За останні пів століття змінилися побут, технології, культура, професії, товари. Аби дослідити ці зміни, Переяслав.City попросив Віталія Іващенка (74 роки) і його внука Павла Іващенка (20 років) розповісти про найважливіші етапи їхнього життя.
Дитинство
Віталій Іващенко, 75 років, переяславець, Заслужений будівельник України
Народився в Переяславі 1946 року. Батько Павло Самійлович – ветеринарний лікар, мати Марія Пилипівна – домогосподарка. Я був пізньою дитиною. У нас із сестрою 19 років різниці. Жили в хаті, де і зараз живу, – на вулиці Миколи Саустенка (колишній провулок Чапаєва). Їй уже сто років, батько купив її у 30-х роках. Будинок був конфіскований: попередніх власників, досить заможних людей, заслали в Сибір.
Дітей після війни народжувалося багато, тому по сусідству в мене було маса ровесників. Малими часто гралися "у війну". Ділилися на "наших" і "німців". "Наші" будь-що мали перемогти. Розгулятися було де, адже від вулиці Щорса (тепер Небесної Сотні) до Заальтицького кладовища не було забудови, лише сезонні городи. Самі виготовляли "автомати". А влітку могли "коня" зробити із соняшничиння. Ото й усі наші іграшки.
Ще з дитинства дуже полюбив футбол. За м’яч спочатку слугувала шапка з якимось шматтям усередині. А потім батько, який був заядлим вболівальником, купив мені першому на кутку справжній футбольний м’яч на шнурівці! Тоді я був у почеті серед однолітків. Коли почали транслювати футбольні матчі, батько зібрав гроші й придбав перший телевізор.
У дитинстві ми не тільки грали у футбол, а й активно вболівали. Особливо, коли до Переяслава приїжджала команда льотчиків із Борисполя. Центральне поле тоді розташовувалося в Лагерях. Якщо наші вигравали – це було свято! Але в будь-якому разі ми, хлопці, як справжні фанати своєї команди, мали закидати "полуторку" бориспільців букетами з кропиви.
А взимку був хокей, спочатку без ковзанів, у валянках. А потім і ковзани з’явилися. Лижні походи теж були звичайною справою. Ходили в Германський ліс, на Козинські горби. Тоді це були піщані горби-дюни. Це вже згодом їх засадили соснами.
Павло Іващенко, 20 років, киянин, студент 4 курсу
Народився в Києві. Батько Андрій Віталійович родом із Переяслава. Має бізнес у сфері будівництва. Мати Наталія Юріївна – із Вишневого. Працює директором лабораторії дитячого харчування при ТОВ «Вімм-Білль-Данн Україна». Молодша сестра Катя навчається в школі. Проживаємо у власній квартирі.
Моє дитинство тісно пов’язане з Переяславом. Був період, перед школою, коли я жив у дідуся й бабусі. Навіть ходив у переяславський дитсадок.
Із друзями дитинства товаришую досі. Двоє живуть у Києві, двоє – в Переяславі. Ми гралися у доганялки, схованки. Моїми улюбленими іграшками були конструктори та машинки «Hot Wheels», прототипи реальних моделей автомобілів.
Перший комп’ютер батько купив для роботи. Мені тоді було 6-7 років. Я мав обмежений доступ до нього, зрідка грав у кульки. У 8 років захопився гоночною відеогрою Need for Speed і пригодницькою GTA: Vice City. Це були культові ігри того часу. Але ніхто не дозволяв мені просиджувати годинами перед монітором. Якщо треба було підготувати реферат, презентацію чи доповідь на уроки, користувався батьковим комп’ютером.
Ігрові приставки PSP, Xbox з’явилися в мене в середній школі, купив на накопичені кошти. Після закінчення 11 класу батьки презентували мені певну суму, і я придбав ноутбук.
У 8 класі пішов у музичну на гітару. Мені дуже подобалося, але в старших класах довелося покинути, бо треба було серйозно готуватися до ЗНО.
Із третього по дев’ятий класи серйозно займався айкідо. Брав участь у змаганнях, здобував медалі. Але в старших класах знову постав вибір між спортом та навчанням, і я обрав друге. У життєвих ситуаціях прийомів айкідо не застосовував. Я неконфліктний, у розбірки ніколи не влазив.
