Перемога над російським ворогом неможлива без втрат. На жаль, не обходять вони і Переяславщину. До редакції «Вісника» завітала жителька нашого міста Марія Яценко (Гірко), 64 роки, з трагічним повідомленням – у боях за Україну загинув її рідний брат, головний сержант ЗСУ 54-річний Олександр Яценко.
— Саша був єдиним моїм братом, — говорить Марія Василівна. — З дитинства хотів стати військовослужбовцем. Після школи пішов у Полтавське вище зенітно-ракетне училище. Також в 1997-му закінчив Національну академію внутрішніх справ. Тринадцять років пропрацював у поліції.
А 11 січня цього року підписав контракт про проходження військової служби. Служив у 72 окремій механізованій бригаді. Коли російські орки проривалися до Києва з півночі, з боку Білорусі, його частину кинули завадити цьому. Він подзвонив лише один раз, в перших числах березня: «Я – на обороні Києва». Він не повідомляв, де саме. Це вже пізніше я дізналася, що воював біля села Мощун, це неподалік Пуща-Водиці, гостомельський напрямок. До війни це було дуже гарне село, поряд – маса красивих дач. Але зараз були надзвичайно жорстокі бої з багатьма загиблими з обох боків.
14 березня бойові позиції, які захищав мій брат, було піддано масованому артилерійському обстрілу важкого калібру, зв'язок з бійцями зник. Позиції були розбиті та завалилися. Лише через десять днів наші військові, які прибули сюди, розібрали завали. Серед інших був виявлений загиблим і мій брат Олександр Яценко.
Поховали його в селі Святилівка на Полтавщині, поряд з могилами батьків. Похорони організували сільський староста Володимир Вакуленко та керівник 2 відділення Кременчуцького військкомату Ігор Коваленко, за що їм висловлюю велику вдячність. Ми, рідні, не змогли б облаштувати все так урочисто. Домовину з тілом доставили військові (цьому посприяв селищний голова Градизька Мирослав Нос), був прощальний автоматний салют. Прощання та релігійну відправу провели біля будинку культури, бо церква в селі невелика, усім місця не вистачило б, адже прийшло майже все село. А хто не зумів прийти, виходив на дорогу й на знак поваги опускався на коліна.
Такий вигляд нині має Мощун. Жодного цілого будинкуФото: Цензор.Нет
Я не знаю якихось подробиць боїв, у яких брав участь мій брат. Пам'ятаю лише, що він казав: «Воюю у перших рядах». Уже пізніше в Цензор.Нет прочитала статтю «Битва за Мощун – форпост Києва»: у ній поранені бійці 72-ї бригади розповіли, як протягом трьох тижнів успішно стримували колони ворожої техніки, що прямували в бік Києва. Саме тому ворог і змушений був застосувати потужні артилерійські обстріли позицій українських бійців, – розповіла Марія Яценко.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
