Поговорити із вимушеною біженкою із Бучі їдемо до Студеників. Там в одній з приватних садиб тимчасово поселилася Наталія Коваленко (47 років) з донькою Ірою (27 років). Жінка зустрічає журналістку з радісною посмішкою, але очі… В них ще стільки болю, страху і безвиході, що навіть ще не почувши всієї історії цієї родини, можна її відчути й зрозуміти без слів. Зауважила, що за всю розмову жінка ніяк не називала окупантів. У неї було одне визначення – «вони».
24 лютого. Наталія зранку з донькою збиралися на роботу. Жінка тільки за три дні перед тим влаштувалася на нове місце. Аж на телефон прийшло повідомлення, щоби залишалися сьогодні вдома працювати віддалено. Годину потому вони вже почули перші вибухи.
– Почало гриміти з боку Гостомеля. Виглянули у вікно – люди ходять, громадський транспорт їздить, жодної паніки немає. Чоловік Михайло сказав доньці, щоб та зібрала хоч рюкзака на всякий випадок. Та ми не послухалися, навіть не збиралися цього робити – нічого ж не вказувало на якісь можливі бойові дії в Бучі! Тоді тільки подумала: у Гостомелі щось бахкає, то добре, що не в нас. Так минув день.
Із 24 на 25 лютого спали дуже погано, бо вибухи було чутно все дужче і ближче. Наступну ніч наша родина вже ночувала у підвальному приміщенні школи №3. Вона саме на тій вулиці Вокзальній, трагічні кадри якої потім показували на всіх українських і закордонних каналах та в газетах.
У підвалі людей спершу було чимало, і з кожним днем додавалося. Але там було не так страшно, коли гуртом. Ми взяли із собою дерев’яні піддони, матраци, подушки, ватні одіяла. Школа була відносно нова, тому в підвалі не смерділо пліснявою.
З нами разом ховалися різні люди: були вагітні, мами з маленькими дітьми до року, старенькі люди, які навіть не виходили зі сховища, тож усі намагалися виручати один одного. Хоч вибухи було чутно все гучніше, але вдень ми могли сходити додому і наварити їсти. Та ще й тоді ми не задумувалися, яка небезпека може чекати кожного з нас. Я й подумати не могла, що бігаючи отак вдень до квартири, наражала себе на страшну небезпеку.
Про евакуацію ніхто не оголошував, тож і паніки серед населення не було. У місті все працювало: було газопостачання, вода, електрика, інтернет-зв’язок. Ніхто з тих, хто ховався на ніч у шкільному підвалі, навіть не думав про те, щоби кудись тікати з Бучі. Так ми жили десь до перших чисел березня.
Наталія Коваленко: «Мій чоловік Міша був дуже хорошою і доброю людиною» (чоловік Михайло, донька Іра та собачка Мія)
Мій чоловік Михайло вперше завів розмову про можливу евакуацію 4 березня. Знайшов мобільні телефони людей, які в цьому допомагають. Та я чомусь наполягла, що раз маємо їхати, то хоча б завтра, 5 березня. Тим паче у нашому автомобілі не було пального. Ми хотіли проїхати до блок-посту в Ірпені, через вулицю Яблунську, лишити машину на автовокзалі і далі поїхати електричкою.
Переночували в підвалі і я зранку побігла до квартири, щоб зготувати їсти. Аж за мною зразу прибіг чоловік і наказав швидко збиратися – евакуюємося. Взяли автомобіль, під’їхали до школи забрати доньку, собаку і кота. Прихопили й теплі ковдри, бо не знали, де і в яких умовах доведеться ночувати.
Перед виїздом нас попередили, що потрібно відкрити вікна в автомобілі, бо в нас вони затемнені. Їхати треба повільно, а якщо почуємо попереджувальні постріли, то зупинитися і з піднятими руками вийти.
Від школи вдалося від’їхати кількасот метрів, як по нашій машині відразу почали стріляти. Ось… (жінка показує відео в телефоні - авт.). Це наша розстріляна машина, а це речі вивернуті, а оце у вельветових штанях лежить мій чоловік… (плаче). До останнього не могла повірити, що це він і що це наша машина. Я бачила, як він упав після перших пострілів…
Я пам’ятаю, як ми рушили. Стріляти почали по дверях і по капоту. Чоловік зупинився і вийшов з піднятими руками. Авто вже не обстрілювали, а вони почали цілити Міші під ноги. Я з пасажирського сидіння спочатку помітила, як над асфальтом задиміло. А потім піднімаю голову і бачу, що Міші поцілили в груди. Дивлюсь йому в очі, а вони стали, як скло… Промайнула перша думка: «Це вже все».
Авто стояло на підйомі, тож повільно почало рухатися назад. З двох сторін знову почали обстрілювати – вже лобове скло. Я повернулася до доньки – вона жива. Не знала за себе, чи виживу, та Ірі наказала бігти до школи і не обертатися. Крикнула: хватай документи і біжи!
