Багаторічна авторка публікацій "Вісника" веде щоденник з 1958 року. Нині пише вірші про війну

Валерій Шкребтієнко

06 червня 2022 12:45

Софію Федорівну Сорокову, багаторічну авторку публікацій у «Віснику» найрізноманітнішої тематики, якій зараз 84 роки, знаю давно і намагаюся постійно підтримувати з нею зв’язок. Але привід для її нещодавнього дзвінка здивував.

– Валерію Михайловичу, як думаєте, чому дзвоню? У мене цьогоріч ювілей -- 50 років співпраці з газетою!

Наприкінці 1971-го року я принесла в редакцію районки (вона тоді розміщувалася в центрі міста, де зараз «Критий ринок») свого вірша «Новорічне». Його взяли, подякували, але ніхто нічого не пообіцяв. Чекала, може, вийде в останньому номері року. Засмутилася, коли його там не побачила. Але вірша таки надрукували – у №1 за 1972 рік. Ото я раділа, як дитина! А я ж тоді вже 34 роки мала, секретарем сільської ради в Циблях працювала. Незабаром і гонорар прислали на пошту. Як зараз пам’ятаю – 2 рублі 44 копійки. З того й почалося. А потім мої вірші – про квіти, про маму – поставили в номер до Восьмого березня. Згодом же я багато стала писати про життя села.

– А про що саме?

– Та про все. Наприклад, як пройшли в селі обжинки. Або «Циблі – село інтернаціональне», у нас же представники багатьох народів жили: окрім українців, і білоруси, і росіяни, і євреї. Взагалі я про людей найбільше любила писати, тому цибляни інколи навіть просили чи підказували, про кого варто мені написати ще.

І от я пару років так плідно на газету попрацювала, що редактор Володимир Петрович Литовка запропонував посаду журналіста. Та я не відчувала впевненості. Думала: «Ну почну, а потім когось в редакцію пришлють з освітою, і мені доведеться місцем поступитися». Куди ж мені з моїм культосвітнім технікумом! Відмовилася. Може, й дарма, адже можна ж було працювати, а навчатися заочно. Та що вже тепер про це думати…

Але мої публікації як сількора (сільського кореспондента) цінувалися в редакції. Недарма ж моє фото двічі було розміщено в газеті (у 1977-му точно, а інший рік уже не пам’ятаю) серед найкращих її позаштатних дописувачів!

– Ви написали книгу про рідні Зарубинці, але ніколи не згадували, як зародилася ця ідея?

– Однозначно відповісти і не зможу. Але зізнаюся, що я з дитинства вела щоденник: хоча б пару речень щось старалася записати кожного дня. У мене він зберігся з 1958 року. Писала і до того, але мої братики пустили ті записи селом, що по всіх Зарубинцях листки літали. Зібрала лише кілька. І коли вже дійшло до виселення села через затоплення Канівським морем, у мене було записано, хто й куди із зарубинчан виїхав.

Десь на рівні підсвідомості відчувала; це треба зберегти, воно обов’язково знадобиться, колись щось напишеться. І коли матеріалів зібралося багато, у 2015 році це й вилилося в книгу. Звичайно ж, без велетенської всебічної допомоги земляків вона не побачила б світ. Вдячна я і «Віснику Переяславщини», адже багато матеріалів, які згодом увійшли до книги, спочатку були надруковані в газеті. Назвою книги став рядок з вірша поетеси, уродженки села Ольги Дяченко – «Не летять ластівки в Зарубинці».

– Як вам зараз живеться?

– Довелося через стан здоров’я переселитися до доньки Ніни у Вінинці. Хату в Циблях залишила на молодшу сестру. Але досі не можу не писати. Тож веду далі свій щоденник. Хіба ж думала, що другу у своєму житті війну доведеться переживати?.. І вірші потроху пишу. Ось цього написала через тиждень після початку російської навали. Може, він недосконалий за формою, але я щиро висловила свої думки.