Надії Іванівні Малютіній 71 рік. У 70-х роках минулого століття вона переїхала в Маріуполь. Одружилася, отримала квартиру в центрі міста. Сподівалася там, біля моря, прожити спокійні дні свого віку. Навіть не підозрювала, що їй підготувала доля у березні 2022 року, і що вона тепер опиниться аж у Єрківцях на Переяславщині.
Жінка народилася в селищі міського типу Лотіково Луганської області Слов’яносербського району. Всі міста Луганщини, Донеччини, які нині знаходяться в зоні бойових дій чи під окупаційними військами, Надія Іванівна добре знає.
– У Сєверодонецьку я навчалась в технічному училищі 101. У Половинкіно – це перед Старобільським, у шкільні роки їздила до бабусі. У Луганську проживав мій брат, а нині там залишився племінник. У Михайлівці жив іще один племінник. Я добре знаю і Алчевськ…
Розмовляємо з Надією Іванівною у її дворі. Перед цим вона порядкувала на городі, тож була рада невеличкій перерві на відпочинок.
– У 1973 році я закінчила техучилище та приїхала на практику в Маріуполь, – згадує молодість. – Після закінчення практики мені та ще кільком дівчатам запропонували вступити до технікуму зв’язку. В 1974 році вийшла заміж, згодом із чоловіком отримали в центрі міста квартиру. Поруч із нашим будинком був драмтеатр, церква, ринок, пожежна каланча, водоканал.
«Крилата ракета не гуде, а шелестить і воняє»
– Коли розпочались бойові дії, знищувати місто русаки почали з 23-го мікрорайону. Це на північно-західному напрямку – якраз по дорозі від селища Старий Крим, там стояв блокпост українських захисників. І ось цей мікрорайон росіяни стали поступово зрівнювати із землею: бомбити, розстрілювати артилерією. Одне із вікон моєї квартири, я жила на 4 поверсі, виходило на 23 мікрорайон, і я добре бачила ці бомбардування та обстріли. Вранці 2 березня вперше побачила ракету. Вона летіла низько, майже над дахами багатоповерхівок. Спочатку почула шелест – якийсь незрозумілий, а згодом відчула такий якийсь неприємний, просто вонючий її запах, – розповідає жінка.
Із початком обстрілу Маріуполя в місті відключили газ, світло, воду. Інколи на кілька годин таки вмикали газ чи світло. Це було без попередження, тому щось зробити було складно. Та все ж вона один раз таки встигла на плиті зварити кілька яєць. А так жителі будинку їсти варили на вулиці: перед під’їздом палили вогнища і там готували собі їжу.
– Друга ракета, яку я побачила в своєму житті, пролетіла зовсім поряд із нашим будинком. Тоді навіть від самого потоку повітря у будинку, де стояли дерев’яні рами, повилітали шибки. У пластикових склопакетах скло потріскалося, але шибки утримались на місці.
Я довго залишалась у квартирі, але на всяк випадок зібрала невеличку валізу із речами першої необхідності та постійно тримала її біля себе. Іноді, задля більшої безпеки, спала прямо на підлозі у коридорі квартири.
Маріупольський драмтеатр після бомбардувань
Сусідка Оля з п’ятого поверху із двома дітками – хлопчик ходив у перший клас, а дівчинка у сьомий чи восьмий – переселились у бомбосховище драмтеатру. Ось одного дня вони прийшли до себе у квартиру, очевидно, забрати деякі речі. Оля мене побачила і запропонувала зайняти їхнє місце у бомбосховищі драмтеатру, бо вона з дітьми мала виїхати автобусом до Запоріжжя. Колона для евакуації формувалась якраз біля драмтеатру.
Я погодилась, взяла свої речі, й Оля провела мене до того підвалу. Сказала звернутись до Артема і він покаже мені місце, де я зможу розміститись. Зайшла в підвал, а там темно, хоч око виколи. То я стала й кричу: «Артем, ти де?!» Підійшов якийсь чоловік, розпитав: хто я та як, провів до ліжка. Я оговталася, звикла до темряви і роздивилась довкола: там було дуже багато людей, вони навіть спали сидячи, лягали прямо на підлогу в проходах між ліжками… «Жителями» підвалу були діти, жінки та люди похилого віку.
«Мамо, я не хочу помирати!»
Жінка болісно зітхнула, було помітно, що спогади давались їй тяжко.
– У першу ніч, яку я там провела, було відносно спокійно: не чутно ні бомбувань, ні ракетних обстрілів. Тож наступного дня я вирішила піти додому та взяти кілька одіял. Щойно повернулася я до бомбосховища, не встигла як слід і розміститись на ліжку, як поруч пролунав вибух. Русаки почали обстрілювати драмтеатр…
Перша ракета влучила у вуличний туалет, який стояв за будівлею, що нас прихистила. Вибухова хвиля вибила двері в драмтеатрі та шибки. Люди перелякалися, поруч закричав маленьких хлопчик: «Мамо, я не хочу вмирати!». Підійшли люди, які, мабуть, обслуговували бомбосховище, та повідомили, що пошкодження незначні, все нормально, не треба панікувати. Але мені чогось стало дуже лячно, тож я вирішила повернутись до своєї квартири.
