Для теперішніх поколінь катання на санках є всього лиш улюбленою забавою у сніжну пору. А для наших предків аж до ХХ століття сани були основним зимовим засобом пересування. Унікальною для України колекцією традиційних зимових та літніх транспортних засобів володіє музей народного сухопутного транспорту Середньої Наддніпрянщини, розміщений на території музею просто неба. Поїхали, ознайомимося з нею ближче!
Біля входу до музею експонуються фрагменти різного дорожнього покриття: тут можна пройтися грунтовою дорогою, дерев’яним настилом та бруківкою.
– Якщо ведемо мову про транспортні засоби ХІХ-ХХ століття, маємо згадати і про тодішні дороги, – розповідає старший науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав» Людмила Шкіра. – Ще якихось 70 років тому шляхи переважно були ґрунтовими, що навесні і восени перетворювались у непрохідне болото. Тому коли сходив сніг, рух транспорту до станції Переяславської перекривався шлагбаумом, щоби не розбивали дорогу. Щороку селяни мали повинність — виходили ремонтувати дороги, вистилали їх лозою, засипали ями. «Шлях – це доля українського народу» – таку назву має панно художника Юрія Легенького, і воно займає чільне місце в експозиції музею.
Загалом у павільйоні площею
ГОСПОДАРСЬКІ САНИ
Повертаємось на кілька тисяч років назад. Історичні джерела стверджують, що сани були винайдені набагато раніше, ніж колесо! Люди беруть нетовстий стовбур дерева з природнім вигином, підтесують, забивають у нього кілочки, і на цій конструкції перевозять вантаж. З’єднувальна перекладина прикріплена до поперечин з внутрішнього боку вербовими прутиками. Два полози (основа саней, вигнуті бруски) з’єднують три поперечини, виготовлені з гнучкого дерева. Така проста конструкція і була першими саньми. Вони мають назву волокуші. Ці сани – реконструкція, виконана в 1993 році музейними працівниками.
Сани та вози були основними видами сухопутного транспорту українців. Практично кожен господар мав господарські сани, а майстри, що виготовляли їх, називались стельмахами. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Для України характерні кінні та волові сани. Волові від кінних відрізнялися більшим розміром. Сани могли бути дерев’яними, металевими, «босими» та «окованими».
ВИЇЗНІ САНИ – «КОЗИРКИ»
Найпоширеніша назва виїзних саней у Середній Наддніпрянщині —«козирки». Вони оснащені природно загнутими полозами та передком-козирком для захисту від усього, що летіло з-під ніг коня. Ці козирки зроблені в 30-х роках ХХ століття жителем Переяславщини Зражевським Павлом Михайловичем. Деякі козирки оздоблені ліхтарями, але це не прикраса, а радше необхідність, щоб у нічний час зустрічний транспорт помітив подорожнього. На легких металевих санях, якими можна було управляти самому, їздили лікарі та службовці. А представлені в нас, були виготовлені на замовлення Переяслав-Хмельницької племстанції.
МАЖА
Одним із найдавніших і найважливіших занять українців було чумацтво. Майже всі сьогоднішні шляхи загальноукраїнського значення засновані саме чумаками. Коли нашу територію вкривали безкраї степи, чумаки прокладали власні маршрути. У мажах вони возили до Криму та чорноморських лиманів зернові культури — те, чим багата наша земля, натомість звідти поверталися із сіллю та рибою.
Своєю конструкцією мажа нагадує віз, але має значні відмінності. Велика, міцна, вона використовувалася для перевезення значних вантажів на великі відстані. Кузов видовбаний зі стовбура верби, спереду та позаду зашитий дошками, його товщина близько 5–6 см. У нього засипали сіль, а зверху покривали воловою шкурою. Віз оснащений особливо масивними дубовими колесами. Знаєте вислів «Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза»? Так ось, стельмахи виготовляли транспортні засоби з настільки міцними колесами, що їх не міняли і служили вони дуже довго. Передня та задня стінки кузова-ящика прикрашені різьбленим зображенням сонця в трьох позиціях: вранці, вдень та ввечері. Це оберіг у дорозі.
БЕНДЮГ
Ще один експонат колекції музею – бендюг. Пам’ятаєте рядки з улюбленої пісні одеситів: «Шаланды полные кефали в Одессу Костя приводил, и все бендюжники вставали, когда в пивную он входил»?
Хто ж такі бендюжники? Це візники, які в річкових та морських портах України перевозили товари із судна на склад бендюгом. Цікава історія появи бендюга в нас. Цей експонат у 1979 році виявив Михайло Іванович Жам у жителя міста Києва Івана Івановича Чорного. Він усе життя займався візницькою діяльністю, тож дбайливо зберігав транспортні засоби, упряж, візницький одяг. Серед транспортних засобів, переданих до музею, й цей віз-бендюг, що вирізняється легкістю управління та маневреністю, незважаючи на довжину понад
ЛІНІЙКА
Цей експонат займає почесне місце у музейному зібранні, адже це справжній транспортний засіб, що багато років служив вірою і правдою. Впевнена, жителям нашого регіону буде особливо цікавим. Виготовлена лінійка на Переяславщині, у с. Мала Каратуль, і використовувалася тамтешнім агрономом Кучеренком Григорієм Леонтійовичем. У 70-х роках він працював у колгоспі ім. Ватутіна, був людиною доброю і шанованою серед переяславців. Наглядаючи за ланами, він підвозив робітниць, що працювали в полі.
Лінійка була багатомісним екіпажем, де пасажири сиділи боком до напрямку руху, спинами один до одного. Така собі версія сучасного мікроавтобуса. Григорій Леонтійович називав її бричкою. Такий віз вирізнявся обробкою та оздобою. У конструктивному плані лінійка вирізняється тим, що має ресори. З боків між колесами були дерев’яні підніжки із залізними крилами, що захищали пасажирів від бруду, що піднімався із землі колесами.
Цікаві факти про музей
- Музей є єдиною на території України колекцією транспортних засобів, починаючи від періоду Трипільської культури до наших часів. Ініціаторами створення музею були директор заповідника Михайло Іванович Сікорський та науковий співробітник Михайло Іванович Жам (обидва покійні).
- Віднедавна музей пропонує відвідувачам майстер-класи зі складання та розкладання саней. Особливо така задумка зацікавить дітей, кажуть співробітники музею. Один екземпляр уже готовий, його можна розібрати аж до полозів. Полози справжні, їм щонайменше 70 років, а всі деталі виготовили реставратори музею за зразками традиційних для Середньої Наддніпрянщини саней.
- Зі зйомок мюзиклу “Сорочинський ярмарок”, що відбувались на території музею просто неба в 2004 році, залишився один віз. Загалом таких возів виготовили для фільму шість, і вони мали повністю відповідати зразкам ХІХ століття. Однак теперішні майстри не змогли відтворити суцільні колеса, випиляні з однієї колоди, як було колись, натомість зробили їх з кількох шматків деревини. Але попри це вартість реквізиту вийшла дуже високою. Одного воза знімальна група подарувала музею народного сухопутного транспорту.