Школа
Дід
У школу пішов у 8 років, у той час це була норма. Спочатку мав навчатися в школі №2, але згодом мене та ще шістьох хлопців і дівчат з вулиці Чапаєва направили до першої школи – щоб гуртом могли добиратися додому після другої зміни, вже потемки. Старалися навчатися, але без фанатизму. З класу лише три дівчини були відмінницями. Ніхто не виділявся – післявоєнне покоління, всі однакові, бідні.
Улюбленим предметом була фізкультура, точніше футбол. Заради нього міг і урок який-небудь прогуляти.
Школа №1 у той час була 8-річна, тож у старших класах я навчався в школі №3. Тоді в нас з’явилася забава небезпечніша – побитися з хлопцями з інших районів Переяслава, здебільшого з підварчанами. Соціальних мереж не було, та що там, навіть телефонів, а батько на другий день питає: "Так що, бився?" Сестра набагато старша, тож весь виховний "момент" зосереджувався на мені.
Онук
Молодші класи закінчив у спеціалізованій школі №200 в Академмістечку. А повну загальну середню освіту здобув у ліцеї №227 імені Михайла Громова на Теремках.
Улюбленими предметами були математика й фізика. Ще непогано знав хімію. А гуманітарні предмети – то далеко не моє.
У молодших класах отримував занижені оцінки з української мови через погану каліграфію. Вчителька казала: «Я бачу, що ти знаєш, але не можу поставити вищий бал за такий почерк». Змирився, і зрештою життя поставило все на свої місця.
У середній і старшій школах був хорошистом. Найнижчі бали, сімки-вісімки, проскакували з української мови й біології. Біологія мене не цікавила і давалася найтяжче.
Думаю, булінг у школах був завжди. Але, можливо, в часи дідуся не такий агресивний, діти самі з цим справлялися. Зараз більше жорстокості.
Вибір професії
Віталій Павлович:
– Він, можна сказати, був дещо емоційним. Наш сусід, дядя Коля Крумка, був водієм у райкомі. Інколи йому дозволяли взяти ГАЗ-69 на вихідні додому. Отоді він міг їхати з друзями, сусідами на риболовлю. Одного разу знайшлося місце і для мене з батьком, рибалили біля Городища, тепер затопленого. Мені було років 14-15. Риби наловили, наварили юшки. Тут і гості під’їхали – начальник дяді Колі – Осадчий, перший секретар райкому партії, з друзями. Сіли їсти юшку, розмовляють. Осадчий каже: "Приїжджали з Києва, агітували, щоб у Переяславі хімкомбінат збудувати. Наобіцяли і залізницю провести, і житлових будинків набудувати. Відшив я їх – ну навіщо в нашому гарному краї та хімія". Я ж, як почув, то мало не підстрибнув: "Та які ж ви недалекі, дядьки!? Це ж які перспективи… Ось я вивчуся на будівельника і тоді побачите, яким стане місто".
Документи до вузу возив сам, батько й мати до кінця мого студентства так і не бачили, де той інженерно-будівельний інститут. А зі спеціальністю я помилився, вибрав нову – "автоматизація будівельного виробництва", але на неї був конкурс 8-10 осіб на місце. Мабуть, не тільки я мріяв натискати на кнопочки, а будують хай автомати. Тож за конкурсом не пройшов. На другий рік – та ж історія. Добре, що викладачі порадили (бачать, розумний же хлопець!) піти на заочне навчання на факультет "міське будівництво". А через рік мені знайшлося місце на стаціонарі. Поки став студентом стаціонару, працював бетонником на будівництві плодоконсервного заводу, а потім машиністом земснаряду на будівництві захисної дамби.
Павло:
– Мої дідусь і батько – будівельники. І все моє життя було пов’язане з цією професією. Батько приходив з роботи і вдома продовжував вирішувати якісь робочі питання. У дитинстві часто брав мене із собою на об’єкти. Коли ми купили квартиру і робили в ній перепланування, то я допомагав.
Тому з майбутньою професією визначився ще в дитинстві. Батьки хотіли, щоб я розглянув інші спеціальності. А я вперся, як віслюк: тільки будівництво.
У старших класах почав готуватися з репетиторами до ЗНО. Складав тести з української мови та літератури, математики й фізики. У мене був високий рейтинговий бал – 180. Це дозволило вступити на державну форму навчання в Київський національний університет будівництва і архітектури. Обрав спеціальність «Будівництво та цивільна інженерія», напрямок – «Промислове і цивільне будівництво». Зараз навчаюся на 4 курсі.
