«На сільських територіях насамперед формуються визначальні чинники держави і народу – його мова, культура, звичаї. Тому я на всіх рівнях ратую за підтримку розвитку малих селянських господарств».
Так каже сьогоднішній гість проєкту Віктор Шеремета, 58 років. Він чинний депутат Київської обласної ради, віцепрезидент асоціації фермерів України, заступник міністра аграрної політики та продовольства у 2017-2019 рр., засновник фермерського господарства «Геркулес».
– Вікторе Васильовичу, якими вам пригадуються 1990-1991 роки і як тоді відчувалося, що Україна – вже незалежна держава?
– Для мене особисто це почалося, ще коли 18-річним пішов в армію. Це були 1981-1983 роки, я служив в охороні Леоніда Брєжнєва – першої особи в Радянському Союзі. Туди відбирали тільки росіян й українців і то не з усіх регіонів. Навіть у такому елітному підрозділі армії побачив, як зневажливо ставилися до наших хлопців. Українці завжди були освіченіші, активніші і як наслідок – успішні, тому нам заздрили. Там уперше усвідомив, що почуття власної гідності, своєї національної приналежності українцям треба постійно відстоювати.
У 1989 році я закінчував у Києві аграрну академію. Уже тоді викладачі переходили на українську мову, серед студентства ширилися національні ідеї. На ту пору я ще не був активним учасником громадських акцій, але моя свідомість формувалася саме на таких позиціях. Ми, молоді, з піднесенням і оптимізмом зустріли проголошення суверенітету, а потім і незалежності України.
– Чим ви займалися у ті роки?
– Я родом із Поліського району і після аварії на ЧАЕС переселився в Єрківці. У 1986 році у місцевому колгоспі попрацював трохи завфермою, а з 1991 року став головним зоотехніком у Згурівському районі. У той же час був учасником перших, ще неформальних, зустрічей аграрників у Києві, які потім об’єдналися в Асоціацію фермерів. У Єрківці повернувся у 1994 році. Через рік узяв наділ фермерської землі, трохи менше
Тоді місцевим колгоспом керував Іван Короленко, був хорошим господарником, але зажимистим. Він працював на результат, а в цій системі не бачив людини. Радів, що в господарстві повні комори, але ж люди доходів не мали. Це було помилковим, і його колгоспники згодом і звільнили на загальних зборах. Щоправда, тоді це нагадувало розкуркулювання, як у тридцяті роки, бо ж попервах були й певні перекоси демократії. Після того господарство почало занепадати.
– Коли для вас був найскладніший період?
– У 2000 році, коли людям розпаювали колгоспне майно й землю, і вони прийшли до мене здавати її в оренду. А ми ще не були готові до таких обсягів. Взяли тільки близько сотні паїв. Ризикував, брав у борг, щоб розпочати в таких масштабах, і домовлявся, що розрахуюся поступово. З роками розширювали господарство, але всі ті люди, з ким я починав, залишилися і співпрацюють з нами досі.
– Як складалася ваша господарська незалежність?
– Завжди кажу так: щось даремно отримаєш – мало цінуєш. А коли заробляєш своєю працею, то маєш і досвід, і надбання, і радість, що чогось домігся. Я прийшов у фермерство, коли мої попередники вже отримали свої «бонуси». Перші, хто зважився ризикнути, взяли кредити й купили техніку. А через рік пішла страшенна інфляція, водночас банки не піднімали відсотки, і фермери погасили свої позички дуже легко.
Я ж перший великий кредит узяв у 2000 році в банку «Україна», де мені навіть склали бізнес-план. Тоді банківська система вже стабілізувалася, але діяла програма, за якою держава гасила відсотки фермерам. Це було дуже добре, бо за інших умов вони б не вижили. А прояв приватної ініціативи став великим плюсом для розвитку економіки держави в цілому.
Тоді прем’єр-міністром був Віктор Ющенко, котрий очолив уряд після роботи головою Нацбанку. З тих часів я став його прихильником.
– Ви своє зерно тоді куди дівали?
– Починав, як і всі фермери, на базарі. На машину чи трактор з причепом вантажили зерно, дерть і їхали торгувати на відро в Бориспіль. Удвох з дружиною Катериною так років п’ять кожну тонну по кілька разів перелопачували. Це було вигідніше, ніж продавати оптом, та й вибору великого не мали.
Тоді Україна виробляла 20 млн тонн зерна, але нікуди було продати. Працював один Бориспільський елеватор, який «викручував руки» фермерам, на станцію Переяславську можна було небагато здати. А інших покупців не було. Це зараз трейдери в чергу стають. Виробляємо в п’ять разів більше зерна і все продаємо. Хоч є і незадоволені цими перекупниками, але можемо вільно й повністю реалізувати свій урожай. Це плюс вільного ринку.
