Лілія Кукса (37 років) знайшла своє покликання в танцях. Розпочавши творчий шлях ще в підлітковому віці, не лише опанувала танцювальне мистецтво, а й почала навчати йому дітей. А протягом останніх двох років Лілія працює художньою керівницею в клубах мікрорайонів міста Трубайлівка та Борисівка.
Клубні установи – головні осередки, навколо яких вирує культурне життя в цих мікрорайонах. На базі клубів функціонують різноманітні гуртки: вокальні, театральні, хореографічні, образотворчого мистецтва. Попри низку проблем та перешкод, Лілія поставила за мету разом з однодумцями удосконалювати роботу закладів, аби вони стали гідними місцями дозвілля і творчого розвитку для дітей та дорослих.
12 червня о 17 годині в Борисівському клубі відбудеться святкування до Дня мікрорайону. Ми зустрілися з Лілією Куксою під час підготовки концертної програми. Говорили про становлення її танцювальної кар'єри в Японії та прагнення створити безкоштовний танцювальний гурток високого рівня.
Досягнення маленьких вихованців - гордість та щастя для наставниціФото: надане Лілією Куксою
– Майже кожна дівчинка мріє стати танцівницею чи балериною, але вам вдалося втілити бажане в реальність. Розкажіть, будь ласка, як прийшли до танцю?
– Я з дитинства була творчою, любила виступати на сцені. Чесно кажучи, мріяла вступити до театрального вишу, але для цього потрібно було отримати повну середню освіту. Натомість я в 9 класі зрозуміла, що не хочу далі сидіти в школі, тож вирішила вступити на хореографа до Житомирського училища культури, і в мене вийшло.
– Тобто дитинство провели не в Переяславі?
– Ні, у Переяславі живе моя рідня, тому кожного літа змалечку я приїжджала до Переяслава, мов на курорт. А народилася на Житомирщині, у місті Бердичів. Сюди переїхала вже дорослою, у двоюрідного брата була ділянка землі в Трубайлівці, і він запропонував побудуватися. Мій чоловік – корінний киянин, та коли побачив красу переяславських краєвидів, був настільки вражений, що одразу погодився. Спокусилися, що поряд річка, бо ми обоє завзяті рибалки, а разом із братом Володимиром Буряковим (він тренер ДЮСШ) часто сплавляємось на драгонботі, беремо участь у змаганнях.
Лілія Кукса - прихильниця веслувального спорту Фото: надане Лілією Куксою
– Батьки не заперечували щодо обраного фаху, адже часто дорослі до творчих професій ставляться упереджено, мовляв, як потім будеш реалізуватися, чим зароблятимеш?
– Мої мене завжди підтримували, тато вже пішов із життя, а мама підтримує й досі. Коли я вже закінчувала училище, доля підкинула мені сюрприз. У Житомирі я танцювала в шоу-балеті «Альянс». Дівчата з мого колективу вирішили взяти участь у столичному конкурсі, де відбирали танцівників для роботи за контрактом у Японії.
Мені ще не було 18 років, я не мала закордонного паспорта і пішла на кастинг просто за компанію – аби на сцені гармонійно виглядав давно вивірений танцювальний малюнок. Яким же було моє здивування, коли до мене підійшли організатори й запропонували контракт. Виявилось, що з нашого колективу обрали лише мене. Брат Вова тоді поговорив із батьками і вмовив їх, що це мій шанс і я маю летіти.
– Не страшно було, адже це далека країна з зовсім іншою культурою? Навіть не Європа!
– Я завжди була самостійною дівчинкою. Пам'ятаю, як років у сім мене вчергове відправили з Бердичева до тітки в Житомир. Мама посадила на потяг, тітка зустріла, я чітко знала, скільки зупинок маю проїхати. А повертаючись, заплуталась і зійшла не на своїй станції, а на технічній зупинці. Зима, холодно, та мені було не страшно: я пішла до міліціонера, розповіла, що загубилася, і мене доставили додому. Забігла вигукуючи: “Мамо, ти жива?!” (усміхається) Переживала не за себе, а за неї. Тому летіти мені було не лячно. До того ж сестра моєї подруги, з якою танцювали в колективі, уже працювала там за контрактом, і я знала, що це надійно.
В Японії танцівниця провела три роки, та залишатися назавжди не планувалаФото: надане Лілією Куксою
– Які враження залишилися від перебування в Японії?
– Загалом я провела там три роки, у перервах між піврічними контрактами прилітала додому. Спочатку було складно, адже японці – це інший менталітет, інша мова, традиції. Деякі з них обережно ставляться до людей слов'янської зовнішності ще з часів другої світової… Хоча здебільшого усе ж дружелюбні та привітні. А, скажімо, японські суші мені довгенько зовсім не подобались, лише перед від'їздом припали до смаку.
