Газета «Вісник Переяславщини» з 1994 року проводить конкурс «Людина року» за версією журналістів видання. Наприкінці грудня 27-й раз відбулося нагородження переможця номінації – генеральної директорки Центру надання соціальних послуг та соціальної інтеграції Раїси Голованової (63 роки). Традиційно, редакторка Валентина Батрак вручила їй диплом Людина року-2021 та квіти.
Раїса Петрівна уперше за всю історію стала двічі лауреаткою цієї відзнаки. Після перемоги в 2000 році в організації роботи центру та в умовах для його підопічних відбулося багато змін. Їх зініціювала та втілила саме вона. Стаціонар психоневрологічного профілю на Шевченка, 2 у пам’яті людей старшого віку, можливо, досі згадується як місце болю, страждань і безпросвітності. Сьогодні – це місце затишної втіхи, милосердя і безмежної любові до життя. Це заклад із сучасними європейськими стандартами надання соціальної підтримки людям, про яких більше нікому потурбуватися.
Кабінет директорки розташований на одному поверсі з кімнатами клієнтів цього закладу. Для них у передноворічні дні облаштували кілька затишних куточків зі святковими декораціями. Все тут зроблено руками мешканців та персоналу. Великий і дуже гарний різдвяний вінок, виготовлений у їхній творчій майстерні, журналісти отримали на подарунок. А ще вручення диплому Раїсі Петрівні стало приводом для святкової події: клієнти центру співали, декламували вірші, дарували квіти своїй наставниці і говорили багато вдячних слів.
– Я щиро дякую колективу. Можливо, я і гарний керівник, але як би я все це зробила, якби поряд не було таких професіоналів, як ви, – сказала Раїса Голованова присутнім у залі колегам. – Сімдесят відсотків нинішніх працівників працюють зі мною поряд ще з перших днів моєї роботи тут, а це вже 28 років.
Раїса Петрівна також не шкодувала добрих слів та обіймів для клієнток центру. Натомість одна з них зауважила: «Такого визнання і рівня професіоналізму може досягти тільки дуже гуманна людина з мудрим серцем». Бо й справді, можна людей просто нагодувати, обігріти, а можна їх хоч на трішки зробити щасливими. І це було помітно на обличчях багатьох підопічних. Зокрема, і про це спілкувалися з лауреаткою журналісти під час інтерв’ю.
– Раїсо Петрівно, за роки вашого керівництва у центрі радикально змінилося усе – від побутових умов до емоцій його мешканців. Це потребує великих зусиль. Як ви відновлюєтеся?
– Наснага і терпіння в цій роботі необхідні. Інколи день тут проходить спокійно, без емоцій, інколи ж забирає багато сил та енергії, доводиться нервувати, переживати неприємні ситуації. Щоб зберігати емоційну стійкість і рівновагу, розраховую на свого чоловіка, синову родину, що вони мене зрозуміють, підтримають і допоможуть. Коли були живі батьки, то величезну підтримку мала від них, особливо від мами. Без неї відчула, як стало мені самотньо. Згадую тепер її поради. Найперше – мати поряд доброзичливих та привітних людей. Так і колектив свій навчаю: що б у вас вдома не трапилося, яким би настрій не був, а переступили поріг центру – забудьте про всі ті негаразди, пориньте в роботу, піклуйтеся про інших. Повертаєтеся додому – думайте тільки про рідних, перемикайтеся на їхні потреби та почуття.
Я не володію якимись техніками психологічного відновлення. Не є глибоко віруючою, але ходжу в храм за духовною підтримкою, помолитися. Раніше за мене молилася мама. А ще вона дуже любила квіти. У нас завжди було багато хризантем, хоча в ті роки вони ще не були поширені. Я народилася восени, і вважаю, що це моя квітка. У мене у дворі теж багато хризантем, жовті – мої улюблені. А ще вірю в те, що лаванда, м’ята, нагідки, чорнобривці мені дають силу й енергію. Люблю постояти в саду біля дерев, можу попросити в них сили і здоров’я: природа мудріша за нас.
– Розкажіть, звідки ви родом?
