Двадцять п’ятий рік поспіль журналісти газети "Вісник Переяславщини" проводять конкурс "Людина року". З кількох кандидатур претендентів методом голосування визначається одна. Цього разу в конкурсі "Людина року" перемогла директорка комунального закладу "Переяслав-Хмельницька центральна районна лікарня" Лариса Кузьменчук.
– Ларисо Василівно, наскільки, прийшовши на посаду директорки ЦРЛ ви уявляли обсяги реформи в умовах нашої лікарні?
– Я вісімнадцять років працювала на посаді заступниці головного лікаря, причому десять років займалась проблемами медичного забезпечення. Тому, можна сказати, що прийшла не "з вулиці", розуміла не тільки необхідність змін, а й те, якими вони повинні бути. Це – тривалий процес, і в ньому треба відчувати не тільки себе, свої прагнення, а й людей, колектив, який працює. І, звичайно ж, пацієнтів. Розумію, що реформа йде повільно, але обрано правильний напрямок, і якби не епідемія коронавірусу, ми б просунулися значно далі. Багато моментів у реформі – нові для мене й для колективу, але безсумнівним залишається один: таких коштів, які зараз виділяють з бюджетів усіх рівнів для потреб медицини, ми ніколи не бачили.
– Чи змінилися стосунки з персоналом після вашого призначення?
– Не дуже, бо я не ставлю себе вище за інших. Хоча іноді чую зауваження, що на новій посаді маю коригувати і свої звички спілкування, напрацьовувати поведінку керівника. Насправді виникають ситуації, коли з підлеглими треба тримати певну дистанцію.
Я надто емоційна, в лікарні про це усі знають. Часом можу й накричати, але так було завжди. Однаково ставлюся до санітарок, медсестер, лікарів. Моя команда – це не тільки заступники, це кожен працівник лікарні. Все, що ми досі зробили, – заслуга цієї команди. І коли в кожного буде це розуміння – ми ще багато чого зможемо досягти.
– Людей досі хвилює: хто приймав рішення відкрити в Переяславі госпіталь для пацієнтів з Covid-19?
– Це не наша ініціатива й рішення. Його ухвалювала спеціальна комісія при облдержадміністрації. Проте нашої згоди питали. Ми ж відчували, що зможемо це робити, і погодилися – це був наш шанс.
Тоді ще не знали, які суми отримаємо за ковідним договором з НСЗУ, чи вистачатиме їх. Водночас розуміли, що епідемія тільки починається, хворих буде багато. Відкривши в себе госпіталь, зможемо своїх людей лікувати на місці, а не возити їх кудись.
Цей договір дав змогу заробляти більше коштів і розвиватися. Ми закупили дуже багато нового обладнання і сьогодні почуваємося відносно впевнено. Проте пакетний договір щодо Covid-19 діятиме до 31 березня наступного року. Як надалі платитиме НСЗУ за цю роботу, поки не знаємо.
– Чи підвищили зарплату медикам, які працюють з пацієнтами з коронавірусною інфекцією?
– Згідно з договором, ми щомісячно отримуємо суми, які залежать від кількості лікарських бригад і ШВЛ, а недавно почали доплачувати й понаднормові. На кожну бригаду має бути 20 хворих, а в нас їх більше.
З цих грошей доплачуємо і персоналу, який працює з ковідними пацієнтами. Розмір доплати – від 50 до 300 відсотків. Це залежить від обсягу роботи і тивалості перебування в контакті з хворими, але доплачуємо всім.
Звісно, є незадоволені: скільки б не підвищували, буде мало. Але людям треба звикати, що оцінка їхньої праці не буде такою, як раніше, коли прийшов на роботу, десь походив, з кимось поговорив, і отримав платню. Тепер зарплата залежить від професійного навантаження кожного.
Високі надбавки має персонал, який щодня працює в інфекційному відділенні та тих, що тимчасово перепрофільовані в ковідні: терапевтичне, гінекологічне, пологове, реанімація. У них важка праця, і вони мають досить достойні зарплати. Не було б у нас госпіталю, то й таких зарплат вони б не мали.
– Окрім адміністративної роботи, Ви особисто досі ведете пацієнтів. Це через дефіцит кадрів?
– Відколи почала працювати заступником головлікаря і до сьогодні – жодного дня не залишала лікарську практику. Єдиний час, коли відчуваю себе спокійною, врівноваженою і задоволеною, – це коли я зі своїми пацієнтами. Як лікар без цього не можу.
Можливо, тільки зараз відчула і зрозуміла це остаточно. Не хочу втрачати кваліфікацію, навички, бо адміністративна робота колись закінчиться, а моя лікарська справа зі мною назавжди, доки матиму сили.
Водночас із кадрами теж є проблеми. Особливо в педіатрії. Тому я всі ці роки лікувала дітей. Коли відкрили госпіталь, веду і дорослих пацієнтів. Саме це моя головна і робота, і захоплення водночас. Це моя розрада. Я цим по-справжньому щаслива.
– Водночас із лікуванням пацієнтів у закладі йде велика реконструкція. На якому етапі ці роботи?
