Протягом трьох місяців українські сім’ї пристосовуються до нової жахливої реальності. Найбільше в емоційному плані від війни страждають діти. Для батьків стало важливим не лише вберегти дітей та подбати про безпеку, а й пояснити, що відбувається.
Своїм досвідом із Переяслав.City поділилася мама 8-річної дівчинки та 10-річного хлопчика — переяславка Марина, яка розповіла свою історію на умовах анонімності.
— Навіть маленькі діти зчитують ситуацію й розуміють, що відбувається. Тривогу на них навіює не стільки загроза війни, як відчуття страху та невизначеності, які переживають їхні батьки, хоч і намагаються це приховати.
Отже, із самого початку ми з чоловіком вирішили розповідати дітям усе так, як є. Коли 24 лютого діти зранку прокинулись, ми сказали, що до школи вони не підуть, бо в Україні почалася війна — на нас напала росія. Донька заплакала: «Нашу хату розбомблять? Що тепер із нами всіма буде?»
Напевно, такі питання тривожили й дорослих, бо перші дні всі жили в страху й невідомості, що буде далі. Діти ж озвучували переживання вголос. Ми заспокоювали їх обіймами, обіцянками, що ця війна тимчасова і все буде добре, а ми, батьки, поруч і зробимо все для їхньої безпеки.
Домовилися, що в разі повітряної тривоги діятимемо за чітким алгоритмом: одягаємося і йдемо в безпечне місце. Спершу вони ставилися до вказівки відповідально, та за кілька днів ця біганина їх стомила. Вони починали обурюватися, що за лічені хвилини мають прийняти душ, а лягати спати мають одягненими й на одному ліжку. Коли звучатиме сирена, щоб бути вже готовими швидко спуститися в укриття.
Тоді був єдиний раз, коли й син заплакав. Здебільшого ж діти трималися, намагалися розважатися, навіть під час тривоги співали пісні. Їм було легше, бо водночас навзамін вони отримали «пільги» — мама скасувала всі звичні заборони. Можна було довше сидіти в інтернеті, грати на комп'ютері. Вони дивилися у Тік-Току відеопередбачення «Коли здохне путін», а тоді ходили й обговорювали між собою (усміхається). Діти до всього ставляться з гумором — це рятує їхню психіку.
Північні околиці Києва вже були окуповані, кожна сирена змушувала здригатися й думати лише про одне: куди сховати дітей? Ця тривога мені дошкуляла щоночі. На початку березня замислилася про евакуацію на Івано-Франківщину до родичів. Планували, що мене з двома дітьми туди відвезе чоловік. Але тоді дороги були настільки переповнені, що до західних областей ми б добиралися кілька діб. Чоловік не міг надовго покинути роботу, тому спершу евакуацію довелося відкласти.
В середині березня мама з двома дітьми виїхала на Івано-Франківщину
До остаточного рішення виїжджати підштовхнула ситуація з моєю мамою, яка більше місяця перебувала в облозі в селі неподалік Макарова. З перших днів окупанти нещадно обстрілювали Бучанський район, над нашою Северинівкою постійно літали снаряди. У перші ж дні в них зникло світло. Від вибухів здригалися стіни хат, люди по кілька діб не виходили з погребів.
У сусідньому Мотижині росіяни закатували родину голови сільської ради. Гуманітарну допомогу не завозили, не було й «зелених коридорів», щоби врятувати людей. Діти питали: «Як там наша бабуся?» Я відповідала, що поки ми не можемо навідати її, а вона нас.
Там із нею на той час жила ще й маленька племінниця, однолітка моєї доньки. Щодня дізнаючись нові моторошні подробиці з перших вуст, я розуміла, що нічим не можу їм допомогти, а своїх дітей ще маю змогу врятувати, поки не настала критична межа.
