83-річна жителька міста Марія Гриценко – мати відомого переяславського музиканта Миколи Гриценка, переживає війну вдруге у своєму житті. Фрагментами спогадів дитинства, яке почалося з війни, вона поділилася з Переяслав.City.
Чимало моментів стають малозначущими і губляться в пам’яті. Але враження про війну занадто пекучі, щоб їх забути. Марія Пилипівна сподівалася, що її діти та внуки ніколи не побачать жаху, який спіткав країну у часи Другої Світової. Тому теперішня війна з росією болить їй особливо.
Дитина війни
Мила сивочола жінка не стримує сліз, коли говорить про роки окупації. У сорок першому їй було два з половиною роки. Разом з батьками і старшою сестрою Галиною вони жили у нині затопленому селі Андруші.
– У вересні в Андрушах було храмове свято, як зараз пам'ятаю. Тоді у Переяславі ще було тихо, а Київ бомбили страшно. Всі родичі з'їхалися до дідуся – материного батька, щоб побачитися, бо знали, що війна. Приїхали троє материних братів з жінками. Наготували страв, храмували.
Ми гралися з двоюрідним братом, він ще менший за мене був. Вийшли всі з-за столу надвір, раптом дивимося: летять німецькі літаки над нами. Ми всі отак і постановилися у дворі, це я знаю як сьогодні. А вони понад Дніпром почали градом сипать бомби, одна за другою. Дідова хата була не під самим Дніпром, трохи далі. Як стали бомбить, всі почали тікати, розбігалися хто куди.
Всі в погріб побігли. Погріб гарний у дідуся був, він був козаком. Куркуль його називали – дуже заможний був. Ну яке тоді багатство було – волів та коней мав. Моя бабуся схопила мене під одну руку, брата – під другу, куди ховатися? Вона занесла нас у хату і сховала під піч. Уявляєте? Аби попала бомба, могла ж би й завалитись. Як перебомбило, ми повиходили. Тоді повернулися додому, до батькової хати. Пізніше вже в погрібі всі ховались, – згадує Марія Пилипівна.
Батьки Марії Пилипівни Гриценко зі старшою дочкою Галиною
Із табора мати вивела батька за руку
– Був сорок другий рік, мама була вагітна, ось-ось мала народитися моя молодша сестра. Коли німці зайшли в село, почалося справжнє жахіття. Вони ловили чоловіків і закривали в спеціальному таборі. Забрали й мого батька разом з сусідом, дядьком Павлом. Його дружина, тітка Настя, сказала мамі: «Давай підемо туди, може, випросимо їх? Адже ти вагітна. Всякі люди є, може, нам їх випустять?». І вони пішли.
В мами вже великий живіт – вона попереду, тітка Настя за нею. Обидвим страшно, бо хто зна, які ті німці – може, поб'ють або закриють там. Таки упросили вони німців впустити їх у табір. «Йдіть шукайте самі!», – їм сказали. А там тисячі чоловіків!
Мама з тіткою йдуть, а ті чоловіки не знають куди себе діти, один поперед одного стрибають, питають, як їм вдалося туди попасти. І таки знайшли своїх. Батько з дядьком Павлом й самі перелякалися. Чи остануться живі, як вийдуть за сітку? Жінки їх за руку вивели і перед німцем на коліна обидві попадали, ноги цілували. Але таки зжалився, відпустив. Так моя сестричка врятувала нас ще не родившись, – Марія Пилипівна втирає сльози.
У центрі - батько Марії Пилипівни, Пилип Доброскок
Плакала, що не брали з собою
– Тоді ж, першого грудня, мама у хаті народила сестричку Віру. Зима тоді була люта, мороз, снігу повно. Я спала на печі. Вночі встала, ноги з печі звісила, а бабця-повитуха гукає мені: «Дивися, не наступи, бо там ляля!» В опічку лежала маленька Віра замотана в хустки.
Як чули, що бомблять, ми бігли ховатися у погріб. Він був копаний, як землянка. Мою старшу сестру часто прикидало землею, а мене ні разу. Вночі викопали траншею, дошками прикрили, то й був наш прихисток. Завалився – новий викопали, і знов таке саме. Але менша сестра була малесенька, лежала в колисці. Її в погріб не брали, бо боялися, щоб малу не завалило. Вже в дорослому віці я їй розказала цю історію, вона так плакала. Що не брали її з собою, що саменьку залишали.
Кривавий Дніпро
– Восени 43-го прийшли наші. почалась мобілізація чоловіків. Відправили і батька, і дядька Павла на переправу через Дніпро. Батько казав, що вода в ньому була червона від крові. В нашій хаті було багато ранених солдатів. На підлозі розстелили кулі жита, вони й лежали на них. Медсестра приходила, лікувала, перев'язувала рани. Але я не чула ні стогону, ні крику. І сліз од їх я не бачила.
Від голоду врятувала корова
– Зовнішня стіна хати була в дірках як решето. Осколки від бомби летіли. Ранених солдатів вже вивезли, замість них поселилося начальство – лейтенанти засіли, капітани. В хаті був воєнний штаб.
Як почали дуже страшно бомбити, батько нас із старшою сестрою Галею відвіз до тітки у Стовп'яги. У селі була військова частина наших солдатів. Ми з сестрою проходимо повз – вони нас кличуть, дають їсти. Мати з Вірочкою була вдома.
Виживали у війну завдяки корові. Молоко пили, кисляк їли. Мати зранку подоїть, випустить, корова йде пастись. Куди вона пішла – мати не знала, але на вечір корівка сама приходила до матері, щоб та її подоїла. Я дивувалася тварині – яке ж воно розумне! Після війни ми ще й орали нею город. Сірників тоді не було, мати розказувала, що самі їх робили. З соснових дров нарізали тоненькі прутики, десь діставали сірку, розтоплювали і обмазували нею головки. Або камінці кресали.
Марія Пилипівна (зліва) у молоді роки з подругою
Куля батька не торкнула
Всі ці роки одна з найцінніших речей для Марії Пилипівни – фотоальбом, де зберігаються фотографії вічно молодих — її батька, матері, сестер.
– У війну нашу хату не зруйнували, бомба на городі впала, то був великий рів. А батько повернувся з війни живим. Скільки ж радості в нас було. Він пройшов велику війну, від Німеччини до Чехо-Словаччини, мав багато орденів. І куля ніде його не торкнула!
Зараз Марія Пилипівна разом з нами переживає війну з росією. Тепер вона порівнює фашистів з російськими окупантами, а гітлера — з путіним.
– Німців називали фашистами, ненавиділи і боялися їх. Вони для мене такими й лишилися, хоч в нас і називають вже їх друзями, і їздять туди. Вони й зараз, у війну з росією, нам не дуже помагають. Новини я слухаю по радіо. У погріб вже мені важко залізти, тривогу пересиджую у хаті. Щодня дочка Людмила та син Микола мене навідують. Всією душею чекаю перемоги, вболіваю за наших захисників. А жителям Переяславщини бажаю міцного здоров'я і мирного неба. Вірте у перемогу, зберігайте спокій і допомагайте один одному.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
