Марина Пивовар, 37 років, разом зі своєю сім’єю: дев’ятирічною донькою, півторарічним сином та чоловіком мусили залишити рідний Херсон та втікати від жахіть війни, яку на їхню землю принесла російська армія. Прихисток знайшли на Переяславщині.
«Херсон «взяли» за кілька днів»
Розмову Марина розпочала українською, але спогади так її розхвилювали, що вона перепросила і перейшла на звичну для себе мову, якою спілкувалася досі. Мовляв, хоч тепер це мова окупанта, але поки що говорить нею вимушено. Далі ж буде вправлятися українською, щоб спілкуватися нею вільно.
– До початку бойових дій ми жили в селищі міського типу Антонівка. Воно розташоване поряд з мостом, який з’єднує Херсон із лівобережною Україною. 28 лютого рашисти стали підбиратись до Антонівського мосту, а наших бійців на цьому напрямку було дуже мало. ЗСУ спробували відстояти його, але то було нереально. Наші бійці у розпорядженні мали всього кілька танків та автомати, а ворожі літаки перед атакою мосту ще й добряче їх «відутюжили». Сили були нерівними, щоб наші втримали міст, просто неможливо. Ми там жили, то бачили, як все відбувалося.
Мені було дуже страшно, коли літаки на низькій висоті пролітали зі страшним ревом над хатою. В такий момент здавалося, що будинок зараз складеться тільки від того звуку, немов картковий. Ми добу просиділи в підвалі будинку, а потім вирішили втікати до батьків у Херсон.
У Херсоні вже була організована тероборона, але, як розповідали місцеві, їм не встигли видати навіть зброї. Я знаю, що 58 молодих хлопців із тероборони вийшли на захист міста лише із коктейлями «молотова». Як на мене, то місто просто здали.
Фото: rivne.media
На початку боїв під Херсоном жителі міста у вайбері спілкувались між собою і, так сталось, що повністю відстежили, як російські війська входили до нашого міста. Спочатку вони захопили Зеленівку, потім Степанівку і так потроху оточували Херсон, а затим увійшли в місто. Але скажу, щоб там хто на мера зараз не казав, але люди йому вдячні, бо завдяки йому до останнього у місті були світло, газ та вода.
«Перші два тижні місто грабували»
Першими в місто увірвалися буряти, разом із ними увійшло кілька підрозділів з так званих лнр та днр. Їхню «армію» було легко відрізнити не лише по одягу, бо форма в них стара й брудна, а й по поведінці, – це просто «алкашня» беззуба та старенька. Їм перш за все потрібна була горілка. А буряти, то ті кинулися красти з магазинів побутову та автомобільну техніку.
Мій чоловік – приватний підприємець, тримав станцію техобслуговування. Ще на початку бойових дій я йому сказала: «Закривай станцію, усіх грошей не заробиш, а дітям потрібен батько. Що буде, те й буде…» Його станцію, звичайно ж, розграбували. Та що там станцію… Навпроти неї була база побутової техніки, то звідти теж усе вивезли. Наш кум працював у автоцентрі холдингу MAZDA, розповідав, що загарбники її теж «звільнили». Навіть із шкіл повикрадали комп’ютери. Знаєте, так скажу: прийшла орда! От і все…
І ось поки це військо «господарювало» в місті, то люди сиділи по хатах і квартирах та боялись навіть вийти на вулицю. Найстрашніше було у перші два тижні, поки в місті стояли військові. Вони взагалі були «безбашенні». Відразу почали вриватись до будинків і магазинів, все ламали, трощили, грабували. Був хаос. Потім вони пішли на Чорнобаївку, Садове, а на зміну їм у місто увійшла росгвардія і ФСБ. Це ті, що безпосередньо «працюють» із населенням.
Російська військова техніка входить до ХерсонаФото: focus.ua
«Магазини відкрили, але ціни були «космічні»
Вони відразу дали наказ відкрити у Херсоні магазини і торгувати тим, що залишилось після розграбування. Але продукти там швидко закінчились, бо люди купували все із запасом, мішками. Всі ж розуміли, що в окупації буде не солодко. У кого були хоч якісь заощадження, приватний будинок та запаси, то протриматися певний час іще можна було. А для тих, хто живе на поверхах і не має грошей, то це просто катастрофа. Особливо для пенсіонерів, яким вижити було нереально.
Ціни злетіли до космічних. Цукор – по 150, м'ясо – 350-400, борошно – 60 гривень за кілограм, на базарі картоплю продавали по 40-50 гривень за кілограм. Тож не дивно, що коли окупанти стали роздавати так звані пайки, то люди, хто не хотів помирати голодною смертю, мусили іти до загарбників на поклон та брати їхні подачки.
У Херсон ми переїхали до чоловікових батьків. Вони жили в багатоповерхівці. У цьому будинку свого часу квартири отримували працівники міліції, військові, ветерани-«афганці». То майже кожного дня до нашого будинку під’їжджала «зетка» – автомобіль із буквою Z на дверях, і просто забирали людей. У них були списки херсонців: адреси, прізвища, хто де служив. Де вони їх взяли, я не знаю. Чи хтось здав, чи самі знайшли якісь документи, які наші не знищили при відступі…
Окупанти в Херсоні на площі Свободи для пропагандистських камер роздають гуманітарку Фото: nikcenter.org
За деякий час ми почали звикати до сусідства з окупантами. Виходили у двір на дитячі майданчики перед будинком, хоча далі ходити боялися. Ми з чоловіком залишали з батьками дітей, а самі кілька разів на тиждень навідувались до своєї хати в Антонівці. Подивитися як там та що, погодувати котів, які там залишились. Над ними взяли «шефство» сусіди-пенсіонери, які не захотіли покидати рідних домівок.
