Віктор і Наталія Овсієнки проживають у Великій Каратулі. Їм обом по 45 років. Працюють у місцевій школі: він викладає фізкультуру, вона – біологію та географію.
Подружжя має двох дорослих доньок – Ольгу та Вікторію. Тримає велике господарство: корів, свиней, птицю, а ще... двох собак і трьох котів. Днями в Овсієнків побувала кореспондентка Переяслав.City.
«Корови доїть чоловік, а я те молоко переробляю на продаж»
Стежки у дворі Овсієнків акуратно вимощені плиткою. На клумбах доцвітають хризантеми. А ось троянди вже обрізані і вкриті на зиму. У веранді біля теплої батареї стоїть зо два десятки трилітрових банок з молоком.
– Зараз у нас дояться дві корови – Берізка і Груня, а Красуля ось-ось має отелитися, – розповідає господиня. – Красулею було звати й нашу першу корову. Нам, тоді молодій сім’ї, тільну теличку подарувала моя бабуся Марфа. І хоча з худобою до того часу я діла не мала, такому подарунку дуже зраділа. Спершу ця телиця стояла у хліві в батьків Віті. А коли отелилася і я приловчилася її доїти, то перевели до нашого сараю. Від тієї Красулі пішли й всі інші корови, які ми пізніше тримали.
Щодо теперішньої нашої худоби, то її порає і доїть спеціальним апаратом Віктор, а я те молоко переробляю на сир та сметану. Вже понад десять років молочку возимо до Морозівки Баришівського району. Спродуємось швидко, бо маємо там чимало постійних клієнтів, – зазначила Наталія Миколаївна.
– Скажу по правді, через худобу немає часу на відпочинок. За свій вік лише два рази побували в Єгипті. Ото так, гроші є, а вирватись на море через господарство не можемо, – зізнався Віктор Іванович.
Подружжя Овсієнків щодня встає о шостій ранку, а влітку ще раніше.
– У нас вже традиційно хто перший звівся з ліжка, той і колотить каву, – каже господиня помешкання. – І так кожного ранку: встали, вмилися, одяглися, випили кави чи чаю і побігли по господарству, а вже потім все інше. Зараз у нас двоє свиней. Вирощуємо їх для себе, не на продаж. Курей тримаємо небагато, бо яйця нам дає мама Віктора. До слова, свекри у мене золоті: підтримують нас і морально, і фізично, і матеріально. Завдяки батькам ми маємо два легковики. Одним їздимо холодної пори року, іншим – теплої.
– Так, утримувати велике хазяйство нелегко. А маємо не одну корову, бо як же ж без годувальниць? Адже зарплати в нас невисокі, а хочеться донькам допомогти грошима. І хоча доньки просять нас позбутися з половини господарства, ми ще до цього не готові, – зізнався Віктор Іванович.
Старша донька Овсієнків Оля вже закінчила медуніверситет імені О. Богомольця і нині проходить інтернатуру в Переяславській ЦРЛ та підробляє медсестрою в терапевтичному відділенні.
– Оля ще в дитинстві казала, що хоче бути, як і її хрещена, медсестрою, – згадує пані Наталія. – Ми ж із Віктором хотіли, аби вона продовжила вчительську династію. Однак Оля вирішила стати лікаркою, і ми з цим змирилися.
Віка, коли була школяркою, успішно займалася бальними танцями: весь час танцювала в парі з двоюрідним братом Владиславом. Дякуючи тренеру, керівнику клубу спортивних бальних танців «Dancelife» Олександру Яночку, діти побували на змаганнях у різних містах України і навіть за кордоном. Завдяки таким відрядженням Віка із самого дитинства привчена до самостійності. І тому, коли вона надумала поїхати на навчання до Польщі, її бажання ми підтримали беззаперечно. Нині Віка навчається на третьому курсі Вроцлавського університету бізнесу: здобуває професію логіста. Зізнається, що жити в Польщі їй дуже подобається. Я, коли їздила до неї в гості, також звернула увагу, що там чисті та охайні вулиці і немає безпритульних собак. А ще Віка казала, що в Польщі людей, які переходять дорогу і розмовляють по телефону, штрафують. Якби і в нас так було, то може менше було б ДТП.
Іспити складала з чоловіком та новонародженою донькою
Подружжя Овсієнків проживає в добротному будинку. В усіх кімнатах зроблено сучасний ремонт, є живі екзотичні квіти. На стінах вишиті та мальовані картини.
– Коли робили ремонт, то майстрів з виготовлення та монтажу підвісної стелі запросили аж із Вінниці, бо таких у нашій місцевості тоді ще не було, – зазначає пані Наталія. – А увійшли ми в цей будинок у 2000 році. Це дворище нам дісталося у спадок від моєї вже покійної баби Паші. У неї дітей не було. Паша Ополонівна працювала вчителькою математики.
– Ми скільки тут живемо, стільки й будуємося, – чи то бідкається, чи то хвалиться Віктор Овсієнко. – То веранду прибудовували до хати, то сарай, гараж і лазню зводили. А останні п’ять років я захоплююся виноградарством. Вже посадив тридцять кущів різних сортів. Оце три дні вкривав його на зиму.
