонерка. – Ну їх уже три місяці немає. Нам Іра зробила карточку, то гроші туди кладуть. Дочка допомагає й субсидію оформити, і по всіх документах, які треба. Вона фельдшером в нашій амбулаторії, то й за здоров’ям нашим слідкує, тиск поміряє, які ліки треба привезе. Так що ми не самі, є кому потурбуватися. Аби здоров’я побільше, то ще пожити можна.
Наприкінці зустрічі я купила корзину. Вибрала собі із чотирьох найкращу, як кажуть, ту, що в руку лягла. У неї буде гарно збирати влітку помідори, а восени – яблука в саду.
Проводжають Марченки гостю з напутнім: не пишіть про нас багато, бо що ж про таких скажеш? – нічого ловкого. Але й додають: ну як уже приїхали, то пишіть, хай газетка буде напам’ять, потім згадуватимемо, що і з нами таке було.