– Нашу лікарню МОЗ визнало опорною, і згідно з державною програмою в ній створюється приймальне відділення сучасного зразка. В області таких буде 12. Ми вирішили, якщо вже робити щось, то щоб капітально і добротно. Перебудовуємо увесь перший поверх терапевтичного корпусу.
Від початку проєкту ми були в числі перших, провівши всі підготовчі роботи. На етапі тендеру пішли скарги в Антимонопольний комітет, і ми знаємо, хто їх подавав. Успішно пройшли всі перевірки, суди, але через це затрималися з початком робіт. Зараз підрядник поспішає використати кошти додаткової субвенції, а це 21 млн грн, бо є ризик, що їх доведеться повернути в держбюджет, якщо вчасно не освоїмо.
Будівельники демонтували у приміщенні все зайве, зробили перепланування окремих стін. До кінця лютого мають завершити внутрішні роботи. Зовнішнє утеплення робитимемо навесні, бо нашвидкуруч, для «галочки» – не варто тратити гроші. Водночас утеплювати тільки один поверх – неефективно, треба утеплювати весь корпус, хоча це й дуже дорого.
– Водночас у цьому корпусу на всіх поверхах ви замінюєте вікна?
– На це нам виділили гроші ще місцева районна рада і райдержадміністрація. Завдяки нашому статусу як ковідного госпіталю можемо проводити закупівлі і капітальні ремонти без тендеру. Тож плануємо замінити також вікна в хірургічному відділенні, а наступного року – в інфекційному та інших, де необхідно.
Розпочали ще один великий проєкт із забезпечення киснем усього терапевтичного корпусу. На окремих поверхах у палатах його вже підвели, інші доробляємо. Підписуємо договір на проведення кисневої магістралі, щоб наступного року встановити дві тритонні бочки для рідкого кисню, тоді нам не доведеться їздити по нього з балонами, як зараз.
У нас великі плани щодо оновлення лікарні. Після закінчення приймального відділення розпочнемо повну реконструкцію п’ятого поверху терапевтичного корпусу. Туди переведемо реанімацію і весь операційний блок для проведення там оперативних втручань різних спеціальностей. Надалі в цей корпус переведемо хірургічне та травматологічне відділення. Сподіваємося, що на це в нас будуть гроші.
– Чи обговорювали ви ці плани з новим головою Переяславської громади?
– Так, і мені імпонує його налаштованість допомагати медицині. Вячеслав Саулко хоче бачити нашу лікарню серед передових – із сучасним ремонтом, обладнанням, найкращими кадрами. Міська рада вже ухвалила певні програми. Розумію, що бюджет у них невеликий, але сподіваємося на допомогу. Менші громади теж підтримують нас.
– Як підтримує вас родина у таких планах?
– Коли постало питання очолити лікарню, то я сама сумнівалася. Сім’я сказала – треба. Мене завжди підтримували мої доньки, чоловік, брат, мама, покійний тато постійно спонукав рухатися вперед. Мені ніхто з них ніколи не сказав: куди ти йдеш, навіщо воно тобі? Вони знають, як багато для мене значить моя робота. Але я завжди дбала і про сім’ю. Їсти вдома ніхто, крім мене, не готує!
Проте в моїй родині медик тільки я. Чоловік Іван вже на пенсії після служби в міліції. Доньки категорично не захотіли йти в медицину. Старша Вікторія працює в Китаї, викладає в школі англійську. Алла в університеті Шевченка в Києві здобула диплом психолога, але працює поки не за спеціальністю. Ще малою Віка сказала: лікарем не буду, бо хочу спати вдома!
– Як святкуватимете новорічно-різдвяні дні? Чого собі побажаєте?
– Спокійно в сімейному колі. Через карантин не плануємо кудись вирушати. Я в принципі не люблю шумних компаній. На роботі щодня багато спілкування з людьми, телефон розривається дзвінками допізна. Це втомлює. Тому свята хочеться провести без турбот.
У нас немає дачі, ми не нажили багатства і розкоші, але мені вистачає того, що я маю. Спокій, мир, злагода – більше нічого людині не потрібно. Правда, хочу більше подорожувати. Але для цього потрібно чимало грошей, а ще більше часу, і його поки немає.
У новому році маю одне професійне бажання – щоб в лікарні робота ішла спокійно: без загроз для пацієнтів, ексцесів, тривожних дзвінків і без надзвичайних подій. Всім щасливого Нового року і здоров’я міцного!
Біографічна довідка
Лариса Кузьменчук народилась у 1964 р. в м. Умань. В 1988 закінчила педіатричний факультет Одеського медінституту. Працювала дитячою лікаркою в Поліській ЦРЛ. У 1996 р. разом із родиною була відселена із забрудненої зони в Переяслав. Із квітня 1996 до червня 2000 – дільнична лікарка-педіатр у Переяслав-Хмельницькій ЦРЛ. Із червня 2000 до серпня 2018 – заступниця головного лікаря. Із грудня 2018 – директорка Переяслав-Хмельницької ЦРЛ.
Заміжня, чоловік – пенсіонер МВС, мають двох дорослих доньок, які проживають окремо. Любить тварин, зараз у квартирі живуть дві кішки – єгипетський сфінкс і висловуха британка.
