Зустріч одногрупників – це приємні спогади про роки навчання, викладачів, одногрупників. Для багатьох це довгоочікувана подія. Хтось зовсім недавно залишив ВУЗ, а для когось вже сорок років минуло, та всіх об’єднують спогади про щасливі студентські роки. Ми запитали земляків, чи зустрічаються вони з одногрупниками.
Катерина Осаулова, 39 років, місто:
– У 2004 році я закінчила наш університет, де здобула професію вчительки початкових класів та англійської мови. Зараз викладаю англійську в Єрковецькій гімназії. Зустрічі з одногрупниками організовували вже двічі (після п’яти і п’ятнадцяти років, як закінчили виш). Востаннє збиралися у 2019 році. У групі нас було 14, приїхало 10. Більшість з моїх одногрупників за фахом не працює. Спершу ми відвідали університет, потім зібралися за святковим столом в кафе, а ще згодом гуляли в центральному парку нашого міста, бо не могли наговоритися. Загалом одне про одного ми багато чого знаємо, бо у вайбері створили групу і на великі свята, коли не можна нічого робити, переписуємося, цікавимося, хто, як поживає. З нетерпінням чекаю на нашу чергову зустріч. Вона має відбутися у 2024 році.
Валентина Лесик, 39 років, с. Циблі:
– Зі своїми одногрупниками та однокурсниками зустрічаюсь дуже часто, оскільки деякі з них навіть стали моїми колегами. Ми закінчили історичний факультет Переяславського університету, тепер разом працюємо у Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав». Це, зокрема, Віктор Ревега, Сергій Кикоть, Наталія Костенко і Наталія Юхименко. З Віктором ми разом навчалися з першого курсу аж до магістратури. Зустрічі випускників також проводимо, не вийшло лише минулого року через карантин. Але з багатьма спілкуємося у соцмережах. Днями одногрупниця, яка нині живе в Києві, написала, що хоче приїхати у гості і відвідати заповідник. А ще одна подруга зі студентської пори стала моєю кумою, тож ми постійно на зв’язку.
Олександр Гордієнко, 53 роки, місто:
– Київський інститут фізичної культури, встигнувши за роки навчання і армію відслужити, я закінчив у 1991-му. Намагався всі роки підтримувати зв’язок з однокурсниками. А востаннє зустрічався три роки тому на Бучаку. Там я разом зі студентами – географами, біографами та з фізкультурного факультету – переяславського педуніверситету, де працюю, проходили літню практику. Я закликав кого міг з однокурсників приїхати. Прибуло двоє: Василь Кравець (він служив начальником міліції в Обухові, нині пенсіонер) та Вадим Форманенко з Канева, теж пенсіонер-міліціонер, майор. Поспілкувалися, позгадували, але якщо пробували говорити про сучасне – їх весь час тягло про свою службу розповісти.
Валентина Назаренко, 32 роки, с. Циблі:
– Одинадцять років тому закінчила філологічний факультет Переяславського педуніверситету. У нашій групі було 20 дівчат. Усі в мене в друзях на фейсбуці. Багато одногрупниць проживають у Переяславі, інколи перетинаємося й спілкуємося. Але, на жаль, в нас не було зустрічі після закінчення університету, хоча в мене є таке бажання. Із двома одногрупницями, з якими ми жили в кімнаті №707 першого гуртожитку, стали кумами. У Олени Штефан із Сошникова я хрестила доньку Сашу, а в Юлії Кирпич із Василькова – сина Вову. Зустрічаємося на дні народження дітей. Нещодавно зустріла в місті нашого викладача Олександра Потапенка. Було приємно, що він мене впізнав і пам’ятає про нашу групу, тепло відгукується.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