Через мить і сама почала потихеньку вилазити із машини, щоби відволікти увагу на себе. Чомусь чітко знала, що будуть лякати пострілами по ногах, або й взагалі стрілитимуть на ураження. Почала відходити за донькою, як почали стріляти мені по ногах. Потім Іра сказала, що бачила, як я сіпнулася. Тільки я тоді в стані афекту нічого не відчула. Не зрозуміла, що в ногу влучила куля. Ми бігли чимдуж до школи. Іра раптом обернулася і почала кричати «Тато!». Я призупинилася, навіть подумала, щоб повернутися назад. Там же Міша, всі речі, бо в кишені були тільки паспорт і мобільник. Але отямилася: ще раз втекти від куль можливості не буде. Доньці одно кричала: «Іра, тікай! Біжи до школи! Тата вже немає…»
(Плаче) Дуже… Дуже хотілося повернутися до Міши, забрати його… Але тут же думаю: а як же Іра сама?! Я слідом бігла, просто бігла, скільки могла. Відчула, що пече нога – не дивилися на неї, доки не дісталася до школи. Там опустила очі - побачила голу кісту ноги і шматок м’яса, що звисав… Стало зле.
Люди з підвалу вийшли нам назустріч, допомогли спуститися, десь знайшли антисептичні таблетки і антибіотики, обробили рану. Хтось спробував викликати швидку допомогу, але у відповідь почули, що вони в наш район не виїжджають, бо тут небезпечно. Порадили самим якимось чином дістатися до лікарні.
Іра постійно, як марила, повторювала одне й те ж: «Навіщо вони нас так мучать? Хай вже прийдуть і вб’ють! Навіщо ж так над нами знущатися... Нехай це все скоріше вже закінчиться…». Усі казали, що ми чудом вижили, бо тоді протягом кількох годин вони вбили багато людей, а жінок ще й ґвалтували.
Із 5 по 9 березня ми з донькою були в підвалі. Ногу лікували чим було, слідкували: чи не пухне, чи немає температури. Дізналися, що 9 березня будуть автобуси для евакуації. Але до них треба було йти через ту саму вулицю Вокзальну.
Ми вирішили іти. Вийшли і просто пішли вперед за іншими. Довкола все стояло потрощене, зруйновані будинки, безлюдно, тільки голосно вили собаки. Десь зовсім поряд чутно вибухи, над головою – постріли. Але все те було вже байдуже. Ми дійшли до вокзалу і тільки тоді я обернулася до доньки. У неї в крові були всі губи – від страху покусала…
Недалеко від вокзалу була лікарня, то ми пішли туди за допомогою. Тільки нас перенаправили до гімназії, де надали медичну допомогу і влаштували на ночівлю. Сказали, що 10 березня прибудуть автобуси до Бучі, щоби вивозити людей. Там у гімназії зустріли знайомого Анатолія, він атовець. Пообіцяв нам допомогти евакуюватися.
Із Бучі нас перевезли до Білогородки, їхали шість годин. Один блокпост просто проїжджали по колу шість разів. Вони чомусь не хотіли нас пропускати. Нарешті вдалося домовитися і нас випустили. Доїхали до Старих Петрівців, там зупинилися на ніч у готелі. Наступного ранку нас посадили в електричку і ми доїхали до станції Переяславської, де нас зустріла моя сестра, що проживає у Студениках.
Наталію відразу повезли до Переяславської лікарні, де їй надали кваліфіковану медичну допомогу. До 10 квітня жінка з донькою була у сестри, але залишатися зараз в Україні, а надто повертатися в рідну Бучу точно не буде, адже рани від втрати чоловіка та від пережитого ще не скоро загояться і забудуться.
– Згадую все, згадую чоловіка Мішу. Чого він? Він був такою доброю хорошою людиною. Я ризикувала значно більше, бігала під пострілами і вибухами готувати їсти додому, а загинув він. Повернутися в Бучу я вже не зможу, тому зараз я тікаю, чесно, просто тікаю…Прошу тільки в Бога, щоб лишив побільше міст, куди не дійдуть оті кати.
Про тіло чоловіка Михайла Наталія нічого не знала. Лише по фото, які були в інтернеті і на телебаченні, на одному з яких вона впізнала його по вельветових штанях і блакитній хустинці, жінка здогадувалася, що він все ще лежить на вулиці Яблунській, де його і вбили. Чуток було багато. Казали, навіть, що вже його і поховали, але фото свідчили про зворотне. Як би там не було, але жінка твердо вирішила поїхати з України, але сподівається що повернеться, як біль мине, адже жити за кордоном вона не хоче. Надто любить свою сім’ю і свою Україну.
P.S. Через кілька днів після розмови з Наталею, жінка написала мені, що зараз будуть з донькою вже сідати в потяг до Чернівців, а звідти автобусом їх повезуть до Болгарії. Ввечері того ж дня від неї знову прийшло повідомлення з посиланням на сторінку в соціальній мережі з розшуку рідних тих людей, яких було вбито в Бучі. Відкривши, я прочитала, що тіло Коваленка Михайла, якого було вбито на вулиці Яблунській в місті Буча, кремували і прах знаходиться в Білій Церкві.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
