Тая Самойлова з Києва має родичів у Переяславі. У перші дні війни приїхала до них, втікаючи від російських ракетних обстрілів столиці. Тоді розповіла про свої тривоги і читачам Переяслав.City. Через якийсь час дівчина виїхала з нашого міста на запрошення знайомих до Франції. Звідти написала нам про своє нове життя в евакуації.
Північ Франції. Кінець березня. За спиною понад 1400 кілометрів і майже 60 біженців, які чемно, трохи несміливо йдуть за мною від автобуса до спортивного комплексу в передмісті Дюнкерка. Я єдина з групи володію французькою і маю певний досвід у туризмі. Тож пані Кася — очільниця волонтерської організації у Варшаві з переміщення українських біженців до Франції — попросила мене надавати посильну допомогу моїм співвітчизникам під час 16-годинного переїзду з польської столиці на північ Франції. У групі переважно жінки з дітьми, є декілька пар поважного віку, а також два собаки, враховуючи мого Лорда.
Тая Самойлова
Моє найближче майбутнє більш-менш визначене: французька сім’я, яка у далекі 90-ті приймала мене дитиною в рамках програми допомоги чорнобильцям, відразу після початку активних бойових дій вийшла зі мною на зв’язок і запропонувала прихисток. Але мої «подопічні» стурбовані: невідома країна, незнайомі сім’ї, які зголосилися прийняти їх, непроста для вивчення мова. У кожного багато запитань щодо можливостей роботи, соціальних виплат, умов розміщення, на які я не в змозі була відповісти.
Моя французька сім’я мешкає у двох годинах їзди автівкою від Дюнкерка, тож у мене не буде можливості підтримати цих українців на місці, хіба що якось зможу допомогти, лишаючись на зв’язку. Я пам’ятаючи про гостинність та доброзичливість французів, намагаюся заспокоїти і переконати попутників, що все буде добре…
ЖанМарі і Серж, з якими ми не бачилися понад 20 років, везуть мене до мальовничого населеного пункту СенМартенсюрЕкайон, округ Камбре. Вони переїхали сюди з передмістя Лілля два роки тому, щоб на пенсії бути ближче до природи та до своїх численних родичів. Пасторальні пейзажі, будівлі з червоної цегли, охайні будиночки. На відміну від Варшави, яка ледь прокинулася від зимового сну, тут усе зеленіє і квітне.
Родичі та друзі французької родини допомагають мені з одягом, предметами гігієни, кормом для пса та іншими необхідними речами. Фрізбі, 12-річний собака господарів, спочатку неохоче, але потім, змирившись, приймає Лорда у коло друзів.
Із перших днів мого перебування у Франції розпочинається непроста бюрократична тяганина: реєстрація у префектурі Лілля, черга до бюро еміграції, питання для вирішення у ветеринара, пошук роботи. Усе проходить добре, окрім останнього: за місяць у цій країні роботи я так і не знайшла, незважаючи на досить непогане знання мови. Є певні труднощі і з отриманням соціальних виплат: в бюро еміграції відразу попереджають, що їх доведеться очікувати не менше чотирьох тижнів. Добре, що в мене є дах над головою, їжа та певні заощадження. А як же бути іншим біженцям?
Намагаюся усіляко допомагати родині: займаюся простими буденними справами, але це хоч якась підтримка та вдячність з мого боку. Один раз зварила борщу — з’їли та подякували, але в цілому до нових незнайомих страв ставляться з обережністю. Розумію і не ображаюсь: за півжиття люди мають сформовані звички, традиції, харчові обмеження. В чужий монастир, як то кажуть...
Тримаю зв’язок із керівником благодійної організації «Solidarite familles France – Ukraine». Періодично телефоную українцям, які вже у Франції, або мають намір переїхати. Перекладаю, роз’яснюю, заспокоюю. Роблю публікації в соціальних мережах. Крапля в морі…
На Великдень купую дрібнички онукам господарів: книжки-розмальовки і коробочки для цукерок у вигляді пасхальних яєць. Ціни кусаються, але хіба я можу лишити дітей, що приїдуть у гості, без подарунків? Тут Великдень без крашанок, пасок і освячення кошиків. Але є чудова традиція для малюків: зранку бабуся з дідусем ховають усюди на подвір’ї шоколадні яйця, а діти мають їх усі знайти.
На православний Великдень дві гарні новини: президентські вибори виграє Макрон, і в родині народжується ще одна онучка — крихітка Валентина.
У церкві сусідньої комуни організовано благодійний концерт на підтримку України, який збирає близько двохсот осіб. Чудовий виступ хористок та тепла промова маестродиригента розчулюють до сліз. Грає гімн України. Всі висловлюють подяку пану Івану, меру комуни Бермерен, та очільнику гуманітарної місії «Un pont entre les hommes» пану Полю. Дізнавшись про присутність українки, багато хто з відвідувачів підходить до мене з побажаннями перемоги та словами підтримки.
Незважаючи на тепле ставлення та розмірене й налагоджене життя, дуже хочу додому. Сумую за чоловіком, який вступив до лав тероборони Києва, за батьками та сестрою, за столицею. Сподіваюся, що моє повернення, як і наша перемога, вже не за горами.
Завжди цікавило: що іноземцям було відомо про Україну до початку агресії? За нагоди зробила невеличке опитування.
Іван Брюньо, мер комуни Бермерен:
– Мої знання про Україну до початку агресії були радше обмежені. Я чув про Польщу, адже в нашому регіоні багато поляків — нащадків колишніх працівників вугільних шахт, що їх колись було чимало на півночі Франції. Але все, що східніше — Білорусь, Україна — це лише назви, які мало про що говорять пересічному громадянину.
Жак Легру, фермер:
– Я трохи цікавлюся спортом, тож у мене на слуху футбольна команда «ДинамоКиїв» та досить сильна українська збірна. Колись із задоволенням спостерігав за боями боксерів Кличко. Чув, що зараз вони зробили політичну кар’єру. На цьому мої знання про Україну, на жаль, обмежуються.
Валері, працівниця шкільної їдальні:
– Знайомий мого колишнього хлопця їздив до Києва декілька років тому. Його здебільшого цікавила поїздка до Чорнобильської зони. Пам’ятаю його тодішні фото в інстаграмі: напівзруйновані будівлі, дика природа, якісь радянські пам’ятники. Про місто Київ він згадував мало, казав, що багато церков.
Стефан Бульте, колишній заступник керівника транспортної компанії, учасник волонтерської місії Solidarite Familles FranceUkraine:
– До початку війни я загалом знав про Україну, міг знайти її на мапі Європи, бо це було пов’язано з моєю роботою в компанії з міжнародних перевезень. Певний час я мешкав у Румунії, де доля звела мене з добрими румунськими друзями. Вони показали мені свою країну, розповіли про її історію, яку не прочитаєш у підручниках. Ми разом пережили чимало різного і маємо гарні незабутні спогади: святкування Різдва, Великодня тощо. В той самий час я зустрів декількох українців – чудових людей, дуже мужніх, працьовитих, які заслуговують поваги. Мої водії розповідали мені про поневіряння їхніх народів за часів радянського домінування, і ці розповіді глибоко мене вразили.
Таким чином у мене склався певний досвід, певна особлива спорідненість із вихідцями країн Центральної та Східної Європи. І тому я з великою обережністю ставлюся до інформаційних джерел, пов’язаних із путінською росією. Бо добре пам’ятаю про Грузію, Малі, Сирію, Молдову, Україну.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
