За понад півтора місяця війни російського агресора до Переяслава приїхали десятки сотень людей, які в пошуках безпечного місця втікали зі своїх обстрілюваних ворогом домівок. Хтось прибував ненадовго: зупинявся транзитом на одну ніч чи на пару днів для перепочинку, а затим вирушав далі на захід.
Немало було й таких, хто вирішив, що наше місто, за 90 кілометрів від Києва, вже спокійне, тут можна й оселитися на тривалий час. Таке рішення прийняла і сумська родина Куриленків: Михайло, 43 роки, Тетяна, 42 роки, та їхня донька Софія, 17 років, з якими нещодавно зустрівся журналіст Переяслав.City.
— Чому вирішили все ж виїхати з рідного міста, яка була ситуація в Сумах?
Михайло: Від Сум до державного кордону і межі з Курською областю усього 60 кілометрів. У перший же день війни колона російської техніки і військових пройшла центральною вулицею. Причому, що подивувало, навіть зупинялися на червоний сигнал світлофора! Очевидно, були кадровики. Їхня техніка розташувалась за містом.
Тільки наступного дня міська влада організувалася та створила загони територіальної оборони. Охочих записатися було вчетверо більше ніж набрали! Часом відмовляли навіть тим, хто пройшов АТО. Уже 25 березня Суми почали обстрілювати: цілили по колишньому артучилищу. Там не було військової частини, базувався кадетський корпус.
Тетяна: А потім почалися обстріли кожного дня, в будь-який час доби. Сирен нам не було чути, орієнтувалися по повідомленнях телеграм-каналів у смартфонах. І звичайна артилерія стріляла, і "гради" прилітали. Обстрілять могли будь-що. Накрили масив «Веретенівку», де переважає приватний сектор, або «Тепличний», де є ще й 5-поверхівки. А 3 березня вдарили по 40-й електропідстанції: у значній частині міста зникло світло, а потім і вода.
Софія: Можна сказати, що причиною від'їзду була я. Я злякалася вже з першої ночі, не спала і батькам не давала – зирила в телефон і шуміла: «Як ви можете спати, як таке навкруги твориться?!» А ще коли дізналася, що буквально за тиждень з моєї великої компанії друзів у Сумах залишилося лише троє, вирішила, що й мені пора.
Наслідки нічного бомбування Сум 8 березня. Фото: Сумська обласна прокуратура
М.: Ми лише першу ніч спали вдома. Тоді мій тато, він працює електриком у медичному коледжі, запропонував приходити на ночівлю в їхнє бомбосховище. Ми погодилися і насамперед через Софійку.
Укриття там обладнане в напівпідвальному приміщенні за всіма вимогами, навіть з трьома виходами. У перші дні в ньому збиралося більше сотні людей, а пізніше, коли сумчани трохи призвичаїлися до постійних сигналів тривоги, не завжди всі покидали свої домівки, то було вночі там близько шістдесяти осіб.
Т.: Ми приходили туди до шістнадцятої, за дві години до початку комендантської години. Вранці йшли у своїх справах, бо ще обоє працювали: я – в аптеці, Миша – у фірмі з установлення інтернету та кабельного телебачення.
Все різко змінилося 7 березня, коли на околицю Сум (про ту трагічну новину повідомили тоді всю країну) скинули бомбу. Тоді у власних будинках загинуло 29 людей. Ця подія в один момент зумовила перелом свідомості у тисяч сумчан: потрібно рятуватися! Треба їхати, але куди?
Для нас був очевидним варіант щодо Переяслава: у нас тут родичі, і батьків брат, дядя Валєра, покликав у гості на стільки, скільки буде треба.
— Як вам вдалося виїхати?
Т.: Важко спочатку було навіть наважитися. Восьмого числа оголосили про «зелений» коридор. Та я все ще сумнівалася, бо знала, що то таке – домовлятися з росіянами.
С.: Так і вийшло – моя подруга із своєю мамою спробували виїхати і повернулися: колону обстріляли.
Т.: Наступного дня знову оглосили про організовану евакуацію. Сповістили, що зранку прибудуть автобуси для посадки людей відразу в кількох місцях. З тих, хто вирішив залишити Суми на власному авто, формували свою колону. Ми в цю чергу стали о тринадцятій. Через ретельну перевірку на українському блокпосту наша колона рухалася дуже повільно, з міста ми виїхали близько вісімнадцятої. До своєї машини взяли пасажирами ще двох знайомих.