Студентське життя
Віталій Павлович:
– Найпрекрасніший час. Жив у гуртожитку – давали їх тоді усім іногороднім. Сесії здавали чесно: і натяку на якісь домагання з боку викладачів не було. Склав екзамени, хоча б із "трійками", і маєш стипендію – 36 рублів. Не завжди її вистачало. Нерідко бувало, їхав з нашої площі Космонавтів на Хрещатик, а там продавали різні пиріжки по 4 копійки. Ото влуплю штуки три-чотири, зап’ю водичкою із сиропом з автомата, і за 15-20 копійок маю повне пузо.
Футбол і в інституті займав важливе місце, тим паче, що я був відповідальним за спорт на факультеті. А ще ж КВНи, вечори відпочинку. І звичайно ж, практика після кожного курсу. Найпам’ятніша – в Кременчуку, бо наш табір із близько 20-ти студентів розмістився поряд із піонерським, і ми дуже задружилися з дівчатами-піонервожатими. На пароплаві дорогою до Кременчука потрапили в пригоду. Тоді мешканці придніпровських сіл возили на пароплавах ягоди на продаж. На одній із зупинок наші два орли вирішили підзаробити: взялися заносити верейки з полуницею. Закінчилося тим, що одна корзинка потрапила до наших дівчат у каюту. Торгівці дорахувалися, що корзини не вистачає. Хто носив? Знайшли. Доїхали до Кременчука, нас вистроїли, відчитали. Ми змушені були скинутися і купити ту полуницю.
Запам’яталася і переддипломна практика в Чорнобилі, коли там розпочали будувати АЕС. Я пробув пів року, а вражень від грандіозності того, що там робилося, – на все життя! Навіть уявити не можу можливість подібного зараз. Там мене загітували після захисту диплому податися працювати в Міненерго. Так і вийшло: запускав перший агрегат Канівської ГЕС, будував Рівненську АЕС.
Павло:
– Вступив у виш і оселився в гуртожитку. Скористався можливістю відчути себе дорослим, пожити без батьківського контролю, хоча він все одно був. Батько погодився з моїм рішенням, а мама була категорично проти. Через рік змирилася. Кожних вихідних приїжджав додому. У гуртожиток повертався із судочками з їжею, палкою ковбаси та іншими продуктами.
Перший семестр отримував стипендію близько 900 гривень. Потім її підвищили до 1200. Цих грошей вистачало на особисті витрати. Одягали мене батьки, також давали додаткові гроші на харчування, навчання.
На першому курсі вивчали загальні предмети: фізику, хімію. Я не дуже старався. І після першої сесії втратив стипендію. А вже на другому курсі з’явилися предмети зі спеціалізації, стало цікаво, і я включився в роботу. Почав знову отримувати стипендію.
Студенти факультету урбаністики та просторового проєктування беруть участь у роботі «Школи урбаністики». Там навчають експериментальним методам проєктування міст. На другому курсі я вперше побував в урбаншколі, яка проводилася спільно з німецькими студентами. Ми шукали варіанти покращення ситуації на Подолі: як зробити цю територію привабливішою для містян. Мені сподобалося, і я почав брати активну участь у роботі урбаншколи. Вона проводилася у Луцьку, Чернівцях, Києві.
Практика є під час кожного семестру. Вона неоплачувана. Усе відбувається в Києві, ніхто нікуди не їздить. На третьому курсі я потрапив на практику у фірму, яка розробляє генеральні плани населених пунктів. Залишився там працювати. Але в мене був ненормований робочий день і низька зарплата. До того ж одноманітна робота в офісі. На тому й розійшлися.
Перший заробіток
Дід. Я закінчував школу, коли вона стала "трудовою політехнічною". Здобув фах машиніста-механізатора. Виробничу практику запропонували відпрацювати в радгоспі "Переяславський". На тракторі орав, сіяв, де тільки казали. Через місяць прийшов до каси, а мені дають 18 рублів. Мало не заплакав, так було образливо. З тих пір сільське господарство не злюбив. А де справді гарно заробляв, то це коли працював на земснаряді на каналі, коли споруджували дамбу на Дніпрі. Платили до 300 рублів.
Онук. Влітку перед початком навчання у виші я вирішив ближче ознайомитися із професією будівельника, щоб знати, куди йду. Батько запропонував попрацювати у знайомого помічником на фірмі. Я був і замірником, і посильним, і адміністратором. Отримував близько 8 тисяч гривень. Це було дуже непогано на той момент.
