Понад місяць передмістя Києва провело в повній окупації, жило в зоні активних воєнних дій. І нарешті 2 квітня з'явилася радісна звістка – з Київщини вигнали рашистське кодло. Журналістка Переяслав.City у супроводі військових вирушила у звільнений Гостомель, де точилися найгарячіші бої за столицю.
Гостомель був квітучою доглянутою оазою спокою всього за 20 кілометрів від Києва. Житло в його новобудовах користувалося активним попитом. Спокійний уклад місцевого життя розлетівся на друзки, коли російські війська посунули на Київ, перейшовши український державний кордон з півночі, на межі з білоруссю. Невеличке 15-тисячне селище міського типу прийняло на себе головний і найжорстокіший удар агресора, немов затуляючи столицю своїми грудьми.
Ми поїхали туди з Юрієм – переяславським військовим, уродженцем Гостомеля. Коли почалася війна, його батьки категорично відмовилися виїжджати з дому. Увесь цей час вони жили під обстрілами, поки їхній син боронив мир на передовій, не знаючи, чи побачаться коли небудь. І тепер вони нарешті зустрінуться.
Гостомель: багатостраждальний, але нескорений
Наш шлях до Гостомеля пролягав через Київ. Мегаполіс потроху оговтується. На вулицях, як колись, вирує життя, на дорогах знову затори. Картинка змінюється, коли ми проїжджаємо в'їзний знак, за межі столиці. Стає зрозуміло, що це дорога до однієї з найгарячіших точок, де бої не припинялися ні на день. Узбіччя вкрите уламками війни. Покинута, розбита і поржавіла ворожа техніка, як цвинтар путінських мрій захопити українську столицю.
Смуга руйнувань продовжується розбомбленими будинками. Розбиті снарядами стіни, крівля, деякі оселі вщент знищені артобстрілами. Прямо перед подвір'ями, посеред вулиці, яма від скинутої авіабомби діаметром близько чотирьох метрів. Від магазинів лишилися тільки назви та стіни. Під ногами на випаленій землі трапляються осколки та гільзи.
Я вражена побаченим, а місцеві – цілковитою тишою, що застигла тут останні кілька днів. Лише іноді звіддаля чують вибухи — це піротехніки розміновують території від ворожих боєприпасів.
Рідний захисник
Під'їжджаємо до садиби Юрієвих батьків, де у хвіртці його зустрічають мама й тато. Незважаючи на те, що вони підтримували зв'язок і він сповістив їм про свій візит, мама обіймає сина і плаче – востаннє вони бачилися ще до війни. Побачити свого захисника вийшли і сусіди, вітають його словами вдячності.
– Слава Богу, це вже позаду, було погано дуже, – розповідає 67-річна мама Юрія Світлана Іванівна. – Окупанти влаштували населенню справжній терор. Російські солдати ходили по будинках, до нас приходили разів п'ять, казали: «Ми ваши освободітєлі». Вперше коли прийшли, я не знала, що робити. Сказала внукам ховатися у погріб. Хата була зачинена, то вони висадили вікно. Обшукали усі приміщення, бігали своїми берцями прямо по ліжках, все перевертали. Добре, що Юриної військової форми не було вдома. У внука знайшли пластиковий пістолет, обзивали його терористом.
Вісімнадцятирічного внука Олени Іванівни змушували повністю роздягатися, оглядали тіло. Каже, що одного разу рашисти хотіли забрати його, вона кинулася в плач, благала забрати її або все, що завгодно, тільки не чіпати хлопця. Вони залишили юнака.
– А сусідських двох чоловіків – 47 і 22 років, забрали з хати і повели до БТР. Більше їх ніхто не бачив. Хоча дехто з вулиці казав, що їх відразу застрелили.
Наразі більше 400 жителів Гостомеля пропали безвісти. Кількість загиблих поки що точно невідома. Про деяких знають, що вони мертві, але не можуть знайти тіла. Загинув і голова Гостомельської сільської ради Юрій Прилипко – його вбили під час роздачі хліба та ліків нужденним жителям. Напередодні трагедії він дозволив відкрити продуктові склади, щоб людям розвезли їжу. Гостомельці за це йому досі вдячні, адже запаси вже б давно закінчились.
"Вони кинули гранату у погріб, коли ми там ховалися"
Батьки Юрія кажуть, що лише третій день ночують у будинку. На щастя, їхня оселя не надто постраждала. Весь місяць, поки селище було під контролем ворогів, родина жила у погребі. Ні води, ні газу, ні світла немає донині. Грілися біля «буржуйки», готували на пічці у дворі будинку. Хоча багато місцевих готували прямо на вогнищі. Воду набирали з криниці – у цьому жителям приватного сектору пощастило, але виходити до неї було небезпечно. Мобільні телефони вдалося зарядити від акамулятора автомобіля.
– В один з днів ми сиділи зачинені у погребі, коли російські солдати зайшли у двір. Вони намагалися відчинити двері у погріб і вони відкрили по ним вогонь з автоматів. Ось над дверима вибита цегла, — показує жінка. — Коли двері відчинилися, вони кинули в погріб світло-шумову гранату. Від смерті нас вберегли додаткові двері внизу біля сходів. Але після вибуху мій чоловік частково втратив слух. Вони страшні, в них немає нічого людського.
Батько Юрія Микола Петрович згадує, що ворожа бронетехніка постійно пересувалася вулицею. Над головами щодня літали снаряди. Нещадно обстрілювали сусіднє село Мощун.
– Вони хотіли прорватися туди. Але в нас під городами болото, воно їм перешкоджало. Он, де видно будинки, то вже Мощун, — Микола Петрович показує на верхівки хат вдалині. — А в цю коробочку я склав гільзи, які знайшов тільки у нашому дворі...
Ця розповідь – лише одна маленька історія великої війни. Люди сподіваються, що найстрашніше вже позаду і тішаться, що живі. Місто, що відтіснило ворога від Києва, столична влада обіцяє відбудувати при першій нагоді. Президент присвоїв Гостомелю звання «міста-героя України». За цю відзнаку він заплатив надто велику болючу ціну – розбиті домівки і зруйновані людські життя.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
