Протягом останніх кількох днів у Переяславі гарно сніжить. Однак це вже рідкість, адже через кліматичні зміни зими впродовж багатьох років зовсім не ті, що були колись. Переяславець Василь Савенко (77 років) пам’ятає періоди, коли, щоб пройти вулицями міста, його мешканцям доводилося у снігу прокопувати справжні тунелі. Цими та іншими спогадами нещодавно поділився з кореспондентом Переяслав.City.
Тільки зима – молодь на санки та лижі
– Василю Юхимовичу, ви корінний переяславець?
– І діди, і батьки весь час жили на вулиці Альтицькій. І зараз стоїть там батьківська хата. Тільки тепер попід Альтою є стежка, а тоді людські городи доходили до самої річки. Ще у дитинстві памятаю, місто виглядало зовсім по-іншому. Скажімо, Спаської Левади не було. На її місці стояло кілька хат, а той куток називався Карасирщиною. Ще там було багато сезонних городів.
Серед молоді багато кого знав, адже навчався аж у трьох школах. Починав у другій, найближчій від дому. Та потім туди почали ходити учні з Карані, і нас перевели до першої. Та і там через якийсь час зробили школу-інтернат, то своє навчання закінчував вже у третій школі. Не так давно ходив до цієї ж школи на п’ятдесятиріччя нашого випуску.
– Було в ті часи де розважитися молоді взимку?
– Навіть і уявити тоді ніхто не міг, що прийшла зима, а снігу немає. Тому як тільки вільний час, ходили кататися на санках, лижах. Гарних місць для таких розваг було достатньо. Найближче від нашого дому – вулиця Чапаєва (зараз Святого Єфрема). Тільки падав сніг, діти, молодь залюбки спускалися по ній на крижану річку. Як і зараз, вулиця сходила до неї полого. Тільки мені здається, схил був вищим. Такі ж розваги влаштовували і на вулиці Миру, що теж спускалася до Альти. Тоді ж ні комп’ютерів, ні телевізорів. Памятаю, як у нас на Альтицькій ще й світло не було проведено. Жили при лампі. А от дротове радіо було, і газету місцеву батьки виписували.
Татарською найбільшу гору ще не назвали
– А якщо хотілося, як тепер кажуть, більше адреналіну?
– Інколи збиралися з хлопцями і ходили на лижах до Германського лісу. Це були дальні прогулянки. А найвищим місцем для катання у Переяславі була гора, на якій зараз музей під відкритим небом. Це потім, коли його почали там будувати, музейники досліджували та дізналися, що вона називається Татарською. Коли я був ще школярем у п’ятдесятих роках минулого століття, так її не називали. Там було єврейське кладовище. То, коли батьки питали: "Де був?" казали: "Катався на єврейському кладовищі". Хоча, звісно ж, по могилах ніхто не ходив, на лижах спускалися лише з гори. Та була така крута, що ще й не кожен наважувався.
– Та й лижі тоді, мабуть, не так то просто було дістати?
– У мене з п’ятого-шостого класу весь час вони були саморобні. Батько працював столяром, то зробив з березових дощок. Кінчики загинав у киплячій воді. Розпарював, вигинав, охолоджував. І так кілька разів. Акуратно поприбивав до них ремінці від кінної упряжі. Потім, коли я вже прив’язував ремінці до чобіт, ще й утягував, накручував палицею, щоб лижі не хилиталися на ногах. Було, як поїдеш на гору, – молоді маса, хто із заможніших родин, у тих лижі магазинні. Але ж такі лижі нерідко і ламалися, а моїм, хоч і зіштовхнешся з ким, нічого. Правда, коли прийшов вже з армії, то не знаю, де ті саморобні лижі поділися. Нові вже купив собі у магазині.
Щоб пройти по вулиці, прокопали тунель у снігу
– А пам’ятаєте найбільші сніги, бо зараз такі зими, що про них вже потрібно розпитувати у старожилів?
– В якому це було році, точно не пам’ятаю. Ходив тоді до школи, може, лише до четвертого чи п’ятого класу. Та одного разу нас замело так, що у хатах виглядали лише димарі. Багатоповерхових будинків у місті ще не було. Ми прокинулися зранку, а вийти з хати не можна. Двері відкривалися у двір. То батько їх довгенько попосмикав, щоб вибратися. Зробив тунель до сараю, щоб дістатися до лопати. І потім вже почав робити тунель і до хвіртки.
Дітей тоді було багато. В кожній хаті по двоє-троє і потрібно йти до школи. Бо не було такого, як зараз, щоб через сніг чи мороз відміняли заняття. То повиходили чоловіки з усіх хат і разом прорили справжній тунель по нашій вулиці Альтицькій аж до вулиці Богдана Хмельницького. А там вже їздив трактор. До нього було причеплено щось на зразок великої лопати. Зверху сидів чоловік, керував нею, і отак чистили.
І ото якийсь час по тому тунелю ходили до школи.
– У ті суворі зими чим ви опалювали хати? Не мерзли?
– Та ні. Топили в основному дровами та торфом. Коли ходив до шостого-сьомого класу, з хлопцями ще й заробляли трохи на його вантаженні. У селах Стовп’яги та Велика Каратуль його щоліта заготовляли спеціальні артілі. Копали, формували як брикети і сушили на сонці. А вже люди чи на підводах, чи автомобілями забирали. На канікулах ми часто – у Каратуль, вантажити торф. На Підварках як бачимо автомобіль, махаємо, щоб підвіз. Водій питає: "Ви торф вантажити?" – "Так". Бере, але з умовою, щоб його завантажили у першу чергу. Брикети були не важкі, а навантажити автомобіль коштувало десь три карбованці. Вистачало на кіно чи морозиво. Тепло торф давав гарне, але і попелу від нього було багато.
Приєднуйтесь до нашого Telegram-каналу (там актуальні новини Переяславщини) та стежте за нами у фейсбуці