Кохання
Віталій Павлович:
– Свою майбутню дружину Соню уперше побачив на пляжі біля переяславської пристані. Тоді я був студентом. Оцінив, перекинулися парою фраз. А перед Новим роком у РБК зустрів її в іншій компанії. Упізнав навіть у карнавальному костюмі. Багато танцювали, тоді й виникла взаємна симпатія. Після четвертого курсу я вже став одруженим чоловіком. Зняли в Києві квартиру. Потім був Канів, Кузнєцовськ, Сочі. Повернулися до рідного міста. Маємо двох дітей: у сина – своїх двоє, у доньки – троє.
Павло:
– Дівчини в мене немає. Перше кохання було в 15 років. Познайомилися в соцмережі «ВКонтакте». Ходили на побачення в парк і кіно. Але стосунки не склалися. Зараз молодь найчастіше знайомиться в соцмережах або на якихось заходах. Багато хто користується мобільними додатками для знайомств. Найпопулярніший із них – Тіндер.
Подорожі
Віталій Павлович:
– Наступного літа після закінчення школи ми з однокласником Григорієм Погожим велосипедами поїхали в Крим. До Сімферополя дісталися за три дні. Там здали велики в камери схову на залізничному вокзалі. Далі – тролейбусом до Південного берега, потім автобусами аж до Севастополя. Ночували весь час у наметі. А з найглобальніших – туристська поїздка в Південно-Східну Азію в 1982 році. Спочатку перелетіли до Хабаровська, потім поїздом до Находки, далі круїзним теплоходом – від Японії до В’єтнаму. Дорогою були Філіппіни, Таїланд.
Кожного року з молодшим внуком їздимо на місяць до Єгипту – йому потрібно через алергію.
Павло:
– Я люблю подорожувати. Але для цього треба час і гроші. Поки що не маю такої можливості. Був із батьками на відпочинку в Єгипті. Разом із компанією друзів їздили на море. Подорожував і під час урбаншкіл. Щоб мої плани щодо подорожей здійснилися, треба купити автомобіль, так можна більше побачити. Найближчим часом хочу побувати в Німеччині, Польщі та Прибалтиці.
Музика
Дід
Мої улюблені мелодії молодості – це пісні Володимира Висоцького, Елвіса Преслі, а танці – твіст, бугі-вугі, рок-н-рол.
Онук
У дитинстві подобалися російські рок-гурти «Мумій Троль», «Аліса», «Бі-2». Зараз слухаю різноманітні жанри, зокрема, реп. З українських реп-виконавців відзначу Ярмака і Tricky Nicki.
Найбільші розчарування
Віталій Павлович:
Безумовно, це історія спорудження музею на площі Переяславської ради, що триває вже п’яте десятиліття. Коли працював в управлінні капбудівництва Київської ОДА, вдалося зробити покрівлю, збудувати котельню, щоб не руйнувалися стіни. Але й тільки… З цим об’єктом робити треба щось рішучіше – або добудовувати, або звільняти місце для чогось іншого. Зараз турбує те, що за цей об’єкт навіть нічого не говорять…
Павло:
Мене так навчили, що в будь-якій ситуації, навіть поганій, можна знайти плюси. Тому я не розчаровуюся. Пару днів посумував і пішов далі.
Найбільші досягнення
Дід. З дружиною будували Рівненську АЕС, ремонтував ГЕС в Красній Поляні (Сочі). А в Переяславі як керівник управління капітального будівництва маю стосунок до забудови Спаської Левади (зокрема, спорудження школи №7), зведення Ощадбанку на Шкільній. Та найбільше пишаюся своєю заслугою щодо появи дитсадка "Сонечко". Я тоді працював на швейній фабриці, відсутність садка була найбільшою проблемою майже 3-тисячного колективу. Лише до Москви на погодження документації в Міністерство легкої промисловості СРСР довелося літати тричі. А ще гордий тим, що започаткував династію будівельників.
Онук. Я ще молодий, значних досягнень не маю. Можу пишатися лише тим, що вступив у той університет, у який хотів. Задоволений і теперішньою роботою. Фірма, де я працюю, пішла на експеримент: взяла мене, студента, і навчає тонкощам роботи інженера технічного нагляду. Мені пощастило, бо щоб влаштуватися інженером технічного нагляду, потрібен досвід у будівництві не менше восьми років. Цій фірмі порекомендували мене в деканаті як кращого студента потоку. Хоча я себе таким не вважаю.