Їхали на Лубни, потім – на Полтаву. До того часу автобуси уже були заповнені, ми їх пропускали. Забрали далеко не всіх охочих. Боляче було дивитися, як жінки з малими дітьми кидалися у відчаї до машин: «Ви можете нас забрати?»
Тут же були старики, люди із собачками й котами, а хтось котив візок з інвалідом. Та заплакала я тоді, коли побачила на Роменській місце, де впала бомба – водночас десять зруйнованих будинків! Згадалися ті мами, що просилися до машини – в якій небезпеці вони залишаються?
М.: Ці 260 кілометрів до Лубен ми їхали шість годин і о другій ночі були в гуртожитку лісотехнічного коледжу – нас там чекали, погодували. Наступного дня поїхали заправитися, на АЗС відпускали тільки по 20 літрів. Ми продовжили шлях на Переяслав, а наші попутники-знайомі пішли на поїзд, щоб добиратися до Львова.
Мій тато залишив Суми 9 березня – виїхав автобусом на Путивль, туди, до своєї сестри, ще раніше поїхала мама. Йому вже довелося проходити російський блокпост неподалік Бурині.
С.: У бомбосховищі майже два тижні я спала на матраці на землі. Від ліжка відвикла настільки, що коли знову лягла спати в нормальних умовах, то мені здавалося, що зараз упаду з висоти.
Родина Куриленків нині мешкає у Переяславі
— Як ви обживаєтеся у Переяславі?
Т.: Поселилися у мого двоюрідного брата Вадима. Він відвів нам дві кімнати на другому поверсі. Спочатку не оформлювалися як біженці, та врешті сходили – так Вадим отримає хоч якусь компенсацію за комунальні послуги.
На перших порах було незвично, що в Переяславі не реагують на звук сирени, та зрештою і самі звикли. Вивчили центр, район автовокзалу. Переяславці – хороші люди, завжди підкажуть, що треба. Дивує, що машини тут зупиняються на «зебрі», бо у Сумах доводилося почекати, доки знайдеться ввічливий водій і пропустить пішохода.
Щоб себе зайняти, пробуємо щось допомогати Вадиму по господарству. Його дружина Ніна з двома дітками евакуювалась на Франківщину.
Більшість часу сидимо у смартфонах – постійно моніторимо ситуацію на Сумщині. Там за цей час багато чого трапилось. Особливо дісталося Охтирці і Тростянцю. Обстрілювали не раз і Суми: знову цілили по підстанції, горів склад з лакофарбовими матеріалами, потім був витік аміаку на «Хімпромі».
Мої батьки там залишилися, сказали, що виїжджати не будуть нізащо, мовляв, хай буде, що буде. Живуть у приватному будинку, спочатку пару разів сходили до прогреба, а тепер цього не роблять навіть під час тривоги. Вони наглядають і за нашою квартирою, і за хатою Мишиних батьків. Добре, що це недалеко.
С.: Друзі пишуть, що коли обстрілювали підстанцію, то зачепили і наш університет, бо він поряд. Особливо постраждала бібліотека. Я першокурсниця, і ще жодного заняття в мене не було в аудиторії – Торік був коронавірус, а тепер війна. Із 1 квітня навчання відновили онлайн – викладачі відправляють нам лекції і завдання. Неважко, справляюсь.
Так виглядало місто Суми до війниФото: з інтернету
— Що думаєте про повернення?
Т.: Думки про повернення нас не покидають ні на мить. Ми тому і моніторимо ситуацію, щоб оцінювати безпечність від'їзду. Ось уже зраділи, що російські війська залишили Київщину і Чернігівщину. Але ж вони водночас великими силами зайшли на Сумщину, щоб прикривати цей відхід. Тож поки що не наважуємося, тим більше, що на сусідній Харківщині ще у розпалі запеклі бойові дії. Хоча моя завідувачка аптеки вже кличе мене на роботу. Каже, поставки медикаментів є завдяки Полтавщині.
М.: У нас на роботі ситуація інша. Колеги повідомляють, що нові матеріали не надходять. Очевидно, в деяких місцях, щоб відновити роботу, тимчасово доведеться ставити колись зняті кабелі. Мого тата, як і Таню, теж кличуть на роботу. Але в нього своя проблема – при відході російські орки зруйнували міст через Сейм, і тепер дістатися із Путивля колишнім шляхом неможливо.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
