Останнім часом громадськість міста зацікавила і навіть збентежила доля давньої споруди неподалік Вознесенського собору (зведений у 1695-1700 роках), яку в містян прийнято називати капличкою, – вона майже зруйнована.
Лише тиждень тому над нею спорудили навіс, який має захистити від атмосферних опадів пам’ятку, перше зображення якої 1845 року зробив Тарас Шевченко, коли, працюючи в Археографічній комісії, змалював комплекс Вознесенського монастиря. Про історію та перспективи збереження цього донедавна мало відомого широкому загалу історичного об’єкта розповідає завідувач науково-дослідного відділу археології НІЕЗ "Переяслав" Дмитро Тетеря, 55 років.
На фото 1928 року альтанка – в майже ідеальному стані
– Передусім мушу зазначити, що споруда, яку заведено називати монастирською капличкою, насправді ніколи капличкою не була. Вона ніколи не була освячена, як це прийнято щодо подібних об’єктів, в ім’я якогось святого. На жодному із малюнків, зокрема і в Шевченка, чи на пізніших фотографіях вона не зображена з хрестом на маківці: церковні люди, які користувалися цим об’єктом, знали, що це – не культова споруда.
1934 рік
Насправді – це вхід-надбудова до монастирського льоху. Проте зведений давніми будівничими не банально-буденно, а стильно. Основа споруди (5 на 5 метрів) з трьох боків – північного, південного і західного – має арочні входи шириною 2 метри. Її прикрашало купольно-шатрове покриття. Найкраще її вигляд зафіксувала світлина 1928 року. На ній на щоглі, на висоті 10 метрів, розвівався прапорець, на ньому можна розгледіти надпис "1702 год".
Як відомо, в 1702 році єпископ Захарій Корнілович отримав настольну грамоту про відновлення двома роками раніше Переяславсько-Бориспільської єпархії. Територія Вознесенського монастиря XVIII ст. (його площа – близько 4,5 га) археологічно майже не досліджувалася. Це пов’язано передусім з тим, що з 1934 по 2002 рік тут розміщувалася військова частина.
Проте вже з 2003 року перші археологічні дослідження – їх учасником був і я – розпочалися. Серед інших робіт провели й обстеження та склали план підземної частини-льоху та залишків споруди-входу над нею. Розміри цегли, характер мурування обох цих об’єктів дозволяють стверджувати, що вони збудовані в останній чверті XVIII ст., приблизно тоді ж, коли були зведені дзвіниця та кам’яна стіна-огорожа садиби монастиря.
До підземної споруди-льоху (що це саме погріб, свідчать обладнані витяжки для вентиляції приміщень) вели з боку входу двері – два вмуровані крюки, на яких вони висіли, збереглися й досі. Підземелля має довжину близько 30 метрів і, чесно кажучи, коли вперше потрапив до нього, подумав, а чи, бува, це не легендарні переяславські підземні ходи?
Спочатку потрапляєш до коридору протяжністю 16 метрів, в одному місці в ньому розміщені бокові ніші площею понад три квадратних метри. Коридор приводить до двох великих (площею по 25 квадратних метрів) прямокутних приміщень, де власне і зберігали їстівні припаси спочатку ченці, а згодом і радянські військовики. Причому військові люди, щоб скоротити відстань, пробили собі вхід з прилежного, східного боку.
Але ж чому, власне, в цього об’єкта побутує наймення "капличка"? Схоже, вперше воно було вжито у 1946 році, коли в Переяславі складали списки уцілілих у період війни пам’яток архітектури. У цьому переліку споруда була вказана російською мовою як "часовня". А як українською? Капличка! Так і повелося. Як би її правильно називати нині? Думаю, альтанка чи павільйон.
За фотографіями, зробленими у різні роки, можна спостерігати, як змінювався стан пам’ятки. Так на початку XX ст. на ній відсутній листок металу; у 1928 році стан близький до ідеального; у 1954 р. відпало кілька листів металу і в кількох місцях осипалася штукатурка; в 1960-х пам’ятка знову в задовільному стані. А згодом відбувалася поступова руйнація.
Справа в тому, що цегла, з якої побудована альтанка, слабого випалу, їй не можна перебувати під відкритим небом, вона має бути обов’язково потинькованою. І якщо тиньк відпав, процес руйнування багаторазово прискорюється. Це, до слова, можна помітити і на стінах дзвіниці, і на стінах колегіуму, де волога буквально з’їдає їх, якщо штукатурка відсутня. Саме тому дуже шкода, що навіс, який нещодавно встановили над альтанкою, розмістили дуже близько, мало не впритул до неї – потрібно було відступити на метр-півтора, бо дощі все одно потрапляють на неї.
Двічі за радянської влади, в 1955-му та 1963 роках, комплекс колишнього Вознесенського монастиря брали під державну охорону, в тому числі в охоронну зону потрапила й альтанка. Та 1999-му, коли пам’ятки комплексу – Вознесенський собор, дзвіниця і колегіум набули статусу пам’яток національного значення, вона в цей список не потрапила. Важко сказати, чи члени комісії не захотіли, чи їх не пустили на територію військової частини. Очевидно, ненабуття статусу охоронного об’єкта і призвело до такого плачевного стану, в якому альтанка перебуває нині.
Навіс над альтанкою розмістили дуже близько
Утім спроби врятувати її здійснювались. Остання значна – протягом 2015 року. Тоді архітектор-реставратор з проектного інституту "УкрНДІпроектреставрація" Анатолій Ізотов безоплатно надав проект порятунку пам’ятки давньої архітектури. Була ідея законсервувати залишки оригінальної споруди, а над ними спорудити новий павільйон, який би відповідав своєю архітектурою автентичному. Однак звернення музейників до міської влади посприяти щодо цього ні до чого не привели – аргумент, що "об’єкт може бути врятований і використаний як одна з туристичних принад Переяслава", не було почуто.
План реконструкції альтанки
Ідея А. Ізотова досі не втратила актуальність, і її цілком можна використати для відновлення пам’ятки під будь-якою назвою – альтанки чи павільйону. Адже ця споруда періоду Козаччини, попри прозаїчне функціональне призначення, й справді на рідкість оригінальна.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
