Попри свій вже немалий журналістський стаж, ніколи не зустрічався з людиною, яка пересікла віковий рубіж життя. І ось така удача – розмовляю зі 100-річним Володимиром Курилом, професором, доктором історичних наук.
Він киянин, проте зараз гостює у доньки Тетяни в Переяславі в її квартирі у житловому будинку викладачів університету. Ми сідаємо на кухні, Володимир Михайлович відставляє вбік свою ковіньку і починає розповідати. Спілкуватися з цією надзвичайно інтелігентною та доброзичливою людиною напрочуд легко – солідний його вік ніскільки не заважає. Єдина незручність – потрібно трохи підвищувати голос, коли щось запитуєш чи уточнюєш: ветеран має певні проблеми зі слухом.
– Гостюю у Тані вимушено. Через війну. У Києві я живу разом з внучкою Оксаною та її 14-річним сином, моїм правнуком Максимом. Вони виїхали за кордон. От донька, щоб я не залишався сам, й забрала мене до себе.
Мене, буває, питають, в чому секрет мого довголіття. Думаю, причин декілька. Передусім, спадковість. Мама прожила 84 роки. Не знаю, скільки прожив би тато, бо загинув 49-літнім під час битви за Дніпро восени 43-го. Але певен, гени були в нього ті, що треба, бо його брати, а мої дядьки Вася і Ваня прожили кожен по дев'яносто з хвостиком. А ще – я ніколи не курив. Спиртне теж вживав помірно, хоча зриви бували – за все життя тричі був п'яним. З алкоголю перевагу надавав коньячку, була й улюблена марка – молдавський «Белый аист».
Улюблена страва – деруни, і неважливо, зі сметаною чи шкварками. Готувати ніколи не доводилося, бо весь час присвячував науці. З роботи приходив здебільшого о двадцятій. Вечеря вже була готова – дружина Надя потурбувалась. Не готував і на природі. Любив рибалити, але там завжди знаходилися люди, які краще за мене знали, як юшку приготувати правильно. Заядлим спортсменом ніколи не був, але футбол люблю і зараз. А ось на прогулянки виходили: коли досяг пенсійного віку, Надя зробила їх обов'язковими перед сном – гуляли нашим Печерськом близько години.
Моє сторіччя – це було торік 27 липня – відзначили в ресторані. Було надзвичайно багато вітань, я аж здивувся. Прийшли з батьківщини, Лебедина, а також із Сумської облдержадміністрації. З Чернівців, де працював, із Дрогобича, де вчився. Загалом мене привітали з 29 університетів.
У війну воював у складі 5-ї саперної армії. Був командиром роти, мав звання лейтенанта, потім капітана. Ми обладнували фортифікаційні споруди під Сталінградом, потім, коли німців там розбили, будували залізницю, мости. Маю медаль «За оборону Сталінграду», це була дуже почесна нагорода. У військах був до 1944 року. Потім вийшло розпорядження направляти у звільнені райони України тих, хто до війни працював у партійних та комсомольських органах. А я до війни був секретарем Лебединського райкому комсомолу. Тож війна для мене закінчилася, мене направили в Чернівці.
Воювала і Надя, вона з 18 років була на фронті, операційною медсестрою в госпіталях. Тричі була поранена. Уявляєте, яка сильна була жінка! Нас познайомили друзі. Вона й тоді була медичною сестрою, а я працював в обкомі комсомолу. Сподабалася мені відразу – красива, рішуча, впевнена в собі. Вона такою й лишалась завжди. Одружилися в 47-му.
Мав трьох справжніх друзів у дитинстві. Усім довелося повоювати. Однак Ваня Свистун загинув під Калінінградом. Щодо Володі Радченка була цікава історія. У 41-му його, лейтенанта, поранило. Госпіталі вже відійшли на схід, що з ним робити? Ось везуть його на підводі. І треба ж такому – рідна мама його тудою йшла. Впізнала і забрала його додому. Операцію сільський фельдшер, який ще колись у земській лікарні працював, зробив. Аж тут німці прийшли: раз поранений, то значить, радянський військовий – забрати і розстріляти. Але маму було не зупинить! Вона вийшла і показує, що оно вирва від снаряда і коли він прилетів, тоді сина й поранило, цивільну людину. І уявіть, ніхто з тих, хто знав правду, не видав Володю. Він одужав, а коли прийшли наші, знову пішов воювати. І в першому ж бою його знову ранило. Та нічого – прожив більш як 90 років. А третій друг – Петро Олейник. Цей пройшов усю війну, завершив майором. А вже в мирний час став першим заступником міністра внутрішніх справ Союзу, йому звання генерала присвоїли.
На початку 70-х (я тоді проректором Чернівецького університету був), викликали мене до міністра: він хотів мене своїм заступником зробити. А моя Надя не хоче в Київ! То я відбився: мовляв, як я буду вести науки по всій республіці, якщо всього лиш кандидатом наук є? Однак через кілька років мене таки перевели, я вів у міністерстві вищу школу. А в 74-му подав докторську до захисту. Вона була присвячена національно-визвольному руху в Західній Україні у 1917-1940 роках. Згодом виявилося, що захищати маю у Москві. А вона в мене українською, і в ній сімсот сторінок! То ми з Надею перекладали на російську чи не п'ять років. Захистився у 81-му.
На Сумщині мене шанують недарма. На посаді замміністра освіти добряче допоміг рідній області: в Лебедині побудували школу та гуртожиток педучилища, в Сумах – стадіон та два гуртожитки для педінституту, в Глухові – інститутський гуртожиток та навчальний корпус.
З міністерства пішов в інститут іноземних мов викладати. Чому? Захотів стати професором, а мені не встачало одного року й двох місяців викладацького стажу. Пропрацював там з 1989 по 2006 рік. Разом з Юрієм Терещенком написали посібник з історії України в двох томах. Перший том (події до 1917 року) видати встигли, а на другий кошти не знайшлися – це були важкі 90-ті. Та по-справжньому пишаюсь роботою з аспірантами – підготував 22 кандитів наук, серед них були, зокрема, китаянка та афганка.
До появи педінститу в Переяславі теж маю стосунок. У 1979 році перший секретар ЦК КП України Володимир Щербицький, вручивши місту орден Дружби народів, заявив: «Славний Переяслав виглядає селом. Щоб це змінить, треба тут відкрить інститут». Рішили – педагогічний. Ось тут і будували, спочатку основний корпус та гуртожитки. Тоді я ще працював у міністерстві. Не раз з ректором київського педінституту ім. Горького (в Переяславі будували його філіал) ночували в місцевому готелі. Зараз це «Пектораль». Потім ректора шукали, щоб же мав вчений ступінь доктора наук. Умовили Івана Стогнія з Академії Наук, він там профспілкою керував. Гарним господарником виявився, це при ньому корпус з актовим залом та бібліотекою будувався. Та й дорога через луг від вишу до центра міста (тепер це Стогніївський шлях – ред.) теж завдяки йому з'явилася. У 86-му педінститут я відкривав, у мене й фото збереглися. Ні, не брав, у Києві лишилися.
У Переяславі не був більше тридцяти років. Подобається (мене Таня завозила в центр), що він чистий – кожен райцентр може позаздрити.
Звичайно ж, коли вернуться Оксана з Максимом, знову стану жити в Києві. Та треба, щоб війна закінчилася. Це дуже боляче, що дожив до такого. Ніколи не подумав би, що росіяни на таке здатні. Це ж скільки поколінь треба, щоб українці їх пробачили?
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
