Сьогодні у переяславської майстрині манікюру Вікторії РІВНОЇ запис клієнток – на увесь день, шість днів на тиждень. Проте, як розповіла Вікторія, наші жінки – таки неймовірні. Навіть у перші тижні воєнної агресії рф вони думали про свою красу більше, ніж про жахіття війни!
– На 24 лютого в мене, як зазвичай, був повен блокнот записів клієнток на прийом, – пригадує перші дні війни Вікторія – Але зранку повідомили, що Київ бомблять – почалася війна. Я на роботу не пішла. Не передзвонювала і не скасовувала нікому візити. Але й жодна жінка того дня на манікюр не прийшла і теж не передзвонила. Здалося, що всі завмерли в тривозі. Так минув день перший, другий…
А затим, уже на третій день війни, почали знайомі телефонувати: в мене ніготь зламався, мені наростити манікюр треба, а ще комусь зробити «френч». Я їм: дівчата, який френч!? По нас росіяни стріляють!!! Ледве не матюкалася на клієнток. Була знервована, зла, розбита, нічого не хотілося робити.
Але отямилася я дуже швидко. Ну що сидіти у квартирі й боятися? У місті, слава Богу, було порівняно тихо. Клієнтки почали все частіше телефонувати, просили про послугу. То я подумала, що піду попрацюю та хоч щось дітям на харчі зароблю. Плату за послугу не підвищувала. Та й все ж на роботі, між людьми, було легше переживати ці особливо тривожні перші дні.
Вікторія Рівна працює в салоні на Шкільній
Відтоді майже кожного дня виходила і працювала. Звісно, що не повний день зранку до вечора, як до війни, але на манікюр жінки приходили майже щодня. Невдовзі почали приїжджати перші біженці. Багато з них приїхали в місто до родичів чи знайомих. То вони тут мені й переповідали їхні страшні історії. Про Бучу, Ірпінь, Маріуполь…
Багато знайомих у перші дні почали виїжджати і з Переяслава. Але я не розумію їх: навіщо? У мене родичі на Черкащині – постійно кликали. А я думаю: ну чим там краще чи безпечніше? Ракетами росіяни стріляють по всіх областях.
Поїхати зараз та витратити всі заощадження, а що далі? Невідомо ж іще, як воно буде і скільки війна триватиме. Жодних думок, щоб виїжджати кудись за кордон не було. Ніде немає ні родичів, ні знайомих, які б зустріли. А їхати з отим величезним натовпом біженців, ночувати й жити невідомо де? Я не була готова. Дома мені було спокійніше. В мене двоє дітей шкільного віку. Теж усе розуміли, переживали й боялися, хоча очевидного страху не виказували.
Ми живемо у квартирі багатоповерхівки на Леваді, то щодня ночувати ходили до кумів у приватний будинок неподалік – перебували в них повітряні тривоги. Вони теж боялися самі бути, і нам у них було безпечніше. Бо, не дай Боже, якби був ракетний обстріл, то у них є хороший сховок.
Отак за півтора місяця тільки разів зо три дома ночували. А чим далі, то звикли й до сирен. Тільки новини про жахіття в Маріуполі, Херсоні, на Луганщині тривожні. І в нас сирени ще по кілька разів на день. А жінки наші постійно приходять на манікюр, весна – хочуть хоч якусь втіху мати для себе в ці часи…
Клієнтки приходять за розрадою -- красивий манікюр і щира розмова
Переяслав досить швидко повернувся у звичний ритм життя, як до війни. Попри певний дефіцит пального на заправках, приватного транспорту в місті – ніде припаркуватися! Працюють магазини, кафе, майже всі підприємства і служби сервісу відновили роботу.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
