Василь Петрович Пшеничний — відомий у місті ортопед-травматолог, який за більш ніж 40 років медичної практики повертав радість руху, поставив на ноги та врятував життя тисячам людей. Активний та енергійний 71-річний чоловік в строю і сьогодні, і без служіння людям не уявляє свого життя.
Бути лікарем вирішив, коли ледь не помер
Народився майбутній лікар у невеличкому селі Данівка, що на Чернігівщині, відомому своїм Свято-Георгіївським жіночим монастирем. Щороку, приїжджаючи на малу батьківщину, чоловік неодмінно відвідує храм, щоб помолитися чудотворній іконі Богородиці, до якої з'їжджаються віряни з усього світу. Непорушна віра в Бога заклалася в його серці в дитинстві після фатального випадку. Була глибока осінь, коли одинадцятирічний Василь грався на подвір’ї з однокласником, що жив поблизу. Хлопці бешкетували, дражнили сусідських дівчат, як раптом Василь побіг за ними на город, а товариш заскочив до своєї оселі.
— Я стояв до хати спиною, зненацька Толя гукнув мене: «Вася!» Повертаюся — товариш цілиться в мене з батьківської рушниці й робить постріл. До них тоді лисиця внадилася красти кролів, але в ту ніч не прийшла, так рушниця й лежала зарядженою, а друг думав пожартувати. Одна дробина пробила мені руку наскрізь, друга застрягла в животі, на щастя, кишечник не зачепила, третя влучила в руку, де розбилася на сім уламків, а четверта, найпідступніша, пробила біцепс, грудну клітину й зупинилася за два сантиметри від серця. Вмить мені стало так жарко, від шоку я побіг городом, ротом летіла кров. Прибігла злякана мама, босоніж по замерзлій землі, і підхопила мене на руки.
Коли Василь Петрович згадує цей епізод, його очі блищать від сліз. Він певен — життя зберіг Господь, інакше не пояснити дивовижний збіг обставин, який врятував його. Відлік йшов на хвилини, а потрапити до лікарні в районному центрі, за вісім кілометрів від села — ніяк. Саме в цей час до священника, що жив у сусідній хаті, таємно похрестити дитину прибув генерал із міста. Він дав наказ солдату, і генеральською «Побєдою» маму з пораненим Василем на руках доправили до Козелецької лікарні.
— Лікаря Сидорука, який оперував мене, я запам'ятав на все життя. Батько розповідав, як телефонував у хірургічне відділення дізнатися про мій стан, а серце його страшенно калатало, очікуючи найгірших новин. Але я вижив і ще в лікарні вирішив, що стану лікарем. До цього планував вступити до Чернігівського вищого військового авіаційного училища, що готувало льотчиків для винищувальної авіації. Та після поранення дорога туди для мене була вже закрита. А ті сім свинцевих уламків так у руці й залишилися, прямо як сім зірок у Великій Ведмедиці, — посміхається Василь Петрович.
Так нещасний випадок визначив вступ юнака на медичну ниву. Після закінчення восьмого класу він разом із батьком поїхав подавати документи до Обухівського медучилища. Дорогою іронічна доля знов випробувала хлопця на міцність характеру та силу намірів.
— До Обухова ми їхали через Київ. Прибуває трамвай, і ми підходимо до нього ближче. Звідки не візьмись, якась жіночка вирішує перебігти перед ним дорогу… і в цей момент трамвай відрізає їй ногу на моїх очах. Від побаченого я зомлів прямісінько на тому місці. Коли прийшов до тями, батько запитав: «Васю, може не поїдемо вступати до медичного? Як же ти лікарем будеш?». «Та ні, тату, — кажу, — поїдем».
«Стати військовим лікарем не вдалося — буду цивільним»
До рідного села хлопець більше не повертався. Після закінчення медичного училища працював фельдшером у Лебедівці на Київщині, відтак пішов до лав радянської армії, служив у штабі військово-морського флоту в Москві. В ознаменування 100-річчя від дня народження Леніна в 1969 році був нагороджений медаллю «За відзнаку у військовій службі». Пам'ятну світлину з того дня Василь Петрович зберігає досі, адже нагороду йому вручав легендарний радянський космонавт Олексій Леонов — перша людина, яка здійснила вихід у відкритий космос.
Медаль Василю Пшеничному вручив радянський космонавт Олексій Леонов
Василь Петрович мріяв служити лікарем на атомному підводному човні. Щаблем на шляху до здійснення цієї мрії мав бути вступ до Військово-медичної академії імені Кірова, де готували військовослужбовців медичної служби. Хлопець вирушив до Ленінграда, пройшов двомісячну підготовку, але під час медкомісії хірург не допустив юнака до вступу.
— Я зізнався сам, що маю дріб у легенях. Він категорично відповів: «Ви на атомному підводному човні будете єдиним лікарем, а у Вас така травма. Не дай Боже щось із вами станеться, екіпаж залишиться без лікаря». Пів року я дослужив у Москві й після демобілізації вступив до Київського медичного інституту. Стати військовим лікарем не вдалося — буду цивільним.
Подружжя медиків
Це рішення теж виявилося доленосним. З майбутньою дружиною, знаною в Переяславі лікаркою-терапевтом Наталією Пшеничною, уродженкою села Підсінне, Василь Петрович познайомився в 1972 році, під час навчання в Київському медичному інституті. На початку навчального року він, студент першого курсу, прийшов до бібліотеки. У цей час туди прийшла й Наталя разом із подругою. Василь побачив вродливу дівчину з розкішним волоссям біля входу до читальні, і закохався з першого погляду.
