– Нас тут семеро живе, зараз представлю усіх, – каже Олександр Борщенко, 35 років. Їхня родина із с. Гоголів Броварського району тимчасово оселилася в Переяславі, в приватному будинку на вулиці Богдана Хмельницького.
– Тут немає лише моєї дружини Наталії та нашого дворічного синочка Іванка – пішли укладатися на денний сон. Тож по черзі – Наташина донька від першого шлюбу Аліна, 20 років, сестра Наташина Леся, 43 роки, її син Владислав, 20 років, та моя теща Наталія Петрівна, 63 роки. У Гоголеві ми жили в окремих оселях: ми вп’ятьох – в одній, а за 5 хвилин їзди велосипедом жили у своїй хаті Леся та Влад.
Чоловік розповідає, що Гоголів – велике село, 5 тисяч жителів. Розташоване біля автотраси Бровари–Прилуки. І працювати було де, необов’язково їхати в райцентр, до якого 20 кілометрів. У селі функціонували ковбасна фабрика «Ферокс», насіннєвий завод, меблева фабрика «Грейд», рибопереробний завод «Шельф». Навіть невеликий жіночий монастир був. А Олександр з Владиславом працювали на приватному підприємстві з виробництва м’яких меблів. З 24 лютого вже не працюють.
– Ми прокинулися рано-вранці від сильних вибухів: то наші збивали російські ракети, що цілилися по військовій частині у Броварах, – продовжує Олександр. – Збили не всі, деякі долетіли. ЗСУ досить швидко організували кругову оборону на підступах до села, щоб не допустити з цього напрямку ворога до Броварів, адже далі – пряма дорога на Київ. І росіяни не взяли ні Броварів, ні Гоголева!
Староста нашого села Роман Примак – великий молодець: не кинув земляків, як це зробив голова нашої Великодимерської територіальної громади, утікши з села. Навпаки, організував загін тероборони. Причому туди брали лише хлопців з досвідом, які пройшли АТО. Мені туди потрапити шансів не було, бо не служив. Селяни як могли допомагали оборонцям: надавали житло, забезпечували їжею, цигарками. Скинулися на тепловізор та бронежилети.
– Що примітно, через пару днів після початку війни чи то СБУ, чи то поліція забрали настоятеля нашого монастиря, – додає Надія Петрівна. – Ніхто нашим жителям нічого не пояснив, та кажуть, що він чи то зброю незаконно зберігав, чи то коректувальником був. До цих пір не повернувся.
– Оскільки наші військові розмістилися на околицях села, то по тих місцях і почалися регулярні обстріли росіян. Прилетіти могло в будь-який момент і будь-що. Ось, дивіться, які осколки назбирав, – Олександр витягує з наплічника три шматки металу і кладе на кухонну дошку. Один з них – сталевий, інший – з алюмінієвого сплаву, третій, найменший, розміром із сірникову коробку – оплавлений алюміній.
– І це найбільші, а дрібних – безліч. Якогось дня осколком снаряда вбило нашу сусідку, при перших пострілах вона хотіла перебігти до хати свого сина. І не встигла... Тоді ж поранило ще одну стареньку жінку, її доставили до лікарні.
Люди потроху виїжджали із села, ми ж ніби чогось очікували, хоча Аліна й просила нас дуже теж виїхати. І доочікувалися. З 9-го на 10-те березня був шалений обстріл, і на цей раз розривалося вже на відстані менше ста метрів від нашої хати. Гатили безперервно з четвертої вечора до шостої ранку. Тож відкладати вже було нікуди, о 9:30 Влад повіз усіх наших дівчат на Переяслав. Машина службова, тож попросили дозволу в начальника, який виїхав із села раніше. Я залишився.
