Жінка говорить невимушено, щиро, але відчувається, що підбирає слова. Харків, де вона ще три місяці тому жила із сім’єю, – місто переважно російськомовне. Але 39-річна харків’янка Вікторія Масалітіна, втікаючи від війни і знайшовши тишу в Переяславі, почала розмовляти українською. Вона розповіла Переяслав.City свою історію-свідчення про війну.
«Ми спали і не вірили, що почалася війна»
– За кілька днів до 24 лютого мій чоловік, переглядаючи новини, жартома сказав: «Ти хоч би тривожну валізу зібрала». Ніхто, абсолютно ніхто серед наших рідних і друзів, не сприймав усерйоз інформацію про можливу війни в Україні. Я навіть подумати не могла, що в 21 столітті може бути таке пекло.
Вікторія народилася на Київщині, але у 1986 році, після Чорнобильської катастрофи, батьки переїхали до Харківської області, там і лишилися жити. Навчалася в Харківській академії міського господарства на інженера-електрика. З того часу й до першого дня війни проживала з чоловіком та двома синами, 11 і 7 років, у багатоповерхівці по вулиці Наталії Ужвій. Це – район Північна Салтівка в Харкові.
– Вікна нашої квартири виходять на об’їзну дорогу, фактично – перша лінія бойового зіткнення. Окрім цього, недалеко від нашого будинку розташовувалася військова частина. Та хто ж знав, що воно все так швидко розвиватиметься! Коли почули перші вибухи, ще не могли сприйняти реальність, все було, як в тумані. Розбудили дітей, повкидали в сумки трохи речей, документи.
«Усе горіло: заправка, військова частина»
– Було страшно… Кинулися до вікна. Все палало: заправка, військова частина – одне суцільне жовто-багряне зарево. Ми сиділи в коридорі, розгублені, налякані і не знали, що робити далі, що діється в місті. Бігали до вікон дивитися, прислухалися. Розуміли тільки одне: рано чи пізно щось може прилетіти й у наше вікно. Адже ми опинилися фактично на передовій цієї війни. Вирішили, що треба переміщатися кудись подалі від цього місця, поближче до центру.
Ми взяли трохи речей і всією сім’єю перебігли до друзів, які жили далі від того жаху. Нам так здавалося, бо з їхнього вікна не було видно, що палає, то й добре. Але вибухи там були такими гучними, що все довкола дрижало. Ближче до обіду все ж вирішили піти до укриття, яке знаходилося між житловими будинками, у підвалі дитсадка.
У підвалі ми провели ніч, хоча умов для перебування дітей там не було. Чоловікова сестра жила ближче до центру міста. Тож ми перебралися до неї. Тоді ще думали: ворог туди не дістанеться. Не вірили в таке до останнього. Думали, все це швидко закінчиться.
У сестри ми пробули до 6 березня.
«Над будинками літали російські винищувачі»
– Над тим, щоби тікати з міста, ми тоді не думали. Вибухи і постріли були постійно. Ми до них уже звикли. Коли поруч десь гриміло, то ховалися в коридорі. Про ракетні атаки нас не попереджали. Система сповіщення, мабуть, не працювала, або її просто не встигали вмикати. Доводилося реагувати інтуїтивно.
Уже коли постійно почали літати над нашим будинком військові літаки, тоді прийшло усвідомлення – це справжня війна…
Ось тоді вже задумалися, що треба якнайшвидше евакуйовуватися. Глянула в телефон – у будинковій групі у вайбері прийшло повідомлення, що в нашу квартиру влучив снаряд. Прислали фото: будинок цілий, а палають тільки наші вікна і балкон. Все… Повертатися вже немає куди. Я подумала: слава Богу, що ми там не лишилися, бо нас би вже не було на цьому світі.
Одного разу хотіли піти подивитися, що з нашим будинком, що з квартирою. Вийшли, пройшли пів дороги і повернулися назад, бо над головами літали ракети і літаки, звідусіль чути було стрілянину.