Дітям повідомили, що їдемо до родичів у Карпати — вони зраділи. Вранці 13 березня чоловік відвіз нас у Бориспіль. Звідти до Львова відправлялася ціла колона евакуаційних автобусів у супроводі поліції. Їхали швидко, колону скрізь пропускали. У деяких містах перехожі, побачивши наші автобуси, махали пасажирам, посміхалися, така підтримка була дуже зворушливою.
Ми з дітьми доїхали до Хмельницького, де заночували в родичів, а зранку вирушили на Івано-Франківщину. Там оселилися в селі у будинку моєї тітки — материної сестри. З нами була і моя рідна сестра з дітьми. Жителі села ділилися продуктами, пропонували допомогу.
Ми ж із сестрою думали лише про те, як врятувати маму й родичів у Северинівці. Писали в соцмережі Ірині Верещук, до Київської ОДА. Від них, до речі, таки прийшла відповідь! Зрозуміло, що це було стандартне повідомлення про те, що вони знають про всі окуповані села й роблять усе можливе, але те, що вони прочитали і зреагували на прохання, нас обнадіювало.
За тиждень до звільнення Київщини до Северинівки направили гуманітарну допомогу й евакуювали людей. Мама вибралася й приїхала до нас. Фото, де на вокзалі її зустрічає зять, а в неї від шоку підкосилися ноги і вона впала в його обійми, облетіло майже всі телеграм-канали. Коли ми із сестрою побачили той знімок, дуже плакали.
Фото, на якому маму після звільнення з блокади зустрічає зять, облетіло інтернет
Мама пробула з нами тиждень і так засумувала за рідною домівкою, що повернулася назад у своє село. Там саме проводилися розмінування. Один снаряд, який не розірвався, застряг на кладовищі — прямо в могилі мого дідуся. Сапери сказали, що не діставатимуть снаряд, бо це буде ексгумація тіла. Але ж це неправильно, бо мине кілька десятків років, люди забудуть, а той снаряд ще нестиме небезпеку. Ще кілька снарядів впали на городи до наших сусідів, але, за словами саперів, розірвалися під землею.
У карпатському селі дітям подобалося. Щоправда, донька часто казала, що сумує за татом і котом, хоче, щоб вони були з нами. Найбільше труднощів виникло з дистанційним навчанням. Жахливий мобільний інтернет у селі не давав можливості підключатися до онлайн-уроків у Zoom. Тому виконували завдання самостійно, хоча ж мама — не вчитель, не все може правильно й дохідливо пояснити. Якщо з програмою доньки-другокласниці це було не так відчутно, то для сина-четвертокласника таке навчання обернулося значними прогалинами, і мене це вкрай засмучує. Цей рік — завершальна сходинка в початковій ланці, дуже важливо опанувати і правила правопису, і математичні основи…
Багато сімей опинилися за кордоном або втратили доступ до інтернету. Впевнена, що школярі не засвоїли повною мірою необхідний матеріал. Відверто кажучи, я була б не проти, якби їх залишили ще на рік у тому ж класі, щоб вони з вчителем досконало пройшли програму. Спочатку пандемія, потім війна геть вибили з колії освітній процес.
Для прикладу, моя племінниця живе й навчається в Дніпрі, вона шестикласниця. Онлайн-уроки в них проводить лише вчителька математики. Усі інші дають завдання опрацювати підручник самостійно. Дитина плаче над параграфом із географії, бо не розуміє прочитаного, і немає вчителя, який би міг пояснити. І репетиторів не всі можуть собі дозволити. Хіба можна назвати таке навчання нормальним?
На початку травня ми повернулися до Переяслава. Тему війни не оминаємо й тепер. Я розповідала дітям і про Маріуполь, і про «Азовсталь», і про окупацію Київщини. Відкрито кажу про те, що росіяни напали на Україну, щоб загарбати наші землі, але їм це не вдасться. Щоб діти знали ворога й ніколи не забули цю страшну сторінку історії.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