Виявилося, що вони студенти однієї групи. Вже на третьому курсі закохані побралися й народили донечку Віту. Після навчання в інтернатурі подружжя лікарів за направленням поїхало працювати в Рокитне. Там у них народилася друга донька Тетяна. Через три роки Василь Петрович разом із дружиною прийняв рішення переїхати на її батьківщину — до Переяслава.
Переяславська лікарня
У Переяславській центральній районній лікарні на посаді травматолога Василь Петрович пропрацював 25 років. З повагою та любов'ю він згадує плеяду висококваліфікованих лікарів, разом із якими вони працювали у відділенні й користувалися заслуженим авторитетом у жителів міста. Щодня приймали по 50-70 пацієнтів.
— Завідувач відділення Володимир Конченко, лікарі Зібров, Хохлюк, Купчак — прекрасні фахівці, з якими ми робили дуже складні операції на рівні обласної лікарні. Приїздили столичні професори й були приємно здивовані тим рівнем.
Василь Пшеничний під час роботи у Переяславській ЦРЛ
Відповідаючи на запитання про операцію, яка запам'яталася на все життя, Василь Петрович пригадав молодого чоловіка, якого доправили під час його нічного чергування після страшної ДТП. Усе вказувало на те, що зберегти ногу неможливо, і лікар сказав медсестрі готувати інструменти для ампутації. Коли пацієнт почув про це, почав плакати і благав не відрізати. Часу на вагання та зволікання не було. Операція тривала майже цілу ніч, і, за словами лікаря, кінцівка дивом прижилася.
Депутатська діяльність
Наприкінці 90-х років Василь Петрович став депутатом міської ради. Його кандидатуру запропонував колега, а колектив одноголосно підтримав ідею.
— На черговій ранковій п'ятихвилинці головний лікар Всеволод Григорович Яковенко повідомив, що до найближчих виборів депутатів ми маємо висунути кандидатуру від нашого колективу. Микола Іванович Пилипенко сидів позаду мене і, недовго думаючи, вигукнув: «Пшеничного!». Я довго віднікувався, та головний не послухав і кандидатуру все ж подав. Люди підтримали.
Під час депутатської діяльності Василь Пшеничний запропонував тодішньому міському голові Григорію Сокуру створити медичну касу. Лікар зсередини розумів проблему дефіциту ліків і прагнув забезпечити доступність медичної допомоги населенню.
— Пам'ятаю, як прийшов до міського голови і сказав: «Григорію Романовичу, Ви б хотіли знову стати мером? У мене є ідея, якщо втілимо — за Вас точно проголосують ще!» За деякий час був відкритий рахунок і таким чином ми створили додаткове джерело фінансування, що покривало вартість медичних послуг, дало змогу придбати необхідні медикаменти, які пацієнти отримували безкоштовно. А Григорій Романович дійсно став мером ще раз! — розповідає Василь Петрович.
Робота в пустелі
Проте не тільки успіхи на роботі надихали лікаря. Поза лікарнею він був люблячим чоловіком, батьком та дідусем. Щоб дати родині достойне матеріальне забезпечення, у 2002 році 52-річний фахівець полетів до Лівії, працювати за контрактом у державному госпіталі міста Бені-Валід. Там він провів шість років. Медичну документацію вів англійською, а от щоб вільно спілкуватися з хворими, за кілька місяців вивчив арабську мову — допомогла медсестра-лівійка. Невдовзі вже й анекдоти розповідав арабською.
Шість років Василь Пшеничний працював у Лівії
— Складно було витримати спеку — у тіні температура там сягає понад 40 градусів. Щоб пристосуватися до такого клімату, почав вивчати систему йогів. Щодня кілька хвилин стояв на голові, пробігав 3-4 кілометри. А коли взимку приїжджав додому у відпустку, не міг насолодитися нашою зимою! Якось прилетів, була завірюха, а я йду вулицею в легкій куртці. Знайомий побачив і злякався, питає, чи не холодно мені. А я кажу: «Я так скучив за зимою, що я б і в сорочці йшов!»
Після повернення в Україну у 2008 році Василь Пшеничний відкрив приватний кабінет. Донині він продовжує лікарську практику: лікує остеохондроз, міжхребцеві грижі, захворювання суглобів, проводить мануальну терапію. А знання та досвід залюбки передає молодшим колегам.
— Колись під час чергування привезли чоловіка після ДТП із переломами стегон та плечової кістки. Треба було накладати апарат Ілізарова, і я попросив Юрія Васильовича Абламського, молодого лікаря, який тоді ще навчався в інтернатурі з терапії, щоб він був моїм асистентом. Говорив йому, що робити, і йому так сподобалося, що він зрештою став травматологом. Можу пишатися, що я дав талановитому лікарю путівку в травматологію.
Василь Петрович вражає не тільки своїм професіоналізмом, а й щирими людськими якостями. Найбільша пристрасть лікаря — література. Деякі книги переписує від руки — так краще запам'ятовується. У вільний час захоплюється об'ємним різьбленням по дереву, співає та грає на гітарі, доглядає город. Вирощує соняшники — цьогоріч близько тисячі рослин, з насіння яких потім виготовляє духмяну олію для своїх рідних. А дітей та внуків до медицини не спонукає, каже, це нелегкий хліб. «Лікар згорає сам, щоб сяяти для інших», — усміхається Василь Петрович.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