Взагалі ж це неабиякий досвід роботи: ми працювали на різноманітних заходах, танцювали і для місцевих, і для української діаспори. При нагоді я б залюбки полетіла знову.
– Були думки залишитися в Японії назавжди?
– Моя подруга, тепер уже кума, вийшла заміж у Японії й живе там. Я ж зрозуміла, що це все-таки не моя культура. Приміром, стосунки між чоловіками та жінками відрізняються від звичних нам: японки дуже покладисті, спокійні, характер свій не показують і вважають обов'язком служити своєму чоловікові.
– Як склалося життя після повернення до України?
– Невдовзі я познайомилася з чоловіком, ми створили сім`ю. Народився син, і я занурилася в материнські турботи. Й ось кілька років тому повернулася у творчість і почала працювати у сфері культури.
– Робота художнім керівником у клубі – це теж сюрприз від долі чи запланований крок?
– Ще до народження сина я прагнула створити в клубі мікрорайону Трубайлівка танцювальний гурток. Я знала цей клуб, сама ходила до нього і хотіла, щоб діти мали місце для творчого розвитку. Тим паче, що танці сприяють гармонійному і фізичному становленню, дарують позитивні емоції. З кадрами в таких клубах, як правило, складна ситуація, часто все тримається на ентузіазмі кількох людей.
Після виходу з декрету дізналася, що з'явилася вакансія художнього керівника, але на неї вже призначили Віталія Крикуна. Жага до втілення ідеї не полишала мене, бо це справа, яка мені подобається, і я звернулася у відділ культури до Вікторії Гуріної. Сказала, що не треба мені і ставки, просто давайте зробимо. Вікторія Миколаївна у свою чергу направила мене в Борисівський клуб, там саме потребували художнього керівника. Так я познайомилася із завідувачкою Вітою Ващенко, ми відчули, що маємо спільні погляди, і почали працювати в одній команді. А згодом Віталій Крикун став у Трубайлівці завклубом, і мене таки запросили на посаду художнього керівника й туди.
– Що входить до Ваших обов'язків і як вдається все встигати?
– При клубах ми організовуємо свята, театральні постановки, змагання, концерти. До карантину – активніше, зараз потихеньку відроджуємо діяльність. Віталій, окрім обов'язків завідувача, відповідає за технічні питання: освітлення, звук, відеозйомка. Нещодавно була оновлена сцена, плануємо придбати тенісний стіл для молоді. Разом з Вітою Миколаївною в Борисівці ми проводимо театральний гурток, а на заняттях «умілі ручки»вона навчає дітей рукоділлю. На мені танцювальний гурток та високоінтенсивні тренування табата для дорослих. А ще при клубах діють народні вокальні аматорські колективи: «Чебреці» в Трубайлівці та ансамбль «Веселка» у Борисівці.
Робота з дітьми завжди заряджає позитивними емоціямиФото: надане Лілією Куксою
Бували такі напружені дні, коли один за одним проводила й гуртки, і табату в обох клубах, потім в НЦК «Зустріч». А я ж ще маю показувати всі рухи сама і працювати з ними, щоб не лінувались! Фізична втома, звісно, є, але вона приємна від гарно зробленої роботи. Мене тішить, що на табату ходять і люди старшого віку. Депутатка міської ради Ірина Юріївна Присіч полюбляє наші тренування, адже вони дуже корисні для здоров'я. Зараз, у літній період, відвідувачів менше, бо почався сезон городів, там, як кажуть, своя табата. Але загалом близько десяти відвідувачів збирається.
– А як справи з дитячими гуртками та наскільки діти в мікрорайонах зацікавлені творчістю?
– Якось на зборах у клубі під час щорічного звітування міського голови люди почали скаржитися, що дітям немає де проявляти себе, займатися творчістю. Я встала і сказала на це, що гурток працює, але відвідує його зовсім небагато дітей, що є тренування і для дітей, і для дорослих. Лише один дідусь підняв руку: «І мені можна?» – питає. Та можна, кажу! (сміється) Дітвора ходить до репетиторів, бо батьки змушують, а от творчість їх мало хвилює, більше гаджети.
Гурток безкоштовний, і це правильно, бо кожна дитина повинна мати можливість розвиватися, якщо навіть вона з малозабезпеченої родини. Старші ходять відповідально, не пропускаючи репетицій, а от малеча – не завжди. Це інколи вибиває, адже не можу поставити танець, мушу щось змінювати в постановці. Та коли всі працюють злагоджено, ми обов'язково виступаємо й даруємо радість глядачам. У суботу, 12 червня, відзначатимемо День Борисівки, готуємо яскраві номери з маленькими танцівниками, тож запрошуємо гостей до нас на святкування.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
