Уже давно прийшов час відрізати фальшиві рудименти радянської культури. Зокрема в нашому місті це стосується сумнозвісних пам’ятників «навіки разом», топонімів та братських могил.
Пам’ятникам місце в резервації, а могилам воїнам Другої світової – не в парку акрополя, а на одному з некрополів Переяслава, бо інакше з могил ніколи не виберемося. Зрештою, в парках Тараса Шевченка і Григорія Сковороди повинні бути меморіалізовані твори, цитати, Герої цих великих українців, яких народила і виплекала Україна, які жили і творили в нашому Переяславі.
Ще один нагальний крок до розкриття, популяризації своєї української історії і культури є деколонізація урбанонімів. У Переяславі й досі існує проспект Червоноармійців, а також чимало вулиць, які уславлюють росіян. Скажете війна і не на часі? Та ж ні! Бо кривава різанина в українських містах показала всьому світу забаганки «руського міру» і культуру сусідньої держави.
Проект Закону №7253 щодо невідкладного ухвалення змін до топонімічного законодавчого поля України було зареєстровано в парламенті 8 квітня. Проте ще з 11 березня почалися перейменування назв вулиць, парків, закладів та іншого по всій Україні: Ніжин (11.03.), Мукачево (23.03 і 05..04 – 90 назв змінили!), Ужгород (24.03.), Київ (01.04.), Львів (07.04. – 30 назв), Вінниця (09.04), Полтава (11.04), Калуш (13.04), Івано-Франківськ (13.04). Про дерусифікацію топонімів заговорили в Одесі, Миколаєві.
У Переяславі ж, навіть після декомунізації, залишилось ще багато назв, що возвеличують росіян. Зокрема, найбільшу групу складають 26 вулиць, що названі іменами учасників бойових дій та військових начальників, учасників Другої світової війни, що героїчно загинули за визволення України від німецьких окупантів. Серед них є й затяті ідеологи сталінської системи. До другої групи з 24 назв входять назви на честь росіян, що прославили свою країну досягненнями в науковій та культурній галузях, осіб, що мають заслуги перед російською державою в різні століття.
Так, жили багато років тому, не були рашистами, творили шедеври літератури, навіть полягли на нашій землі. Та чому таких же українців з подібними історіями життя ми майже не знаємо, а російських знаємо? Тому що це все наслідки зросійщини і колонізації. Чому в нас найбільше цитують російських класиків і лише тільки Тарас Григорович складає конкуренцію? Між тим наш пророк не самотній в геніальних творах!
Ще чотири вулиці у своїй назві відображають події Другої світової війни, це – Героїв Вітчизняної війни, Героїв Дніпра, Перемоги, 40-річчя Визволення Переяславщини. Вважаю, що принаймні дві назви потребують перейменування. Адже термін «Вітчизняна війна» вживається тільки в радянській історіографії та ще деякими істориками країн колишнього СРСР для окреслення радянсько-німецького збройного конфлікту 1941–1945 років у рамках Другої світової війни. Цей термін був створений радянською пропагандою за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. Поза межами колишнього СРСР термін «Велика Вітчизняна війна» практично не застосовується. В інших країнах для цього є визначення – німецько-радянська війна.
Назви потрібно міняти ще й з тієї причини, що з 2014 року в Україні триває ще одна для нас Вітчизняна війна – російсько-українська! Відтак на сьогодні перегляду назв потребують ще дві вулиці: Можайська (названа на честь міста-партнера Переяслава, згідно з рішенням МВК №4 від 29.01.1954 р.) та Вілейська (побратим міста Переяслава-Хмельницького з 20.10.1987 р.).
Їх іменували «на честь» відповідних адміністративно-територіальних центрів Росії і Білорусії. Переяславці вважали ці міста друзями-побратимами. Проте для суспільства, де панує зверхність однієї нації щодо іншої, де панує диктатура, сповідується рабська ідеологія – братерської дружби не може бути.
Переяславці, не зважаючи на тотальну русифікацію, зберегли у активному вжитку українську мову, хоч і засмітили трохи суржиком. Між тим. А в той же час Київ, Полтава, Черкаси (особливо у 1970-1990-х роках, про що знаю з досвіду своєї роботи екскурсоводом) майже повністю перейшли на російську. Вважаю, що годі вже мислити і жити зі стереотипами радянщини і російщини. Настала година підіймати пласт справжньої української культури не тільки в музеях та наукових установах, але й на побутовому рівні.
Людмила Набок