Віктор Овсієнко народився і весь час живе у Великій Каратулі. Після школи вступив до педуніверситету імені Григорія Сковороди. Отримавши диплом вчителя фізкультури, влаштувався за фахом у рідну школу.
– Тоді нас, фізруків, у Великокаратульській школі було аж троє. Зараз я один. Окрім уроків фізкультури, веду ще волейбольну секцію. Діти із задоволенням її відвідують, – зазначив пан Віктор.
Випускний бал Вікторії Овсієнко
Наталія Овсієнко народилася і виросла в Переяславі. З першого по дев’ятий клас навчалася у п’ятій школі, а десятий і одинадцятий закінчила в гімназії.
– Потім я поїхала до свого, на жаль, вже покійного дядька Івана та тітки Тетяни (зараз вона також живе у Великій Каратулі) у Вінницю і вступила там до педагогічного університету, – згадує пані Наталія. – Навчаючись на третьому курсі, вийшла заміж за Віктора. Через два роки у нас народилася донечка Оля. Складати державні іспити їздила зі своїм Віктором та нашою донькою Олею, якій було кілька днів від народження. Чоловік чекав на мене під аудиторією з дитячим візком. З іспитами з одного предмету у мене не складалося. Від того хвилювання «перегоріло» молоко, і Олечку довелося перевести на суміші.
«Кілька разів покружляв у танці і провів додому»
– Вдячна долі, що послала мені такого хазяйського чоловіка як Віктор. Знала його ще зі шкільних років. А ось оком кинула на нього, коли вже була студенткою. Одного дня я їхала до своєї бабусі у Велику Каратуль і в автобусі звернула увагу на красивого, високого, чорночубого хлопця. Як зараз пам’ятаю, тоді Вітя був у жовтій тенісці. Десь через рік у нас зав’язалися стосунки.
Реєстрацію шлюбу Овсієнків проводить секретар сільради Лідія Дубина. 1996 р.
– Ось я розкажу, як все було, – долучається до розмови Віктор Іванович. – Нічого не приховуючи! На проводах в армію мого однокласника я запросив Наташу на польку. Кілька разів покружляв її у танці і того ж вечора провів додому, тобто – до її бабусі. Кавалер Наташі, як дізнався про це, запитав мене: «Вітьок, а чого це ти дівчину від мене увів?» – «Та я й сам не знаю чого. Просто так сталося», – відповів йому. «То ти хоча б могорич поставив мені», – наполягав він. «Без проблем. Скільки ти хочеш того самогону – літр чи банку?», – спитав. «Скільки не шкода!», – відказав той Віктор (його звати як і мене).
Незадовго після цього я почепив на паркані Віктора торбинку із 700-грамовою пляшкою горілки та закускою. Ото так я «викупив» Наташу у хлопця, який нині живе у Денисах.
«Сучасні учні не такі слухняні, як були колись»
Після весілля молоде подружжя стало жити у Великій Каратулі з батьками та бабусею молодого.
– Донька Оля виросла непомітно для нас. Адже няньчити її і вдень, і вночі нам допомагала бабуся Соня. Коли Олечці виповнилося три роки, я влаштувалася у міську четверту школу вчителем географії. Працювала там недовго, бо завагітніла Вікою. Після другого декрету як пішла у Великокаратульську школу, то працюю там і донині.
За двадцять років вчителювання помітила, що працювати з теперішніми учнями набагато важче, бо вони дуже мобільні, не такі слухняні, як були колись. Раніше з радістю займала посаду класного керівника. А кілька років тому так важко було довести учнів до шкільного випуску, що мусила передати цю справу іншій вчительці. Нині я керую учнями сьомого класу. Проблем з цими сімнадцятьма дітьми поки що немає, сподіваюся, й не буде. Зазначу, дистанційне навчання на деяких учнів впливає погано. Адже коли ніхто не контролює, декому з них більше хочеться гратися в телефоні, а не сидіти за книжками. Це помітили вже й батьки.
На завершення нашої зустрічі Віктор Овсієнко похвалився своєю дружиною, як гарною хазяйкою.
– Моя Наташа готує дуже смачні страви. Й досі пам’ятаю смак добренного борщу, яким вона пригостила мене, як вперше прийшов до неї в хату. А ще вона пече гарні і смачні торти. І тому ще жодного разу на день народження когось із нашої сім’ї торт не купували. Нещодавно Наташа приготувала триярусний торт. Треба було бачити, як гарно вона його прикрасила! Коли має натхнення, то за день може приготувати три, а то й п’ять тортів, – похвалив свою кохану Віктор Овсієнко.
А ще він зізнався в тім, що газету «Вісник Переяславщини» читає зі шкільних років.
– Колись районку передплачували мої батьки, а останні з двадцять років це роблю я особисто. На свіжий номер газети чекаю з нетерпінням. Перечитую її з першої до останньої сторінки, – зізнався Віктор Овсієнко.
– А я – прихильниця вашого сайту. На Переяслав.City заходжу по кілька разів на день. Читати замітки чи статті в інтернет-виданні мені подобається тим, що там можна лишати та переглядати ще й коментарі людей, – зазначила Наталія Овсієнко.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
