Жителька Переяслава Марта Назаренко, 22 роки, прихистила вдома дві сім’ї з Києва. Навіть не задумуючись, відкрила двері своєї оселі незнайомим людям. Вони вимушені були втікати зі своєї квартири після першої ночі бомбардувань столиці на початку війни.
Дівчині зателефонувала подруга з проханням прихистити її знайомих, які втекли з Києва. Марта відразу ж погодилася, адже в такій стресовій ситуації вважала, що допомагати іншим – поки єдине, чим могла бути корисною цей час.
– Вранці 24 лютого ми прокинулися о 5 ранку від гучних вибухів, – розповідає киянка Ірина Артеменко, 39 років. – Не відразу зрозуміли, що відбувається. Коли включили телевізор, відкрили стрічку новин в інтернеті, дізналися про активний наступ росії на Україну – це війна. Вирішили, що потрібно негайно тікати, доки якийсь снаряд не влучив у наш будинок. Наступного дня вирушили до села Козлова (Студениківська ТГ), де живе мати колишнього чоловіка. Але там з’ясувалося, що в них в одному будинку настільки багато людей, що й тим усім немає місця.
Я почала шукати щось альтернативне. Подзвонила до знайомої, яка запропонувала приїхати до Переяслава, сказала, що знайшла нам житло. Ми із старшим сином Володею, 20 років, приїхали сюди, а 14-річна донька лишилася з батьком у селі.
Збиралися похапцем, складали все, що бачили. На щастя, ми дісталися сюди відносно легко, хоча були проблеми з пальним, тривалий час стояли в заторах, бо багато людей тікало зі столиці. У Києві у моїй квартирі лишився брат. Із ним тримаємо зв’язок. Він каже, що ситуація в столиці хоч і контрольована, але дуже неспокійна. Відчуває себе як на пороховій бочці, щосекунди може статися якийсь авіаналіт чи обстріл.
Спалена ворожа техніка на підступах до Києва Фото: https://www.dw.com/uk/pershyi-tyzhden-viiny-zavershyvsia-dlia-kyieva-tymchasovym-zatyshshiam/a-60992355
– Уже на третій день війни я хотів піти до територіальної оборони, – долучається до розмови Володимир. – Мені морально складно спостерігати зі сторони за всім, що відбувається. Але мене поки не взяли.
Я вчора (7 березня – авт.) їздив до Києва, щоб з квартири забрати деякі необхідні речі. Мої всі друзі лишилися в Києві. Вони розгублені, не знають, що буде далі і чого їм очікувати. Особливо тим, хто живе на Троєщині – це досить близько до зони бойових дій.
З усіма рідними і друзями у нас зараз є зв’язок. Тільки з дідусем, який проживає на Чернігівщині, – немає, і ми досі не знаємо, що з ними. Їхнє село відрізане від усіх комунікацій, телефони не працюють. Віримо, що з ними все добре.
Господиня будинку 54-річна Ірина Шевченко, Мартина мама, також забрала до себе рідню з Києва. А ось її старша донька Вікторія живе у Броварах. На початку війни з дітьми 14 і 8 років вирішила поїхати в село на Чернігівщину, думали, що там буде безпечніше, ніж біля столиці. Зараз із ними теж немає зв’язку.
– У селі Новий Биків вже зо п’ять днів стоїть ворожа техніка, вулицями ходять окупанти, – ділиться тривогою пані Ірина. – Кілька днів тому чоловік Михайло на одну хвилину додзвонився до неї, але нічого конкретного не змогли дізнатися. Добре, що хоч голос почули.
Потім ми намагалися дзвонити скрізь, куди знали: у магазини, які є в селі, до сусідів. Вдалося дізнатися тільки те, що всіх, хто чинить спротив або намагається покинути межі населеного пункту, – російські окупанти розстрілюють на місці. Уже поховали шестеро людей, яких вони застрелили.
Скріншот зі сторінки ФБ села Новий Биків. Люди шукають звязку зі своїми рідними звідти
У селі стоять розтрощені важкою технікою людські хати. Мій чоловік кілька разів вже зривався туди їхати, щоб хоч онуків забрати. Та місцеві відмовляють, щоб навіть і не думали, бо їх із села ніхто не випустить. Кажуть, хазяйнують у них окупанти-буряти, бо мають характерний розріз очей. Отак наші діти хотіли втекти на мирну землю, а потрапили в саме пекло, – бідкається мати.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