Результати обстрілу села ГоголівФото: ЗСУ
– Ми зібралися за якихось двадцять хвилин, – долучається до розмови Леся. – Бо до цього два тижні ночували одягнені, навіть дитина. А до опівночі і взуття не знімали. В погребі були складені всі необхідні речі і документи. Владик привіз нас перед обідом, а потім поїхав до Гоголева, щоб зробити ще один рейс. Привіз наших знайомих, сім’ю Мотузків: двох дорослих і п’ятьох дітей. Власне завдяки їм ми і опинилися в Переяславі. Це вони нарадили їхати сюди до родичів. Після всіх тих жахіть ми приїхали ніби в казку: спокій, горить камін, місцеві люди понавозили всього потрібного. Однак скажу чесно, звикли до безпеки не відразу, з тиждень зіскакували, коли серед ночі автоматично включався котел. А ще ж сирена, якої в селі ми й не чули ні разу... Та й за хлопців переживали, які залишилися в Гоголеві, – Влад туди теж повернувся.
– У селі залишилися переважно ті, в кого була худоба, бо куди ж її подіти? – пояснює Олександр. – Проте були й такі господарі, що корову та свиней повипускали, а самі виїхали – своє життя дорожче!
У нас живності мало – пару кроликів, курочки та собачка. То сусіди просили їхніх свиней погодувати. Інколи було і смішно, і страшно водночас – по селу гатять, а ми свиням варимо чи курочок годуємо, або яєчка збираємо.
Ми потім ретельно оглянули місце обстрілу 9 березня. Воронки були неглибокі, але цікаво розміщені – наступна через метрів триста, а потім знову наступна через триста метрів. А 14 березня опівночі прилетіло щось дуже крупне, бо і гахнуло як ніколи раніше, і вирва була – будь здоров. Ми їздили з Владом до неї велосипедами. То її глибина метрів чотири, а діаметр – всі дванадцять. Ото після цього і ми з Владом поїхали до наших у Переяслав. У нас у селі багато зруйнованих будинків, як і в сусідніх Басані, Бикові. У селі Плоске не стало нової школи. У Великій Димерці зруйновано більше ста будинків, там загинуло 15 жителів. У нас у селі теж загинув чоловік – Олег Науменко. Йому було всього 32 роки. А сталося наступне: йому, як автоумільцю, притягли з-під Плоски легкову машину. Він, не дочекавшись саперів, відкрив багажник, а там була встановлена розтяжка...
– Наші хати залишилися майже цілими, – пояснює Леся. – Мою захистили сусідні, закривши від ударної хвилі. Перші три з них зруйновані вщент, четверта – наполовину. А в моїй тільки у дверях вирвало замок, повилітали шибки і повно осколків по хаті. А в хаті Сашка і Наташі, на щастя, ще дрібніша шкода, бо вони ближче до центру. Вціліли, до речі, і обидві АЗС, бо теж в середині села. А ось заводу «Шельф» уже немає.
Коли росіяни пішли з Київщини, ми хотіли мало не відразу повертатися, але військові ще й зараз не радять цього робити. Тож ще побудемо. Тим більше, що й допомогу від держави ніяк не оформимо. Кілька разів зверталися в соцзабез, та що зробиш, якщо документ ніяк не підтягується в «Дію»? А немає довідки, то немає й допомоги. У Переяславі з продуктами гарно, все можна знайти, але ж звідки взяти гроші, якщо ми не працювали?
– Та коли б ми не поїхали, назавжди збережемо вдячність переяславцям, завдяки яким нам було тут тепло і затишно: подружжю Юрію та Надії Ставицьким, пастору церкви «Перемога» Ігорю Устименку та волонтерці Олені Мікулі, яка впустила нас жити у цей дім (це спадщина її доньки Марини). Спасибі за все!
P.S. Доки ця публікація готувалася до друку, Борщенки та Музиченки повернулися до своїх домівок. На той час сапери ще не провели очищення села від боєприпасів. Тож вийшло, що крилату ракету, яка стирчала в кінці городу Лесі, сапери знешкоджували в них на очах. Лише 21 квітня з'явилося офіційне повідомлення МНС, що Гоголів з-поміж інших десяти сіл Броварського району очищено від боєприпасів.
Уламки ворожої ракети
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