– Я народилася в Чорнобилі. Після навчання два роки працювала в професійно-технічному училищі в Прип’яті, яке готувало будівельників. Потім вийшла заміж. Чоловік Валерій був військовослужбовцем, доля складалася так, що ми проживали в різних містах Радянського Союзу, за кордоном. У період трагедії на Чорнобильській атомній електростанції служили в групі військ у Німеччині. Мені болісно згадувати ті події, ми багато чого втратили, зокрема, і стосунки з деякими людьми, бо вони роз’їхалися по всьому Союзу. Проте в Переяславі живе багато земляків, з якими я спілкуюся, деякі працюють у центрі.
– Ви орієнтуєтеся на європейські стандарти надання соціальних послуг людям з інвалідністю. Де берете досвід?
– Ми давно співпрацюємо з німецьким колегою Олівером Брауном, директором сервісного центру з обслуговування людей літнього віку в місті Магдебург. У Німеччині я ходила в магазин, де працюють люди з інвалідністю, у їдальню, де клієнтів обслуговують офіціанти з хворобою Дауна. Бачила, які умови створені для літніх людей, в яких майстернях працюють молоді люди з психоневрологічними хворобами, як вони заробляють прибиральниками. Щоб перейняти досвід, я особисто два тижні працювала в будинку для людей похилого віку в Мюнхені, за мною були закріплені кілька клієнтів.
Не повинно бути прірви між громадою та такими людьми. Бо психічні розлади й інвалідність не завжди вроджені, їх можна набути протягом життя. І можна коригувати, підтримувати людей і створити умови, щоб вони жили повноцінно.
– Що вдалося втілити?
– Перше, що я зробила, це прибрала з назви установи «будинок-інтернат». Зараз у нас Центр надання соціальних послуг та соціальної інтеграції, що дає можливість інтегрувати людей з психічними захворюваннями та інвалідністю у суспільство. Ми створили відділення підтриманого проживання в будинку на вулиці Кузнєцова. У окремих комфортних кімнатах живуть три сімейні пари та ще одна клієнтка. Ми забезпечуємо їх місячною нормою продуктів та медикаментами. Вони готують собі їжу, вільно виходять у місто. Це відділення я відкрила чотири роки тому на свій страх і ризик, а через два роки Міністерство розробило відповідні стандарти.
У нас працюють творчі майстерні. Клієнтки виготовляють прикраси, іграшки, картини, які ми намагаємося реалізовувати. Співпрацюємо щодо цього з офіційним партнером фірми «Бош» в Україні, філією компанії «Кока-Кола». Відправляємо їм фотографії виробів, вони вибирають, купують і надсилають кошти. Таким чином дівчата підзаробляють.
Уже близько п’яти років клієнтки стаціонару в супроводі працівників відвідують загальноміські заходи. Спочатку жителі сприймали їх насторожено, але згодом усі звикли. Дівчата гарно одягнені, із зачісками – у нас працює перукар. Ми не одягаємо їх однаково, купуємо різний одяг. Зовні вони нічим не відрізняються від інших жителів громади.
Фірма «Бош» цього року вирішила зробити іменні подарунки кожному підопічному геріатричного відділення. Зателефонували мені й запитали, що їм треба. Я вирішила дізнатися безпосередньо у них, чого вони хочуть. Ви ніколи не здогадаєтеся! Наші дідусі й бабусі замовили на новорічні подарунки парфуми! Працівник «Бош» був здивований, коли це почув: «Вони у вас настільки забезпечені, що не попросили ні цукерок, ні фруктів, а парфуми?!» Мені як керівнику було дуже приємно.
– Розкажіть про досвід повернення дієздатності клієнтам психоневрологічного стаціонару.