Мій тато, який живе неподалік Генічеська, коли ми запропонували йому поїхати з нами, відмовився. Щоразу в поїздці до Антонівки звертали увагу на те, що окупанти почали на дорогах ставити блокпости. Спочатку їх було небагато, потім їх ставало все більше і більше.
Від захоплення Херсонщини отримали вигоду кримчани. Там живе моя сестра, яка після 2014 року вирішила не виїжджати і залишилась із москалями. То телефоном розповідала, що в Криму з’явились дешеві херсонські овочі. Наприклад, молоду картоплю там продавали, якщо перевести в гривні, то по 15 гривень за кілограм. Уявляєте, і там патякають, що Херсонщина добровільно постачає туди овочі.
Вони ж силоміць забирають у нас все і продають у Криму. Наскільки мені відомо, зараз окупанти змушують фермерів працювати на них: 70 відсотків вирощеної продукції забирають, а господарям залишають 30. Як вам такий розклад?
«Дорогою до своїх проїхали 68 ворожих блокпостів»
– Містом стали поширюватись чутки про референдум і мобілізацію. Ми вирішили виїхати. Я реально боялась, що мого чоловіка заберуть до окупаційного війська, хоча він у армії ніколи не служив. Йому б, звичайно, зброю не дали, як і іншим херсонцям. У наших чоловіків був такий настрій, що вони б відразу повернули її проти окупантів. Ви ж бачили, як у перші дні люди виходили на протести, із голими руками йшли на озброєних окупантів і ті відступали.
Мітинг в Херсоні, 20 березня 2022 рокуФото: radiosvoboda.org
Тож херсонців змусили б копати окопи, підносити набої чи ще щось подібне. А ми – українці, вільні люди, тож маємо горнутися до своїх і їхати на підконтрольну Україні територію.
Залишити Херсон нам вдалось лише з другої спроби. Перший раз, 22 квітня, поїхали на Миколаївщину через селище Снігурівка. Там був останній кацапський блокпост. Але до нього стояла колона з автомобілів завдовжки щонайменше кілометрів двадцять. На блокпосту стояли буряти, і їм дуже подобалось принижувати інших людей, демонструвати свою владу. Захочу – пропущу, а не захочу, то будете стояти біля нас тижнями.
Ми простояли в черзі добу і зрозуміли, що виїхати в цьому напрямку не зможемо. Повернулись додому у Херсон. Наші знайомі поїхали іншою дорогою – через Берислав на Запоріжжя, і благополучно виїхали на територію підконтрольну Україні. Вони повідомили нам про це телефоном. Ми вирішили не гаяти часу. 27 квітня, не зважаючи на те, що був якраз Великдень, вирішили їхати.
Цією дорогою я нарахувала 68 ворожих блокпостів. На одних стояли кацапи напідпитку, деякі, пропускаючи нас, навіть казали: «Христос воскрес». На інших стояли «денерівці», то ті просили дати їм цигарок та горілки. Склалось враження, що там виловили усіх бомжів, дали їм зброю і відправили до нас, як гарматне м'ясо.
«Дуже хочеться додому»
З Херсону ми виїхали у п’ятій ранку, а в десять вечора прибули до Кривого Рогу. Нас зустріли волонтери і запропонували їжу, місця для ночівлі. Але у мене в там живе тітка, то ми поїхали переночувати до неї. Уранці наступного дня поїхали сюди, в Єрківці – до моєї сестри Наташі.
До останнього не хотілось виїжджати, але що робити? Я – корінна херсонка, і ніколи не думала, що буду так ненавидіти росіян, як, мабуть, і решта моїх земляків. По їхніх настроях скажу, що понад 95 відсотків херсонців з нетерпінням чекають визволення.
Коли ми тут оселилися, то я спочатку ніяк не могла відійти від пережитого. Грюкнула хвіртка чи ворота, а мені здається, що то вже бомблять, біжу рятувати дітей… Зараз уже трохи звикаю до мирного й тихого життя.
Дуже вдячні єрковчанам за підтримку й розуміння, сільському старості Михайлу Гичу, голові громади Олександру Слюсарю. Як тільки ми приїхали, нам зразу виділили все необхідне для життя. Привозили й продовольчі пайки, і дитячі речі. Постійно цікавляться, що іще потрібно. Чоловік влаштувався в Переяславі на роботу в автомайстерню. Але дуже хочеться додому…
Їхати за кордон не було і в думках. Ви знаєте, п’ять років тому я їздила на заробітки до Польщі, і там щодня думками була вдома, із родиною. От мені там усе чуже: і природа, і устрій їхнього життя. Та головне, що в Україні ми на своїй землі, вона наша, і ми як хочемо, так і живемо.
Я навіть тут дуже сумую за нашими херсонськими степами. Зараз немов би ми всі разом, але постійно думаю про нашу хату, яка залишилась у Антонівці, про чоловікову рідню, про тата. Дуже сподіваюсь, що до осені зможемо повернутися до них, до свого дому.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
