На початку війни в магазинах почався ажіотаж. Люди скуповували все: від круп до туалетного паперу. Полиці навіть великих супермаркетів спорожніли. Дрібним підприємцям забезпечити бодай якийсь асортимент було ще важче. Власниця чотирьох магазинів у селах Переяславщини Ірина Пагер, 36 років, не зачинила жодного.
Зазвичай до Києва на склади за новим товаром щочетверга Ірина їздила сама. А якраз 24 лютого на закупки поїхав її тато. О шостій ранку він зателефонував і сказав, що все зачинилося, люди повтікали, бо щойно у них над головою пролетіла ракета. Того дня запланований товар купити так і не вдалося. Розраховували, що в магазинах був запас, а згодом якось вирішиться. Адже в родини не було й думки зачинити магазини та евакуюватися.
– Коли дізналася, що почалася війна, то передусім думала про одне: «Потрібно ж тут годувати людей». Серед місцевих жителів почалася паніка, вони приходили до магазину стурбовані, перелякані. Якби ще й ми зачинилися, то напруга зростала б. Люди йшли скуплятися безупинно, брали все, що було на прилавках. Я дуже переживала, мені хотілося знайти для них потрібний товар за всяку ціну. Почала з’ясовувати, які бази ще працюють.
Основні фірми-постачальники зупинили свою роботу. База, де Іра брала увесь асортимент товару, зачинилася. А в її магазинах за три дні скупили майже все. Їй порадили, що найближча діюча оптова база аж у Черкасах.
– У них чи не єдиних ще була наповненість асортиментом, то на закупку туди їхали всі підприємці Київщини. Ми їздили за товаром щодня два тижні поспіль, бо придбати все за раз не вдавалося, та й машина наша багато не вміщала. За день потрібно було побувати в 17 різних точках.
Стояти в чергах доводилося і по три години на холоді й морозі. Бувало, що я в черзі – аж шістдесят п’ята! Поки дійдеш до столу замовлень, то потрібний товар розкупили, береш уже хоч що є. Якщо завили сирени – точки зачиняються, всі розбігаються. Потім знову стаєш у чергу. А люди вже всі стомлені, злі, агресивні…
Я тоді ще й захворіла. На закупки їздила з температурою, бо виходу не було. Тож для нас, підприємців, це була теж своєрідна «війна» за товар.
Ірина розповідає, що за два тижні на черкаській базі продукція закінчувалася. Почали обмежувати відпуск товару в одні руки. Різко зросли закупівельні ціни, а відтак подорожчало і все в магазинах. Покупці, звісно, дуже обурювалися.
– Я ставила лише 10% торгової націнки, аби покрити хоча б транспортні витрати. Та все одно цінники виходили «космічними», особливо на початку березня.
Зі слів підприємиці, звичайне пісочне печиво до війни було по 130 грн., а стало по 180 за кілограм. Макарони були по 32 гривні, у війну – 42-48 грн, рис – 55 грн, а гречка виросла аж до 88 гривень. Навіть зараз вона в закупці по 75 грн/кг і поки в дефіциті. Хоча більшість оптових баз поступово відновлюють роботу.
– Коли потрібного товару в Черкасах не було, то шукала його Борисполі та в районі, у Переяславі. Задля цього тільки по нашому місту находжувала по 15 кілометрів за день. Розуміла, що люди в селах не можуть виїхати навіть у місто, бо не було бензину, не працював громадський транспорт. Зате у моїх магазинах з’явилися навіть ті товари, якими раніше не торгувала: дитяче харчування, канцелярські товари, корми для тварин. Односельці просили навіть знайти і привезти ліки.
Черги за товарами на черкаській базі були величезними
Через місяць боротьби за наповнення магазину товаром в Ірини сили і ентузіазм почали виснажуватися. Вантажників не було, доставка не працювала. Усе доводилося робити самотужки. Іноді наймала хлопчика для допомоги, зауважує підприємиця. Чимало людей були чимось невдоволені.
– Бувало, що ображали прямо в очі. Після того я навіть плакала, було так образливо. Та все ж рук не опускала, адже дуже багато людей приходили зі словами вдячності. Особливо біженці, які насправді відчули що таке війна, що таке сидіти без їжі і води в підвалах під обстрілами. Цим людям я і хотіла найбільше допомогти. Хто не мав грошей купити, міг взяти безкоштовно, зокрема, хліб, дитяче харчування тощо.
Пані Ірина розповідає про товари, які були ходовими у перші тижні. Це крупи, хліб і випічка, ковбасні вироби – їх розкуповували передусім. Змінити довелося і постачальників. Зокрема, замість Київського хлібокомбінату возити хліб почали із Переяслава. Ковбаси брала в магазині «Укпрпромпостач», бо в Пристромах на виробництві оптовикам не відпускали.
– Проблемою стало обіг готівки. На початок війни зняти її у банкоматі було дуже складно. У моїх магазинах до кінця лютого можна було розрахуватися карткою. Однак, на базах товар і до того відпускали в основному за готівку, а коли почався ажіотаж, то скрізь просили тільки «живі гроші».
Тож і в магазинах довелося перейти на розрахунки готівкою, або ж не завозити товар. І це знову була хвиля людського невдоволення, мені вказували на закони. Хоча у сільських населених пунктах, де мешкає до 25 тис. людей, термінали встановлювати не обов’язково. Я запровадила ліміт на одну покупку карткою – 250 грн., а суму понад – готівкою. Таким чином вдалося вийти із ситуації.
Ірина Пагер зізнається, що така виснажлива робота за ці місяці відчутно вплинула на її здоров’я. Вона майже не спілкувалася з донькою, на яку не вистачало часу. Тепер, коли ритм торгівлі відносно стабілізувався, хоче більше уваги приділити родині.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
