Переяславку Галину Семенівну Прокопенко в день її народження, 13 травня, я застав за приготуванням страв до святкового столу. Іменинниці виповнилось 90 років! Вона чекала гостей і ще досить вправно поралася на кухні, хоча вже й опираючись на ходунки. Також матері допомагав господарювати син Олександр, з яким вона мешкає разом в одному будинку.
Доки збиралися гості, Галина Семенівна розповіла дещо про своє життя.
«Війна застала нас у Євпаторії»
– Я корінна киянка, народилась в 1932 році. Жили ми на вулиці Некрасовській. Мама працювала на київському спиртзаводі, а тато служив у міліції, був головним автоінспектором столиці. Крім мене, в них було іще два сини.
Друга Світова війна застала нас в Євпаторії. У 1941 році я закінчила перший клас і ми поїхали на відпочинок до бабусі, яка там жила. Коли почалась війна, мама разом з нами повернулася до Києва.
Що запам’яталось із тих часів, то це як нас бомбили. Я дуже боялась, то мама мене накривала з головою ковдрою, то мені було затишніше і не так лячно.
90-річна ювілярка вправляється на кухні самостійно
Батько пішов на війну. Потрапив у полон, та звідти утік та прийшов додому. Під час окупації він працював на Трухановому острові. Не знаю, що він там робив, але одного дня там пролунав вибух і батькові відірвало руку.
Під час окупації німці змушували нас ходити до школи, а восени ще й заставляли збирати каштани. Навіщо вони їм були потрібні, не знаю.
Вже після перемоги я закінчила школу і пішла на роботу на центральний телеграф. Там спочатку була ученицею телеграфістки, а потім отримала посаду телеграфістки. Дарма, що тоді було іще багато старих телеграфних апаратів типу «Бодо», мені дали вже новенький СТ.
«Георгій мені сподобався відразу»
– З майбутнім чоловіком я познайомилася у 1951 році завдяки моїй подружці Льолі. Я прийшла до неї в гості, а там був Георгій, який дружив із Льолиним братом. Він тільки но демобілізувався. Не знаю, як я йому, а він мені сподобався відразу. Рік ми з ним зустрічалися: гуляли, ходили на танці, а в 1952 році побрались. Через рік у нас народилась донька Таня, а ще через чотири – син Олександр.
Чоловік працював будівельником, і в 1964 році ми отримали нову квартиру на Нивках. На той час цей мікрорайон Києва тільки розбудовувався. Там відкрили і поштове відділення, тож я перейшла туди бригадиром. Не пам’ятаю вже, мабуть, десь у 1974 році я закінчила технікум зв’язку, й мене призначили на посаду заступника начальника вузла зв’язку.
Георгій та Галина Прокопенки з донькою Тетяною. 1956 рік.
«До самої пенсії я працювала в Чорнобилі»
– У 1983 році помер мій чоловік Георгій, і я залишилась одна. У дітей уже було своє життя… Тож у 1987 році, після аварії на ЧАЕС, я поїхала працювати на вузол зв’язку в Чорнобиль, проробила там до грудня 1996 року – до самої пенсії. Радіації не боялась. Син, мабуть, за моїм прикладом ось уже 35 років теж працює на Чорнобильській станції – енергетиком. Він там вахтовим методом: два тижні на роботі, два тижні вдома.
Олександр свого часу одружився з переяславкою й перебрався до вашого міста. Я переїхала до нього у 2003 році.
Нинішню війну переживаю спокійно. Мабуть, через те, що в Переяславі поки що, тьху-тьху, – тихо. Звісно, сирени лунають мало не щодня, але ховатися до погреба не біжу. Я в 2014 року поламала ногу, і відтоді можу ходити тільки з ходунками ось. Не знаю, як би себе почувала, якби була оце в Києві…
Попри все, Галина Семенівна дуже любить квіти – на присадибній ділянці у неї росте понад сотня різних кущів троянд! Допомагають їй не лише діти, а й четверо внуків та четверо правнуків. Найстаршому внуку в цьому році виповниться 52 роки.
Вітати ювілярку за святковим столом зібралися не тільки рідні. Найближча подруга – сусідка Катерина Михайлівна Радюшкіна. Вона допомагала доглядати Галину Семенівну, коли та поламала ногу. Від громади прибула привітати з дев’яносторічним ювілеєм заступниця міського голови Оксана Степаненко. Передала щирі вітання з побажанням дожити до століття на радість родині. Вручила квіти, вітальну адресу та плед.
Ювілярку з 90-річчям вітає заступниця міського голови Оксана Степаненко