Вулиці Маріуполя після навали російських окупантів...
«Аби вижити, люди допомагали один одному»
Від початку обстрілів впродовж кількох тижнів жінка ніяк не могла зв’язатися з сином, який разом із дружиною жив у Києві.
– Тоді в місті вже не було мережі, а коли дізналась, що зателефонувати можна неподалік церкви, в моїй мобілці уже розрядився акумулятор. Та я все ж вирішила піти до церкви. Там побачила жінку, яка саме закінчувала з кимось розмовляти. Вона погодилась зі свого мобільного набрати і до мого сина. Трубку взяла невістка, сказала, що в них все нормально, хоча доволі часто обстрілюють ракетами.
Я заспокоїлась і повернула додому. Підійшовши до будинку побачила, що у квартирі вибуховою хвилею вибито балконні двері, всі вікна. До мене підійшла сусідка з п’ятого поверху, її квартира також була розбита. Вона сказала, що їй дали ключ від квартири на першому поверсі, запропонувала й мені пожити там разом. До бомбосховища в театр іти я чомусь боялась, других варіантів не було, тож я погодилась на пропозицію. З нами пішла іще одна жінка з третього поверху.
Першу ніч усі спали, сидячи на дивані. Це було 16 березня. Перед світанком почули страшний вибух. Але все ж вирішили досидіти в квартирі, аж доки на вулиці не засіріло. Хоч і страшно було, та я вирішила піднятись до своєї квартири та подивитись, що ж там коїться. Піднімаючись на свій поверх, побачила повністю розбиту восьму квартиру. Добре, що родина, яка там проживала (мама, бабуся, двоє маленьких діток двох та чотирьох рочків), ночували в коридорі, тож залишились живі.
Побачивши таке, до своєї квартири я вже і не піднімалась, а вирішила виїжджати із Маріуполя. Усі речі, які раніше взяла з собою, залишила в тій квартирі, взяла із собою лише документи.
Підходжу до драмтеатру і бачу, що на його місці руїни, там ходять люди і гукають: «Чи є тут хто живий?!»… Я розумію, що від мене тим постраждалим допомоги ніякої не буде. Вийшла на площу перед театром, де проїжджали легкові автомобілі, бусики. Тільки ніхто вже не зупинявся, всі були повністю завантажені…
У Маріуполі не лишилося вцілілих будинків
«Тікаючи від війни, я проїхала 22 блокпости»
– Десь через годину, поки я там стояла, до мене підійшов ще один чоловік. Розповів, що вчора він спробував виїхав із міста, проте авто зламалось, тож він мусив повернутись назад. Ще за кілька годин біля нас таки зупинились два автомобілі, в яких були вільні місця.
Поїхали ми вздовж моря через Мілєкіно. Поки їхали, бачила, що Маріуполь масово залишали жителі: хто пішки, тягнучи за собою возики (кравчучки), хто на велосипедах, хтось навіть із тачкою. Ми доїхали до блокпосту, на якому стояли русаки. Вони нас пропустили і ми поїхали до Первомайська, місто це тепер називається Мангуш.
Водії, з якими ми туди дісталися, вирішили далі не їхати. Тож мене і попутчика забрали люди, які прямували на легковому автомобілі до Запоріжжя. Поки ми туди дісталися, то пройшли загалом 22 блокпости, ворожі й українські. У Запоріжжі нас погодували і влаштували на ночівлю в дитячому садочку.
Наступного дня я поїхала на залізничну станцію, аби їхати до Києва. В столиці мене зустріла невістка, провела до маршрутки, яка йшла на Переяслав. Дала ключі від цієї хати, яка дісталась їй у спадщину від батьків. Я вже знала, куди їхати, бо в 2014 році, коли у нас почалась війна, ми з чоловіком приїжджали перебути якраз у Єрківці. А коли у нас все трохи владналося, то ми повернулись у Маріуполь. У 2017 році мій чоловік помер, я залишилась одна. Назад уже, мабуть, не повернуся. Буду доживати віку тут…
Виїжджаючи, жінка дуже жалкувала за своїм містом. Розповідала, що після обстрілів у 2014 році Маріуполь поступово відбудовувався, міська влада подбала про оновлення головної інфраструктури для жителів: відремонтували спочатку будинки, дороги, зробили тротуари, розбили квітники та клумби, пофарбували фасади будинків у кольори веселки. А міську раду почали відбудовувати в останню чергу, аж у 2019 році.
Тепер Маріуполь – суцільні руїни як доказ варварської жорстокості російських агресорів. Водночас місто стало символом опору та боротьби за життя.
Р.S. Автор дякує старості Єрковець Михайлу Гичу та завідувачці бібліотеки Ользі Шульзі за сприяння в організації цієї зустрічі.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
