Переяславщина майже ввійшла у звичний для себе ритм діяльності. Але кожен день у місцевих фейсбук-спільнотах починається з відліку прожитих днів війни. У кожного цей час минув і триває далі по-своєму: в активному волонтерстві, в допомозі біженцям, або ж у власному психологічному ступорі. А хтось швидко отямився і почав займатися звичною роботою: торгувати, ремонтувати, засівати й засаджувати городи-поля. Та багатьом землякам ще досі згадується той перший день 24 лютого, ніби вчорашній. Їхні спогади –теж частинка цієї історії. Тая Самойлова розповіла про своє пережите.
«Я вдячна місту і людям і за їхню гостинність»
У той день, коли перебування в Києві стало небезпечним, я поїхала до Переяслава. І, як виявилося пізніше, вчасно: лише в десяти кілометрах від моєї домівки – сумнозвісні Ірпінь та Романівка.
Раніше годинний маршрут зайняв кілька годин виснажливої дороги. Повсюдно тільки розпочали встановлювати блокпости. Наш собака Лорд, який вперше їхав у машині, втомився скавучати і заснув. Було враження, що кольорів уже не існує: усе стало сірим і безбарвним.
Собака Таї Самойлової Лорд їздить з нею повсюди
До Переяслава прибули затемна. Хрещена відразу накрила на стіл. Я згадую, що востаннє їла рано-вранці, але апетиту немає. Тільки випивши гарячого чаю, нарешті випустила емоції і вперше розплакалася. У голові не вкладалося, що це – справжня війна. Що невідомо, чи побачу чоловіка, який відразу пішов у тероборону. Чи ще обніму батьків, які залишилися в Києві.
Наступні дні перебування в Переяславі стали схожими один на один. Ранковий вигул пса на шкільному стадіоні, розмови з місцевими «собачниками». Кожен намагається чимось допомогти: добрим словом, порадою, собачими іграшками, про які, збираючись похапцем, навіть не подумала.
Тим часом хрещена готує смачнющі сніданки. Повертається апетит, і вівсянка з медом мені смакує як ніколи. За сніданком — новини по телевізору і в смартфоні, гімн України, обмін думками, переживаннями, плани на день. Моє завдання – похід за продуктами. Дефіциту майже немає, але перебої поставок собачого корму. І так день за днем.
У міру того, як починає сутеніти, щоразу під горло важким комком підкрадається страх. Завішені темною тканиною вікна, свічки, гробова тиша на вулиці, яку іноді крає навпіл сирена. Перечікуємо тривогу в квартирі – «за двома стінами». Сон уривками, постійний перегляд заголовків новин, під ранок — нестерпне чекання короткого "все добре" від чоловіка. Настає новий день, повертаються щоденні справи, повертається віра в перемогу.
Перше селфі у французькій глибинці після пережитого в Києві
Найкраще запам'ятався останній день в Переяславі. Нарешті потеплішало, і я пішла в історичний центр міста грітися у проміннях першого весняного сонця. Я знову бачу кольори, і погляд надовго затримується на акварельно-ніжній дзвіниці Вознесенського собору.
Долоні тепло від горнятка кави. Охоронець магазину, колишній кінолог, хвалить мого пса. Мешканці міста, як побачила, дуже згуртовані. За кілька тижнів мого перебування тут я не почула жодного лихого слова чи дорікання, жодної сварки.
Є відчуття, що стиснута в мені пружина нарешті розпрямилася. І я в унісон розправляю плечі та роблю глибокий видих. Я вдячна долі, що опинилася саме тут. Вдячна людям, які були поряд у складні моменти мого життя. Вдячна місту за його гостинність. Та я втікаю від війни ще далі, давні знайомі кличуть до себе у Францію.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