Спочатку економіка країни була надто стихійна. Потім приватний бізнес пішов у сільське господарство, розширився агросервіс, ми стали брати більше паїв, почали об’єднуватися, формуватися в якісь групи. Коли продукція пішла на зовнішній ринок, стало значно краще.
– Коли за ці 30 років ви відчули, що в Україні почався розвиток?
– Після Помаранчевого майдану. Тоді я вже був активним учасником цих процесів. За часів президентства Ющенка у 2006-2007 роках ВВП країни зріс більше як на 7% – це були темпи економічного росту, як у Китаю. У країну пішли інвестиції, почали зростати в ціні земля, житло й інша нерухомість. Економіка бурхливо розвивалася. І якби ми такими темпами йшли й надалі, то зараз були би на рівні Польщі щонайменше.
Віктор Ющенко у «рідній» банківській сфері був кращим, але держава потребувала тоді міцного політичного лідера. Проте потім ця історія з отруєнням його таки підкосила.
Думаю, це не була випадковість, бо в нас заздрісний сусід. Я переконаний, що всі негативні ситуації в Україні інспірувала Росія. Путінському режиму невигідна потужна і сильна Україна. Тому вони робили і будуть робити все, причому ще й нашими руками, щоб ми не могли піднятися. Вони прагнуть економічно знищити нашу державу, щоб опустити нас на кілька порядків нижче себе. Бо інакше росіяни, бачачи наші успіхи і самі живучи в бідності, хоча країна має дуже багаті природні ресурси, давно б знесли свою владу.
– Чи залежна Україна сьогодні від когось?
– Ми від Росії не залежимо, але змушені боротися з їхніми агентами впливу. Серед них є персони, які займають високі посади й навіть не приховують свій російський паспорт. Між тим їм в Україні багато що доступне, вони ногами відчиняють двері у найвищі владні кабінети.
Коли працював в уряді, то зустрічі з європейськими інвесторами планувалися задовго, їх у Кабмін впускали тільки за спецперепустками, спілкувалися в окремих залах. Водночас різні російські елементи вільно заходили в усі держустанови і «рішали свої діла».
Українське суспільство, всі його структури від самих низів і до верхів пронизане путінською агентурою – маю багато підстав так думати і говорити. Я бачу, як, ніби не порушуючи закону, вони насправді сильно шкодять державі.
– Якщо маємо таку загрозу, що мусимо робити насамперед?
– Ми однозначно переможемо, однозначно. Але на так швидко, як хочеться. Треба об’єднання нації на національних ідеях. Маємо прагматично розбудовувати власну державу і не розраховувати в цьому на Захід чи когось там ще. Нам треба самим активно боротися з ворогом, а не чекати санкцій проти нього Євросоюзу. Країни Прибалтики, які першими вискочили з цих пут, зараз нас енергійно підтримують, бо знають і розуміють, що це за загроза.
– Що ви особисто робите для цього?
– Як господарник насамперед утверджую економічну міць країни. У суспільному житті працюю так, щоб отримали підтримку від держави і розвивалися сільські території. Для них незалежність – це децентралізація як ідеальна, правильна задумка. Навіть ось у Дівичківській громаді за три роки зроблено більше ніж за всі попередні.
Спроможні сільські громади – це очевидний успіх і великі можливості. Але маю сумніви, що таку ж перевагу матимуть села у складі великих міських громад. Там партійний принцип формування депутатського складу, інтереси цих депутатів мало в чому співпадають з інтересами жителів сіл. Має велике значення і хто лідер, який він патріот.
На початку 90-х я думав, що таких людей мало, але з кожним роком, з кожним майданом їх більшає. Не всі рвуть на собі сорочку і демонструють свій патріотизм. Але у вирішальні моменти вони готові пожертвувати заради України своїм комфортом, благами, навіть життям. Таких зараз багато і переважно серед сільського населення, фермерів.
– Якою бачите країну через найближчі п’ять років?
– Хотілося б, щоб це був підйом, ривок розвитку. Але інвестиції не йдуть, бо триває війна. І саме тому нам її нав’язали. Іноземний капітал не заходить на території ризику. А основна наша промислова індустрія – це південно-східний регіон. Не було б війни, ці області розвивалися б.
– А свої олігархи чому не інвестують?
– Ніби й не в новинку, а прикро досі, коли бачу і чую, як люди, які заробили великі гроші саме в Україні, скрізь говорять тільки російською.
Коли Зеленський ішов у президенти, в багатьох були сумніви: чи зможе? Раніше всіма політичними й економічними процесами керували впливові кола олігархів. Зараз дивлюся, як працює РНБО, парламент – це тенденція до змін. Якщо хоча б внутрішні проблеми будуть вирішені політичною волею президента, це призведе до стабілізації в країні. При всьому оптимізмі знаю, що феномену «азіатського тигра» в нас за п’ять років не буде. Але знаю й те, що наша держава не зникне, ми житимемо ще заможно і щасливо!
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