Квартира сім’ї Масалітіних згоріла вщент, в неї влучив ворожий снаряд
Виїхати з першого разу не вдалося
– З квартири сестри ми майже не виходили. Спостерігали тільки з вікна, що діється на вулиці, куди вчергове вцілив ворожий снаряд. Бачили, як зайнялася 137-а харківська школа. Думки про те, що в нас уже немає квартири, нам нікуди повертатися – спокою не давали. Вирішили, що потрібно тікати.
У мене в Переяславі живе рідна тітка, тому якихось інших варіантів не було. Здзвонилися, вона сказала, що в них наче більш-менш все спокійно. Купили квитки на поїзд до Києва на 5 березня. Але виникла проблема: як дістатися до вокзалу? Метро не працює, таксі викликати не реально, бо пального на заправках уже не було, та й їздити небезпечно – навкруги бахкало, стріляли. І того дня ми так і не виїхали, квитки «згоріли».
Ставало все страшніше, бо після влучання ракети, обстрілів все довкола починало горіти, суцільні пожежі. Ми жили в будинку поблизу парку Горького. Він уже теж горів. Зрозуміли, що бойові дії відбуваються майже в центрі, і що війна так швидко не закінчиться.
Дізналися, що 6 березня відправлятиметься евакуаційний безкоштовний потяг Харків-Івано-Франківськ через Київ. Вирішили, що треба будь-що дістатися до вокзалу. В цьому нам допомогла тренерка моїх синів, які займаються тхеквондо. Вона відгукнулася на мій допис із проханням у ФБ-групі, зателефонувала і запропонувала допомогу. 6 березня ми сіли на потяг і 7 були вже в Києві, а потім нас відвезли в Переяслав.
У Переяславі нам з усім допомогли
– Ми приїхали до тітки вшістьох: ми з синами і з чоловіковою сестрою та її донькою.
Спочатку щоночі вставала і прислуховувалася, чи ніде нічого не бахкає. У Харкові ми жили в постійному гуркоті вибухів, а в цій тишині нам було не по собі. Тепер уже звикли…
Відразу після приїзду нам порадили звернутися до волонтерів, щоб взяти якийсь одяг, адже спочатку з квартири ми мало взяли, а тепер вже й брати немає чого – все згоріло. Оформилися тут в управлінні соцзахисту як внутрішньо переміщені особи, в координаційному центрі нам допомогли з речами для мене і хлопців. Потім направили у відділ освіти, щоб сини змогли продовжити навчання. Я написали заяву і дітей зарахували тут в сьому школу. Ваня вже закінчує четвертий клас, а Костя перший. Єдина проблема – це робота. Адже я офіційно працюю в Харкові, тому допомогу по безробіттю оформити не можу, але якийсь підробіток шукатиму обов’язково.
Найбільше Ваня і Костя мріють повернутися до рідного міста
«Я вірю, що скоро закінчиться війна»
– Мікрорайон на Салтівці, де стоїть наш будинок, закритий. Звідти всіх евакуювали і нікого не пускають, причин не пояснюють, певно, там ще небезпечно. Мій тато і рідні зараз перебувають у Куп’янську на Харківщині. В окупації. Виїхати звідти нікому не дозволяють, але поки-що мирних жителів не чіпають. Тривалий час з ними не було зв’язку, тому дуже хвилювалася. Кілька днів тому телефонував батько, що вони живі-здорові. Але там керують рашисти.
Та все ж я оптимістка. Я вірю, що скоро закінчиться війна і ми повернемося до рідного Харкова, бо там наше все життя. А квартиру відбудуємо, головне, що всі живі.
Наприкінці розмови Віка почала вибачатися. Сказала: «За мою недосконалу українську мову». Хоча розмовляла вона українською досить добре. Та все ж трішки соромиться, бо щоразу підбирає слова, щоб висловити думку. У розповіді Віки не було «суржику». Думаю, що чимало російськомовних українців почнуть розмовляти рідною мовою, бо зрозуміли нарешті, що мова має значення.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