– Це дуже складний процес, неприємний, бо не завжди чуємо хороші слова на свою адресу. Велику протидію маємо від опікунів клієнтів, які зацікавлені отримати їхнє майно. Люди за різних обставинах потрапляють у такі заклади. І якщо я бачу, що вони можуть жити самостійно, інтегруватися в громаду, я допомагаю. Нашій клієнтці Наталії ми поновили цивільну дієздатність три роки тому, зараз вона проживає з підопічним Бородянського будинку інтернату, планую перевести його до нашого закладу. Вона активна, бере участь в організації свят у центрі. Олена вийшла заміж, живе з чоловіком за межами стаціонару, офіційно працює у центрі. Оксана вийшла заміж і проживає з чоловіком в одному із сіл міської громади. Ярослав, якого перевели з Бородянки, проживає з нашою клієнткою Юлією, ми на стадії поновлення йому дієздатності.
Ще одній клієнтці Ірині суд також поновив дієздатність, але вичікуємо, бо опікун може оскаржити це рішення. Хоча коли приїжджають до нас іноземні делегації, вона допомагає нам як перекладач, бо вільно володіє англійською, німецькою. Це від них я почула: «Раїсо Петрівно, що ця жінка робить у вас?» Ці клієнти залишаються під нашим соціальним супроводом, хоча є самостійними жителями громади.
– Які проєкти ви реалізовуєте завдяки закордонним партнерам?
– Основний наш партнер – Олівер Браун. Завдяки йому ми щороку отримуємо вантажі з гуманітарною допомогою. Попри карантин, допомога прийшла і в 2021 році. Попередньо складаємо список необхідних речей, а Олівер Браун зі своїми партнерами, керівниками будинків для людей похилого віку з різних міст Німеччини, формує вантаж. Ми отримуємо від них допоміжні засоби реабілітації для пункту прокату центру, який діє на Сковороди, 11. Усі жителі громади можуть користуватися ними безкоштовно. Даємо на рік, а якщо потрібно, продовжуємо договір. Люди часто звертаються, бо хтось потребує таких засобів через похилий вік, хтось зламав ногу, у когось стався інсульт. Раніше в пункті прокату було вільно до десяти багатофункціональних ліжок, а останні два роки за ними черга.
Працівники нашого центру стажуються в закладах Магдебургу, а їхні – в нас. Я відправляла на двотижневе стажування коли п’ятьох, коли двох осіб. Вони бачили, в яких умовах проживають клієнти, як здійснюється обслуговування, які засоби особистої гігієни використовуються. На жаль, через карантин ця програма призупинилася.
– Ви фінансуєтеся з обласного бюджету. Чи маєте можливість додатково заробляти, надаючи соціальні послуги?
– Бюджет забезпечує захищені статті: заробітна плата, енергоносії, продукти, медикаменти. Капітальні видатки майже не передбачені. Але закон про соціальні послуги дає нам право заробляти. Людина може отримати послуги безкоштовно, за диференційовану оплату або за рахунок третіх осіб. У геріатричному відділенні центру ми відкрили платне відділення, розраховане на 10 ліжкомісць. Вартість місячного перебування становить 7500 гривень, є додаткові послуги за окрему плату. Ці місця наразі заповнені. Загалом у відділенні перебуває 30 осіб, двадцять з яких – на державному утриманні.
Подарунок для редакції виготовили у майстерні Центру його клієнти
– Раїсо Петрівно, з ким будете зустрічати новорічно-різдвяні свята?
– Наш син Сергій проживає з родиною у Києві. Вони з невісткою Іриною подарували нам трьох онуків: Ростислава, йому 15 років, Саву, йому 10 років, та Іларію, їй 5 років. Подарунки вже всім готові, лежать під ялинкою. Діти нам теж обов’язково щось дарують. Плануємо разом святкувати Різдво, а на Новий рік вони поїдуть до сватів. Наша невісточка готує смачні мигдальні пряники і німецький різдвяний кекс штолен. Знаю точно, що привезе їх на свято і дуже чекаю, бо люблю ці смаколики.
У переддень свят я щиро вітаю насамперед клієнтів нашого центру, зичу їм здоров’я. Вони знають, що я їх люблю, як свою велику сім’ю! Нехай життя кожного з них, по можливості, буде якнайдовше земним і прекрасним. Своїм колегам, партнерам і родині дякую, що вони поряд у складні і радісні хвилини. Щасливих днів бажаю усім жителям Переяславщини!
Валентина Батрак, Юлія Строчинська
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
